Все-все-все-про книгу в минулому, теперішньому та майбутньому часі !!!: інформ-досьє до відзначення Всесвітнього дня книги та авторського права

1. Відділ культури і туризму
Черкаської райдержадміністрації
КЗ "Районний організаційно-методичний центр
бібліотечної та краєзнавчої роботи"
Інформ-досьє до відзначення
Всесвітнього дня книги та авторського права
Черкаси
2016

2. 76.11
В 84
Все-все-все-про книгу в минулому, теперішньому та майбутньому
часі !!!: інформ-досьє до відзначення Всесвітнього дня книги та
авторського права / КЗ "РОМЦ БКР"; уклад. Л.В. Гріщенко. – Черкаси [б. в.],
2016. – 32с.
Запрошуємо Вас у мандрівку про історію створення книги –
паперової, яка мала різний формат та електронної. Про появу лубочних
книжок, які стали першою спробою творення масової літератури.
Сподіваємось, що інформацію, яку отримаєте тут, буде Вам цікавою,
потрібною і корисною. Одним словом – читайте.
Це видання рекомендовано бібліотечним працівникам, освітянам,
учням, працівникам гуманітарної сфери та широким колам читачів, яких
цікава ця тема.
Укладач: Л.В. Гріщенко
Редактор: Л.В. Воскобійник
Відповідальна за випуск: В.М. Канюка
Комп'ютерний набір: Л.В. Гріщенко
Комунальний заклад "Черкаський районний організаційно-методичний
центр бібліотечної та краєзнавчої роботи"
2

3. ШАНОВНИЙ ЧИТАЧУ!
Книга – це незамінний носій інформації. Завдяки книгам ми не тільки
отримуємо простий і зрозумілий доступ до ідей і знань, моральних і духовних
цінностей, ми торкаємося до справжніх творчих досягнень та розуміння краси
нашого людства. У світі багатого культурного різноманіття, саме книга є певним
вікном у просторі і часі, що відкриває перед нами різні цивілізації і соціальні
культури, історичні повороти і неминучий прогрес.
Що стосується носіїв інформації, то, безсумнівно, найкраще читати
паперові видання – книги, газети, журнали. Людське око краще сприймає
інформацію, надруковану на папері, ніж ту, яка світиться на моніторі комп'ютера
або ноутбука. Швидкість читання паперового носія більш висока і очі не так
швидко втомлюються.
Перш ніж книга вийде у світ, рукопис перевіряють редактори, фахівці
пишуть рецензії – все це мінімізує ризик потрапляння "нісенітниці і марення" в
книгообіг. Що ж стосується Інтернету, то тут будь-яка людина може викласти свою
працю і свої думки на простори всесвітньої павутини. На адекватність і
грамотність ці роботи ніхто не перевіряє, так що і користі від них найчастіше
ніякої.
Чому корисно читати? І які носії переважніше, паперові або електронні?
Про авторські права? Якого змісту та формату бувають книги? Спробуємо
відповісти на ці питання.
День книги та авторського права
Історія авторського права веде свій початок, як вважають науковці, з появи
друкування, і перший відомий державний нормативний акт щодо охорони
авторського права стосувався літературних творів, а перша міжнародна
конвенція, яка стосувалася захисту авторських прав, прийнята в інтересах
книговидавців. Першим нормативним актом авторського права, який закріпив
низку прав авторів і розділив повноваження авторів та видавців, вважається
прийнятий у 1709 році в Англії "Статут королеви Анни".
Закони, нормативні акти щодо авторського права стали з'являтися в усьому
світі. Дія законів поширювалася на спектаклі, географічні карти та інші твори.
Французький закон ввів норму – право слідування, яка відносилася до прав
спадкоємців автора та поширювала дію майнових прав після смерті автора.
Однією з перших українських рукописних книг було Реймське Євангеліє,
1049 року вивезене з Києва до Парижа дочкою Ярослава Мудрого Анною. Серед
інших знаменитих українських рукописних книг – Остромирове Євангеліє,
"Ізборник Святослава" та Пересопницьке Євангеліє. Першою друкованою книгою
українського автора була "Прогностична оцінка поточного 1483 року" Юрія
Котермака з Дрогобича, видана в Римі. А першою книгою, надрукованою в
Україні, став Апостол, виданий Іваном Федоровим 1574 року у Львові.
У ХVII столітті найбільше українських книг було видано друкарнею Києво-
Печерської лаври, зокрема "Требник" Петра Могили, Києво-Печерський патерик
та "Лексикон славенороський" Памви Беринди.
3

4. На сьогоднішній день діє Закон України "Про авторське право і суміжні
права", який охороняє особисті немайнові права і майнові права авторів та їх
правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів науки,
літератури і мистецтва – авторське право...
Своїм святом День книги та авторського права по праву вважають автори,
видавці, вчителі, бібліотекарі й усі, хто причетний до книжкової справи. Його
відзначають у 190 країнах світу. Вперше відсвяткували в 1996 році в Каталонії
(Іспанія), де уже понад 80 років існує традиція дарувати в день святого Георгія
троянди і книжки тим, кого любиш. Троянди символізують кров, пролиту Георгієм
у битві з драконом, а книги нагадують про дату 23 квітня. Адже саме цього дня
померли Сервантес, Шекспір, Інка Гарсіласо де ла Вега, Михайло Коцюбинський,
народилися Моріс Дрюон, Андрій Курков, Григорій Тютюнник. Тож цілком
природно, що Генеральна конференція ЮНЕСКО, яка проходила в Парижі в 1995
році, вирішила віддати в цей день данину уваги і шани книжкам і авторам,
закликаючи молодь знаходити задоволення в читанні, поважати безцінний вклад
тих, хто своєю творчістю сприяє соціальному і культурному розвитку, і заснувала
Всесвітній день книги й авторського права. На батьківщині Сервантеса цю дату
святкують конкурсом – безперервним читанням "Дон Кіхота". Читці змінюють
один одного протягом 48 годин.
Українські друкарні виконували велику культурну місію не лише на своїй
землі, а й далеко поза її межами. Українські видання ширилися в Московщині та
по інших слов'янських землях, у Молдавії, Румунії, Угорщині, потрапляли навіть у
слов'янські монастирі далекого Афону. В передмові до одної з книжок,
друкованої в київській лаврській друкарні, так висловлюється всеслов'янське
завдання українського видавництва: "Любезно пріимЂте [цю книжку], пріемлЂ
Іафетово племя, Россове, и Славяне, и Македонове; стяжите и (її) Болгарове,
Сербове и Босняне; облобызаите и Истрове, Іллірікове и Далматове; срящЂте и
Молдавяне, Мультяне и Унгровлахове; въспріимЂте и Чехове, Моравлене,
Гарватове, и вся широковластная Сарматія възлюби и притяжи и, всЂ
православніи сію святую любезнь пріемлЂте книгу, и вмЂсто многоцЂннаго
съкровища имЂитею". І та місія української книжки дійсно була культурна, бо
книжка та відгукувалася на всі культурні потреби свого часу. Тут були книжки
богослужбові, взагалі церковні, книжки для шкільного вжитку та для повчаючого
читання, книжки науково-богословського, літературного та прикладного змісту. З
технічного погляду книжки, що виходили не лише з таких великих друкарень, як
Київська, Львівська, Острозька, Почаївська, але й з малих, як Стрятинська,
Заблудівська та інші, були видрукувані бездоганно – і з погляду коректури, і з
погляду зовнішніх ознак. Перше місце в цім належить виданням київським.
Більшість книжок українських та інших авторів видавали в белетристичній
формі. Форма їх, як свідчить про те історія, була для того часу різною і мала
різний формат видання.
Книжковий формат книги від початку нової ери й дотепер
Особливу зацікавленість з огляду на взаємовплив електронної та
книжкової комунікації викликає формат книги. Як відомо, слово "формат"
4

5. латинського походження (formo – надаю форму) і донедавна вживалося як
друкарський термін у таких словосполученнях, як "формат книги", "книжковий
формат", "формат видання", "видавничий формат", і означало розмір
друкованого видання, зошита, аркуша. Зараз значення слова "формат" суттєво
розширилося. Можна констатувати той факт, що ми маємо справу із вторинним
запозиченням. Нові тлумачення ще не знайшли відображення у друкованих
словниках, але вже використовуються в електронних. Так, у Вікіпедії наводяться
ще два значення слова формат: "спосіб внутрішньої організації, побудова
структури, даних" (техн., комп.) та "спосіб побудови і подачі, форма проведення
будь-чого". Тобто зараз ми можемо зустріти використання слова формат у таких
словосполученнях, як "формат електронної книги", "книга у паперовому
форматі". І, навіть, використання словосполучення "формат видання" не дає
гарантії, що йдеться про його розмір, а не форму подачі матеріалу. Очевидно, що
це явище спричинене суттєвим впливом книжкової комунікації, але у цьому разі
нас буде цікавити формат у його традиційному друкарському сенсі.
Від своїх початків і дотепер книга є одним із найінноваційніших витворів.
На порі – уточнення поняття "книжкове видання", оскільки поширене в
теперішньому часі значно звужує семантичний простір, прив'язуючи його
розуміння до одного матеріального носія – паперу та до однієї форми – кодексу5
.
Дещо ближче до реалій трактування Бориса Сидюка37
: "книга – це сукупність
текстової та графічної інформації, що володіє стрижневою ідеєю,
кристалізаційним началом і є засобом сприйняття цієї сукупності рецепторною
частиною людської істоти". Саме таке розуміння книги фігурує в цьому контексті.
Інновації у книжковій сфері зародилися ще до появи книги в теперішньому
типологічному вимірі. Вони почалися разом із винайденням письма. Це було
перше "задукоментоване" людиною усної традиції розуміння того, що знання
потрібно фіксувати надійніше, ніж за допомогою ресурсів власної пам'яті.
Питання видозміни форми книги як культурного артефакту варто
розглядати в контексті розвитку цивілізації, а також крізь призму розвитку її
матеріальної основи. У цьому випадку увага зосереджена на двох базових
характеристиках, що впливають на форму видання:
носій, на якому зафіксовано текст (від перших глиняних дощечок до
електронних книг);
спосіб відтворювання тексту (написання від руки, перехід від ручної праці
до верстата).
Першими носіями для фіксування рукописного тексту слугували глиняні
дощечки, кора дерев, листи металу, воскові таблички, папірус10
тощо. Відбувалася
трансформація рукописної книжки – від кількатонних стел до папірусних сувоїв.
Крім цього, матеріальна основа книжки залежала від регіону – наприклад,
єгиптяни писали на папірусі, китайці – на шовку тощо.
Винайдення іншого носія для записування рукописного тексту –
пергаменту11
– започаткувало еру книг-кодексів5
. Видання стали легшими, набули
більшого поширення та практичного застосування.
5

6. На початку XIV століття в Західній Європі почали застосовувати
ксилографію6
, що засвідчило технологічний прорив у відтворенні тексту,
насамперед – інноваційні старання як реакцію на потребу в прискоренні
створення книг.
Еволюція функцій книжкового формату
Між 83 і 85 рр. н. е. римський поет Марціал написав книгу епіграм
"Дарунки", а згодом, між 85 і 88 рр. н. е., сам оприлюднив (працею рабів-
переписувачів) її в новій нетрадиційній формі кодексу. В другій епіграмі він
звернувся до уявного читача з так би мовити рекламою своєї незвичайної книги:
Ти, що бажаєш мати всюди з собою мої книжки
І в тривалу дорогу шукаєш як супутників їх,
Ці ось купи, що затиснув у коротких листочках пергамент:
У скриню великі клади, я ж і в руці уміщусь.
Акцентування уваги читача саме на формі книги свідчить про те, що вона
була для того часу незвичною, а тому Марціал вдається до підкреслення її
комунікативних переваг – малий розмір, що забезпечував зручність використання
та дешевизну. До того ж поет знайшов удале поєднання змісту і форми –
епіграми, що адресувалися пересічному читачеві, були втіленими в таку саму
повсякденну форму – книжечку для нотаток, якою користувалися тоді римляни.
І зовсім іншу стратегію нам демонструє Середньовіччя з характерним для
нього створенням товстенних томів, з якими було надто важко працювати, вони
ускладнювали процеси пошуку й ідентифікації творів. Такі фоліанти18
більше
прийнятні для збереження інформації, ніж для її використання. Переписуючи
книгу, середньовічний монах віддає славу Всевишньому: переписування книг –
богоугодна справа. Загальновідомою є легенда про монаха, який багато грішив,
але був гарним переписувачем. Коли ж він помер, були підраховані всі букви, які
він написав, та всі гріхи, які він скоїв. Букв виявилося на одну більше, і грішний
монах був прощений. Отже, не дивно, що за людськими критеріями ці фоліанти є
"некомунікабельними", але вони спрямовані на комунікацію в іншому вимірі.
Прикладом такої ж "некомунікабельності" є сувій "книги Мертвих", написаний на
папірусі довжиною понад 30 метрів і призначений для захоронення разом зі
своїм багатим власником.
Перші книги, схожі на сучасні, з'явились
приблизно у I сторіччі н. е. Називались вони кодексами5
(в буквальному перекладі – книга з дерева). Уявіть собі
дощечку з поглибленнями. В них заливався
розплавлений віск. Писали по воску гострою
металевою паличкою – стилем16
. Декілька таких
дощечок з'єднували шнурком у книги. Поступово стали робити сторінки з більш
легкого матеріалу: спочатку папірусу10
, а потім пергаменту11
.
В середні віки виникли майстерні письма – їх називали скрипторії15
. Щоб
суцільний текст легше читався його ділили на шматки червоними лініями. Робив
це майстер, який називався рубрикатором14
. Поля книг часто покривались
орнаментами. Це була робота іллюмінатора3
. Заможні люди замовляли для книг
6

7. дорогі оправи, прикрашені сріблом, золотом та дорогоцінним камінням. Але й ті
книги, що не мали таких оправ були дуже дорогими.
У подальшому ж розвиткові, особливо із розповсюдженням
книгодрукування, формати починають відігравати знакову роль. Як відомо,
формат пергаментного кодексу визначався кількістю аркушів у зошиті, з яких
потім зшивалася книга: один аркуш – folio, два – binio, чотири – quaternio. Розмір
же одного аркуша відповідав шкурі тварини, із якої він був виготовлений. Тобто
книгу розміром in folio можна було читати тільки з використанням пюпітра13
.
Варто зазначити, що у подальшому ці самі розміри були поширені й на папір. Не
дивно, що виготовлення книг здебільшого великих форматів суттєво погіршувало
їхні комунікативні властивості. Великий формат обмежував динамічні властивості
книг, до того ж вони коштували дуже дорого, адже на виготовлення однієї книги
потрібно було стадо баранів. Але раніше вже зазначалося, що середньовічна
книга, особливо рання, здебільшого не спрямовувалася на міжособистісну
комунікацію. Головною для неї була символічна функція. Укладена в оправу, що
являє собою замкнутий простір, багато оздоблена, великого розміру, вона
втілювала єдність смислу і таким чином стала ключовою метафорою
західноєвропейської культури, що розвивалася під знаком християнства. Варто
пригадати вислів румунського поета Еміля Чорана42
: "Книга кишенькового
формату могла з'явитися тільки в епоху, коли посвячених більше немає". І тільки
ті процеси, що почали відбуватися в середньовічній культурі з ХІІ ст., які, за
влучним висловом Жак Ле Гоффа23
, названі "з небес на землю", суттєво змінили
спрямованість комунікативного вектора книжкової комунікації. Відтоді при
створенні книги почали враховувати і людський фактор, і чим далі, тим більше.
У ХІІІ ст. уже з'явились і книжки малого формату. Але
найрозповсюдженішими аж до ери книгодрукування були книги середнього та
великого форматів. За формою ж кодекс Античності тяжіє до квадрата, такий
самий вигляд мала і ранньосередньовічна книга (до VII ст.), але в подальшому
вона стала прямокутною, тобто людинорозмірнішою.
Що ж стосується перших книгодруків, то більшість їх було великого
формату (in folio). Поступово ж поширеними у XV ст. стають книги форматом in
quarta. Епізодично створюються навіть "кишенькові" видання. Як вважав Герберт
Маршалл Маклуен33
, портативність книги, як і мольбертового живопису, сприяла
становленню культу індивідуальності. Великий же формат у ренесансний період
поступово втрачав свої сакральні конотації, отримуючи нові – він став символом
розкоші. Так, флорентієць Франческо ді Лапачино створив рукопис "Географії"
Птоломея з великою кількістю кольорових карт у великому форматі, визнаний
однією з найвідоміших книг Відродження саме завдяки розкішному виконанню та
великому формату. У подальшому великий формат використовують також для
підвищення статусу власної творчості.
У 1616 році Бен Джонсон26
видав книгу форматом in
folio, яка мала назву "Праці" і містила його вірші, епіграми
та драматургічні твори, що належали до "низьких" жанрів і
раніше видавалися в дешевих книжечках форматом in
7

8. quarto. У подальшому ж таким чином були видані твори Вільяма Шекспіра й
інших письменників.
Завдяки друкуванню книга стала доступною. І віднині місцем її
знаходження був не тільки храм або келія монаха, університетська аудиторія або
кабінет гуманіста, вона почала супроводжувати звичайних людей у їхньому
повсякденні, читання перетворилось на поширену форму дозвілля. Революція ж
читання у XVIII ст. узагалі сприяла тому, що малий формат у книговиданні міцно
зайняв свої позиції. Аристократи брали у подорож валізу з книжками, а торговцям
було зручно доставляти їх усім бажаючим, а тих ставало все більше і більше. Тому
обсяг книги зменшувався. Популярністю у читачів користувалися видання у
восьму, дванадцяту і навіть шістнадцяту частину друкарського аркуша. "Книги
роблять учених, брошури – людей", – таким був девіз нової епохи. Поступово
їхній формат набував свого комунікативного виміру. Він став відображенням
цільового та читацького призначення певного видання: для друкування наукових
та богослужебних, зазвичай, використовувався великий формат, для книг, що є
повсякденними супутниками людини, як-то молитвеники, агіографічна
література, художня література – використовувався малий формат. Крім того,
формат став елементом видавничої стратегії та інструментом впливу на читачів
щодо сприйняття творчості певного автора. Цю ж свою функцію він зберігає і до
сьогодні.
Слід зазначити, що формат і нині продовжує виконувати символічну
функцію. Книга великого формату означає надійність, узагальненість,
загальновизнаність того змісту, який вона пропонує. У такому форматі випускають
зазвичай довідкові видання (енциклопедії, словники), зводи законів, видання з
мистецтва з багатим ілюстративним матеріалом (альбоми), а також подарункові,
в яких великий формат є втіленням престижу самого подарунка.
Малий формат книги уособлює безпосередній контакт із читачем, його
символічне наповнення асоціюється з "надійним помічником", "вірним
супутником", а тому таким форматом публікують книги, що призначені як для
роботи, так і для розваги.
Як зазначав видатний художник-графік і теоретик мистецтва книги
Володимир Фаворський39
: "Книга – це, з одного боку, технічний пристрій для
читання, а з іншого – просторове зображення літературного твору. У цьому книга
дуже нагадує архітектуру – і будинок споруджується для житла, для практичного
використання, однак стає мистецтвом… тому що і в книзі, і в архітектурі функція
не перешкоджає, а допомагає, дає стимул для просторового пластичного
оформлення".
Українська лубочна книга
У XVIII ст. лубочна література8
маркувалася як "низька" на відміну від
"високої", яка розглядалася як соціально корисне читання. І тільки з часом
науковці звернули увагу на її оригінальність та значущість у формуванні народної
культури.
Українська лубочна книга ще не стала об'єктом всебічного аналізу. Попри
те, що її сучасники у 1890-1910-х роках неодноразово зверталися до міркувань
8

9. про неї, наші сьогоднішні вчені воліють її ігнорувати. Уже з 1890-х років на
сторінках львівських журналів "Зоря", "Літературно-науковий вісник", згодом у
"Киевской старине" представники української інтелігенції регулярно зверталися
до цієї теми. З 1908 року Василь Миколайович Доманицький27
та його
послідовники у бібліографічних оглядах української книговидавничої продукції
навіть аналізували лубочну літературу як окрему структурну одиницю
українського репертуару.
Під масовою літературою традиційно розуміють сукупність літературних
жанрів і форм спрощеного характеру, звернених до некваліфікованого читача,
який сприймає твір без рефлексії з приводу його художньої природи. Як відзначав
Юрій Михайлович Лотман31
, подібна література "у певному колективі буде
усвідомлюватися як культурно повноцінна", водночас "у тому ж суспільстві мають
діяти і бути активними норми і уявлення, з точки зору яких ця література не тільки
оцінювалася б надзвичайно низько, але вона як би і не існувала зовсім". Вона
буде оцінюватися як "погана", "груба", "вульгарна". З такої точки
зору лубочна література повністю відповідає цьому визначенню.
Показово, що такі представники української громадськості, як
Василь Доманицький, оцінював її як "мотлох та сміття", Сергій
Єфремов28
– "макулатуру", Іван Огієнко – "примітивну
літературу". З її забороною на початку 1920-х років вона зникла з
наукового поля досліджень і сьогодні незаслужено забута.
Наприкінці XVIII ст. з'явилися книжкові
видання, що мали специфічний зміст та
оформлення – барвисту (лубочну)
картинку на обкладинці, збільшений
розмір шрифту. Лубочна книга як
оригінальний вид книжкової продукції
сформувався саме на теренах Російської
імперії. Від початку вона ґрунтувалася на
використанні літературних прийомів як
іноземної літератури, так і власного
матеріалу.
Поступово сформувалося кілька тематичних напрямів цього асортименту
друкованої продукції: релігійний та морально-повчальний; історико-героїчний;
казково-оповідальний; так звана "повсякденна" література: календарі, збірники
анекдотів, сонники, оракули (спілкування людини з богами), що призначалася
невибагливому читачу.
Її існування та розвиток регулювалися насамперед ринком і комерційним
успіхом. Із зростанням читацької аудиторії вона проникла в усі соціальні верстви
суспільства, стала улюбленим читанням соціальних низів.
Лубочній книзі був притаманний особливий спосіб розповсюдження. З
одного боку, в імперії не існувало стаціонарної книготорговельної мережі, а з
іншого, книга користувалась попитом, його почали задовольняти так звані
"офені"9
, або "ходебщики"9
, – дрібні торговці, які ходили по ярмарках та
9

10. населених пунктах, пропонуючи свій товар. Головний центр виробництва
лубочної літератури знаходився у Москві, а поширювали її торговці із сусідніх
губерній. Уже у 1850−1860-х роках на всіх ярмарках можна було придбати
лубочну літературу. Якщо врахувати, що наприкінці ХІХ ст. на теренах українських
губерній відбувалося 3 978 ярмарків упродовж року, і у багатьох населених
пунктах були ще визначені базарні дні, то стає зрозумілим, що для офенів
українські ринки були зручним місцем поширення видань.
У підросійських українських губерніях офені насамперед засвоїли
ярмарковий простір. Уже у 1850-1860-х рр. на всіх ярмарках можна було
придбати лубочну літературу. Причому терени українських губерній були чітко
розподілені в обслуговуванні між офенями з різних губерній. Так, Лівобережною
Україною опікувалися вихідці з Костромської губернії, Правобережною – з
Ковровського повіту Володимирської губернії. Книжковий крам на українських
ярмарках традиційно розташовувався у галантерейних рядах. Треба відзначити,
що, на відміну від російських та лівобережних українських губерній, на
Правобережній Україні офені не торгували у віддалених селах. Крім того, хоча в
українських губерніях так і не отримали широкого розповсюдження польські й
німецькі гравіровані та літографовані картинки, на Правобережжі католицьке
населення із задоволенням купувало їх.
Розуміючи, що у читацькому середовищі українських
губерній радо придбають лубочну літературу з місцевим
колоритом, видавці скористалися такою можливістю. Тому,
якщо спочатку поширювали традиційну російську лубочну
літературу, то пізніше з'явилися російськомовні твори
української тематики: "Наймичка. Повесть из малороссийской
жизни", "Иван Степанович Мазепа – малороссийский гетьман",
"Наталка-Полтавка. Повесть из малороссийской жизни", "Ведьма из-за Днепра"
тощо. Величезну популярність мали й численні лубочні переробки творів
М. Гоголя. Існувало близько двадцяти лубочних "Тарасов Бульб", що друкувалися
під різними назвами, типу "Тарас Бульба, или Запорожская Сечь: историческая
повесть из казачьей жизни" (вид. Є. І. Абрамов, М., 1885), "Тарас Бульба, атаман
запорожцев" (вид. І. Д. Ситін, М., 1891), «Кулачний бій Тараса
Бульби з сином» (вид. І. Д. Ситін. Хромолітографія, 189?р.),
"Тарас Бульба, или Измена и смерть за прекрасную панну" (вид.
А. Д. Сазонов, М., 1899), "Тарас Бульба, повесть из жизни
запорожских казаков" (вид. Т. О. Губанов, К., 1899), "Тарас
Бульба: повесть из казачьей жизни запорожцев" (вид.
І. А. Морозов М., 1900) або навіть у такому варіанті:
"Приключения казацкого атамана Урвана: историческое предание" (вид.
Є. О. Губанов, М., 1884), "Егор Урван, атаман запорожского войска: историческая
повесть" (вид. І. Д. Ситін, М., 1899), "Разбойник Тарас Черномор" (вид. І. Д. Ситін,
М., 1889). Інші твори М. Гоголя української тематики також зазнали численних
переробок: "Три ночи у гроба красавицы" (вид. І. Д. Ситін, М., 1887) – обробка
оповідання "Вій" витримала 14 перевидань; "Страшный колдун, или Кровавое
10

11. мщенье: старинная повесть из казачьей жизни" (вид. І. Д. Ситін, М., 1884) –
обробка оповідання "Страшна помста", яка 12 разів передруковувалася тільки
цим товариством.
Іван Ситін згадував історію випуску "Страшного колдуна": "Приходить до
мене один із наших авторів (з Нікольської) і приносить рукопис під заголовком:
"Страшний чаклун". Подивився я рукопис, бачу: написано складно, а головне,
дуже вже пристрасно; такі пристрасті – просто волосся дибки стає. Ну, думаю, ця
книга неодмінно піде. Купив рукопис, заплатив автору п'ять рублів, віддав до
друку. Віддрукували 30 000. І що б ви думали? Нарозхват! Так сподобалася, так
сподобалася! Наказав ще 60 000 друкувати". Так, завдяки "пристрастям"
лубочного оповідання Іван Ситін випустив видання накладом у 90 тис. пр., у той
час як середній тираж книг великих комерційних видавців, наприклад
А. Маркса32
, який викупив авторські права на твори М. Гоголя і друкував їх для
всієї Російської імперії, звичайно не перевищував 25 тис. пр..
Крім того, лубочні видавці постійно передруковували випущені ним книги,
тому й не дивно, що серед соціальних низів такі твори, як "Страшный колдун",
"Егор Урван", "Три ночи у гроба красавицы" були популярніші, ніж "Страшная
месть", "Тарас Бульба", "Вий". Переробляли також твори відомих українських
письменників, наприклад, знаменитого "Назара Стодолю" Тараса Шевченка на
замовлення московського лубочного видавця Т. Губанова п'ять разів
перевидавали як повість "Галя и Назар, или Добро за зло" (М., 1890).
Водночас серед низового українського читача існував
попит на україномовну книгу, але цензурні обмеження
ускладнювали розвиток цього сегмента книжкового
ринку. І все ж з другої половини 1880-х років комерсанти
почали друкувати лубочну літературу українською мовою.
Безпосереднім поштовхом до розвитку українського
лубка послужили законодавчі рішення російської влади. У 1881 році, коли до
Емського указу було внесено деякі зміни, зокрема дозволено друкувати народні
пісні та казки, театральні вистави і співи українською мовою, хоча й з особливого
дозволу генерал-губернатора, з'явилася можливість друку численних пісенників,
збірників жартів, анекдотів та казок. Крім того, циркуляром Міністерства
внутрішніх справ № 2783 від 12 липня 1881 року губернаторам рекомендувалося
не перешкоджати діяльності торговців лубочними виданнями, оскільки їхній
товар, на думку влади, відповідає народному менталітету, поширення цієї
літератури не має згубних наслідків для державної влади.
Саме у 1880-х рр. засновують свій бізнес київські видавці лубочної
літератури. Одним із найвідоміших комерсантів був Тимофій Олександрович
Губанов24
, який починав у Москві, а згодом у середині 1880-х років переніс
основну свою діяльність на українські терени. Пізніше (1913) справу успадкував
його син Іван Тимофійович. Він випустив друком понад 400
видань і був на українських землях найпродуктивнішим
лубочним видавцем. Спочатку Тимофій Губанов друкував
традиційну російську лубочну книгу і розповсюджував її на
11

12. українських теренах. Через конкуренцію з російськими лубочниками був
вимушений враховувати специфічні місцеві запити, тому почав випускати,
наприклад, такі романи, як О. Невзорова "Иван Степанович Мазепа –
малороссийский гетман" (К., 1895) і "Гетман Богдан Хмельницкий, или
Присоединение Малороссии" (К., 1897). Популярність творів І. Котляревського,
Г. Квітки-Основ'яненка серед українського населення змусила його звертатися до
спадщини цих представників красного письменства. Його фірма, спекулюючи на
шевченківській тематиці, випускала також пісенник
"Укpаинский кобзаpь" (К., 1898). За матеріалами репертуару
української книги з 1894 року Тимофій Губанов надрукував як
мінімум 29 україномовних лубочних видань. Поширеним для
його видань був наклад у 8 тис. пр., хоча популярна повість
"Наймичка" (обсягом 72 стор. – 1-ше вид., 102 стор. – 2-ге
вид.) двічі перевидавалася накладом по 12 тис. пр., а три
перевидання пісенника "Украинскій кобзарь" мали загальний
наклад 36 тис. пр.. Тимофій Олександрович, друкуючи
українську книгу, насамперед залишався комерсантом і не
гребував нічим для заробляння грошей. Хоча її випуск приносив йому зиск, але
прибутки можна було ще збільшити, якщо обійти авторські права. Так, 1901 році
без відома укладача, українського письменника Бориса Грінченка, Тимофій
Губанов випустив популярний збірник анекдотів та оповідань "Веселый
оповидач", до якого приєднав інший грінченківський збірник, що раніше
друкувався окремою книгою "Казки та оповідання". З цього приводу письменник,
Борис Грінченко, відкрито звинуватив видавця у плагіаті, звернувшись з
відкритим листом у "Київську газету", де, зокрема, було сказано: "…ні за це
поєднання двох зовсім різних речей, ні за грубі коректурні помилки та безглуздий
малюнок на обкладинці згаданої книжки я не беру на себе відповідальності, тому
що передрук зроблений п. Губановим без мого відома, самовільно, за що
видавець притягається мною до відповідальності".
Уперше ці збірки, як багато інших творів Бориса Грінченка, друкувалися
іншим київським лубочним видавцем С. Гомолинським, який за матеріалами
репертуару підготував 33 україномовні видання. В 1885 році на деяких виданнях
появилася помітка – "Видання книгарні бувшої Л. Ільницькоґо". Ільницький
виявив себе людиною легковажною, попав у руки свого підручного
С. Гомолинського, який його обплутав, забрав собі книгарню і видавав українські
книжки до 1893 року. Хоч Гомолинський видавав виключно книжки українські, –
між його виданнями виходили твори Грінченка, Кониського, українських класиків
– Котляревського, Стороженка тощо, – але побіч із тим він випускав дуже багато
макулатури і вигляд його видання мали дуже лихий, так що задовольнити,
особливо в 90-х роках, української громади ніяк не могли. Серед інших великих
видавців лубочників слід згадати київського підприємця В. Наголкіна35
(9 україномовних видань), харківського Ф. Михайлова,
московського – Є. О. Губанова (23), брата Тимофія Олександровича.
12

13. Відомий російський видавець І. Д. Ситін, який починав як лубочник, також
бачив можливість заробити на українській книзі. Його видавнича фірма
підготувала понад 100 таких видань, більшість яких складали всілякі пісенники та
збірники жартів, з них 22 україномовних видання. Одним з постійних авторів був
О. Є. Півень. Тільки за 1905−1909 роки Ситін надрукував 21-е його видання
загальним накладом майже 180 тис. прим. До речі, одним із перших серед
видавців-лубочників звернувся до спадщини українських письменників, зокрема
ще наприкінці 1870-х рр. випустив "Наталку-Полтавку" І. Котляревського.
Друкували лубочники більше всякої макулатури – всіляких збірок
анекдотів, гумористичних оповідань української тематики з характерними
назвами: "Довгоязика Хвеська" (вид. С. І. Гомолинського, К., 1889), "Смиховыны"
(вид. С. І. Гомолинського, К., 1890); "Торбына смиху та мишок реготу" (вид. С.
Гомолинського, К., 1891), "Смійсь, регочысь, та за боки берысь" (вид. І. Т.
Губанова, К., 1910), "Не любо – не слухай, брехать – не мишай" (вид. бр.
Єфремових, Од., 1903), "Сим кип брехеньок: Торбына смиху людям на потиху"
(вид. Т-ва І. Д. Ситіна, М., 1905), "Ой, Кум до Кумы" (вид. торгового дому Є.
Коновалова та Ко, М., 1914), "Жартлывый Петро" (вид. Н. М. Губанова, Од., 1907);
"Дванадцять кіп брехні та мішок правди: збірник веселих українських оповідань,
козацьких брехеньок, жартівливих пісень i дечого другого, веселого й чудного,
всім людям на втіху для реготу й сміху" (К., 1909), "Гоп чук чумандра, розвеселая
хандра" (вид. Т. О. Губанова, К., 1912); "Весела нісенітниця, або Козацьке "Не
любо – не слухай" (вид. С. В. Півня, Х., 1914).
Привертає увагу кількість друкованих пісенників з українськими піснями,
якими намагалися задовольнити помітний попит. У 1905 році на сторінках
журналу "Киевская старина" В. Данилов подав відомості про 18 назв пісенників
("Спивака", "Очи твои сгубили меня", "Молодий чумак", "Черноморец", "Гопак") у
27 виданнях за 30 років, що вийшли після Емського указу. Крім народних пісень,
ці збірники містили твори, авторами яких були представники красного
письменства, насамперед І. Котляревський та Т. Г. Шевченко, а також
Б. Д. Грінченко, С. В. Руданський. Видавці у підзаголовках видань уточнювали, що
пропонуються "малоросійські пісні знаменитих письменників Шевченка,
Котляревського та ін.".
Специфічність розвитку української літератури проявилася у надзвичайній
популярності певних авторів серед широкої читацької аудиторії. Сільська
тематика, що становила основу творчості більшості вітчизняних письменників,
була зрозумілою та близькою місцевому читачу. Ще у 1880-х рр. українські
лубочні видавці звернулися до використання творів красного письменства, що
було нетиповим для російської практики, де це явище поширилося пізніше і через
інші причини.
Українські комерсанти найчастіше зверталися до творчості П. Гулака-
Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка. Так, ще на
початкових кроках української лубочної книги В. Наголкін видрукував твори
Т. Шевченка "Наймычка" (К., 1885), "Катерына" (СПб., 1887), С. Гомолинський –
його ж "Невольныка" (К., 1886).
13

14. Ще одним поширеним способом заробити гроші була переробка
популярних російських лубочних книжок на український манер. Наприклад,
відомого "Бову Королевича" перевидали українською із підзаголовком "Чоловик
Полтавськый, богатырь басурманськый" (К., 1896), відому арабську казку – як
"Дивку-чорнобривку и сорок розбийныків" (К., 1890).
Зростання кількості українських лубочних видань привернуло увагу
української громадськості. 1893 року на сторінках львівського журналу "Зоря"
А. Ю. Кримський розмістив, мабуть, перший огляд подібної літератури, який
охопив 34 видання з 1887 року.
З 1905 року з призупиненням цензурного переслідування репертуар
української книги динамічно зростав. Прикметно, що вже у бібліографічному
огляді україномовної продукції за 1908 рік В. Доманицький виокремив (виділив)
окремий підрозділ "лубочна література" серед інших десяти. Тобто на 1908 рік
даний книжковий масив представляв собою серйозний сегмент книжкового
ринку. Підтвердженням цього став й огляд "української популярної літератури за
1909 рік", який розмістив М. Залiзняк29
у львівському журналі "Літературно-
науковий вістник". Причому позиція автора в оцінці такої комерційної літератури
дещо змінилася у бік її схвалення: "У нас звичайно висловлюється думка, що така
лектура дуже шкідлива для народу. Ми переглянули майже всі "лубочні" видання
за 1909 рік i прийшли до іншого висновку. Правда, назвати сю літературу
пожиточною не можна, й для того треба старатися, щоб витиснути її українськими
книжками з більш ідейним змістом. Одначе в більшості випадків і шкідливими
такі книжки назвати не можна – вони містять у собі в українській мові різні
анекдоти, оповідання, байки, казки, пісні, котрі можуть бути цікавою і
нешкідливою лєктурою для селян i робітників, добра ж їх сторона в тім, що вони
привчають широкі маси народа до українського слова, до української книжки. А
що сi книжки дійсно широко ідуть, се знаємо з того, що найменший наклад
кожної такої книжки – 6 тис., а часто й 9, i 12 тис., до того ж деякі з них виходять
четвертим накладом". За кілька тижнів тираж розходився, звідси постійні
перевидання цих книг. Сучасники відзначали, що українські лубочні видання
користувалися шаленою популярністю.
На характер українського культурного руху ХІХ ст. вплинув значною мірою
позитивізм, визначивши його "антирозважальний" характер. Ідея популярного
читання як така не визнавалася у середовищі свідомої інтелігенції, яка була
переконана, що її завдання – просвіщати соціальні низи. Поширеною була думка,
що не має інших перешкод, крім комерційної системи книговидання і мережі
розповсюдження через офенів, щоб замінити шкідливу літературу на корисну.
Було штучно обмежено (через брак україномовних шкіл) читацьку аудиторію, а
також сильна конкуренція з боку вже сформованої на той час російської
книжкової індустрії – все це разом заважало українській інтелігенції навіть
обговорювати творення власної комерційної книги.
Лубочна книга стала першою спробою творення української масової
літератури. Вона, у класичному вигляді, друкувалася з середини 1880-х до 1917
року включно. На основі наявних покажчиків репертуару української книги
14

15. можемо припустити, що надруковано було близько 250 україномовних лубочних
видань, загальний наклад яких склав кілька мільйонів примірників.
Невибагливий її зміст задовольняв найпростіші запити широких верств
населення. Хоча випадки звернення до творів красного письменства свідчить про
існування зацікавлень та розуміння "високої" літератури. До 1905 року лубочна
книга друкувалася виключно ярижкою20
. Одним із найважливіших аргументів на її
користь була вартість. Матеріальні обмеження змушували представників
соціальних низів купувати лубочні, дешевші за звичайні комерційні книги, адже
лубочна книга до 36 стор. коштувала 1,5-8 коп. проти 20-40 коп. у комерційних
видавців. Крім того, офенська система книгорозповсюдження "з рук у руки"
давала прекрасне знання запитів населення, відповідно друкувалася література,
на яку був сталий попит. Вона творилася видавцями-комерсантами, враховувала,
крім мови друку, ще й місцевий колорит, зокрема історичні події, особливості
ментальності (гумор), народної культури (пісенний та казковий фольклор) та
побуту. Крім того, яскрава обкладинка, збільшений шрифт, "пристрасний" сюжет
– все це робило лубочну книгу привабливою та зрозумілою більшості читачів з
соціальних низів.
На жаль, специфіка створення та побутування лубочної книги не сприяли її
збереженню. Вона призначалася винятково для соціальних низів, друкувалася на
поганому дешевому папері, мала невеликий обсяг і в умовах дефіциту книг
зачитувалася, тодішні бібліотеки та представники інтелігенції не збирали подібні
видання, відповідно сучасні бібліографічні покажчики репрезентують тільки їхню
частину.
Інновації книжкової справи
Переломним моментом в інновації книжкової діяльності стало винайдення
друкарського верстату і технології друку. Ця книжкова культура тримала
монополію майже до завершення минулого століття. На цьому етапі було
винайдено чимало інноваційних щодо форми книжкових продуктів. Інновація
щодо форматів книг відбувалася паралельно з інноваціями у видах літератури –
від богослужбових in plano до кишенькових масових та мініатюрних видань.
На інновацію форм друкованої книжки впливали запити аудиторії та її
функціональне призначення. Спершу їх використовували як
джерело інформації, а з часом відбувалася і фетишизація17
її.
Інакші сценарії спрацьовували під час створення книг
для дітей. У цьому підрозділі видавничої справи чи
ненайчастіше застосовували інноваційні підходи. Одним із
найприкметніших стало усвідомлення книги як об'єкта гри, що
призвело до створення різноманітних книжок-іграшок.
Поширення книжки в електронному форматі спричинило інноваційний бум
у видавничій сфері. З'явилося безліч інноваційних продуктів для різної аудиторії
та для відтворення на різних носіях. Розмаїття інноваційних підходів найбільше
простежується в сегменті книги для дітей.
Виокремлюють такі види електронної книги:
15

16. On-line book – електронна книга, доступна онлайн через Інтернет платно
або безкоштовно.
Gamebook – книга-гра, складена так, що дає змогу читачеві брати участь у
формуванні сюжету літературного твору.
Interactive children's book – дитяча книжка-іграшка, яка має спеціальну
форму, що передбачає додаткові види діяльності дитини, крім читання, і
розглядання (гру, розкладання, розфарбовування).
Interactive book – інтерактивна книга для планшетів (iPad, Galaxy Tab), що
може містити ілюстрації з інтерактивними елементами або іграми для дітей.
Interactive book – інтерактивна книга з виходом в альтернативну реальність
– відкриває простір для взаємодії з головними героями, реальними e-mail, QR-
кодами, сайтами тощо.
Розгляд інноваційних змін у книжковій сфері дає розуміння того, що
електронна книжка ввібрала в себе багато підходів рукописної, друкованої книг
та усної традиції:
принцип прокручування сторінки на моніторі (із папірусних сувоїв);
вигляд е-буків (від книжки кодексу);
програмне забезпечення для ПК та планшетів із можливістю перегортати
сторінки (із книг кодексів);
сприймання тексту на слух в аудіокнигах (від традиції дописемного
мовлення);
функція гри в інтерактивних книжках (із паперових книжок-іграшок та
комплектних видань);
можливість створювати примітки та нотатки (папір як носій дає змогу
робити підкреслення, використовувати береги паперової книжки-кодексу для
нотування).
Найвидатніші інноватори в історії книжності
До першої групи віднесемо інноваторів, між якими часова прірва у майже
2000 років – вони представляють різні ери розвитку людства.
Першим варто зазначити китайського сановника династії
Хань Цай Луня, якому приписують виготовлення паперу. Це
був перший універсальний матеріал, який витіснив усіх своїх
попередників – глиняні таблички, папірус, пергамент, листя
бананового дерева, та протягом двох тисячоліть був єдиним носієм писемності.
Ця ера тривала до 1971 року, доки Майкл Харт41
не отримав необмежений
доступ до великого комп'ютера Xerox Sigma V від операторів в університеті штату
Іллінойс. Намагаючись гідно застосувати цей ресурс, він створив першу
електронну книгу "Декларація незалежності США", віддрукувавши її текст на
комп'ютері.
Часові проміжки між знаковими відкриттями у сфері технологій є вже не
такими значущими, адже змінити носій, тобто базис, фундамент феномену,
набагато складніше, ніж технологію. Винахід, що дав поштовх технологізації
книжкової справи був створений Йоганном Гутенбергом (проект "Гутенберг" 1112
),
який відкрив еру книгодрукування, спричинив розвиток національних мов,
16

17. зародження масового випуску видань та розвиток книжкової індустрії,
електронних копій – другого універсального носія писемності.
У ХХ столітті Стів Джобс25
зайшов ще далі, створивши модель масово
доступного персонального комп'ютера. З цього моменту починають створюватися
умови для виходу книжності з-під контролю великих видавничих компаній,
діяльності самвидавних авторів, яких, за останніми тенденціями, починають
вважати потужною силою на видавничому ринку.
Третю групу представляє найобширніший перелік імен, адже технологічних
інновацій у сфері розповсюдження книжний світ знає дуже багато. Перший
якісний поштовх відбувся із появою великих бібліотек, в контексті чого варто
згадати ассирійського царя Ашшурбанапала. Уже в сиву давнину ставилися до
книг як до сховища соціальної та історичної пам'яті, яку необхідно охороняти та
примножувати.
Піонерами в налагодженні випуску масових книг кишенькового формату,
дешевих при купівлі та зручних у використанні, можна вважати фірму Ельзевірів2
.
Вона – першою вдалася до своєрідного іміджмейкінгу4
книжкової справи,
використовуючи в своїх виданнях упізнаваний шрифт – ельзевір2
.
Провідниками процесів глобалізації у видавничій справі стали брати Деніел
й Олександр МакМіллани34
– творці першої транснаціональної книжкової
компанії, яка на тепер здійснює свою діяльність більше ніж в 70 країнах світу та
має офіси в 40 з них. Ще одну революцію здійснили Бенкет Керф і Роберт
Клопфер30
, створивши видавництво Random House, де було опубліковано
найбільшу кількість книг авторів, які згодом ставали нобелівськими лауреатами,
де друкуються президенти світу і де було культивоване поняття "бестселер".
Книжкова сфера ніколи, мабуть, не була б такою, як тепер, якщо б свого
часу Джеффрі Безос21
не запустив Інтернет-магазин Amazon.com, названий на
честь найбільш повноводної річки світу. Amazon.com першим зумів використати
потенціал Інтернету: можливість звертатися до значно більшої кількості клієнтів,
ніж у звичайного "фізичного" магазину, продавати не лише наявні на складі
книги.
Переліку інноваторів книжності зовсім не є вичерпаним, що можна
поповнити персоналіями з кожної епохи писемного розвитку людства. Тепер воно
опинилося в черговій точці біфуркації1
, з цього моменту починається подальший
поступ інновацій. Залишається лише гадати, чи знадобиться знову 2000 років для
зміни чергового носія тексту, але можна з упевненістю міркувати, що за цей час
відбудеться багато мікро – та макроеволюцій, без яких (якщо згадати ефект
метелика) неможливі нові епохальні результати.
Традиційна книга в порівнянні з електронною є насиченим семіотичним
простором, оскільки лише окремі елементи матеріальної форми книги
реалізовані в електронній книзі. Це є ще одним аргументом на користь
життєздатності традиційної книги.
Папір чи "читалка"?
Останнім часом дуже часто встає питання: "Що стане з книгою
в 21 столітті? Чи буде звичайна книга і далі служити людям, чи
17

18. її цілком витиснуть електронні аналоги. Чи не зміниться саме поняття – "книга"?
Якщо вірити пророцтвам засобів масової інформації і футурологів від
комп'ютерної індустрії, світ стрімко рухається від друкованих видань до
електронних документів. Бурхливий розвиток Інтернет-технологій додає
аргументів на користь цієї думки. Ідея електронної книги з області фантастики
перейшла в нашу сьогоднішню реальність.
Незважаючи на те, що з кожним днем кількість людей, що відмовляються
від звичайних паперових книг на користь легких функціональних електронних
пристроїв, невпинно зростає, але до цих пір чималу кількість читачів віддають
перевагу традиційному варіанту книг. Як правило, такий вибір мотивується тим,
що електронну книгу не можна потримати в руках і в ній текст представлений
суцільним потоком. Але все це вже давно пішло в минуле, в той час як сучасні
пристрої надають масу переваг в порівнянні зі звичайними книгами, і виключають
недоліки, властиві їм.
Основною перевагою електронної книги є те, що в неї одночасно можна
вмістити всю свою бібліотеку. Враховуючи те, що паперові книги важать чимало,
їх завжди носити з собою вельми проблематично, особливо коли мова йде про
подорожі, відрядження і т. п. Крім того, книги сьогодні – майже розкіш, яка
обходиться недешево, в той час як пристрій потрібно купити тільки один раз і
буквально після прочитання 10-20 книг він себе окупить.
Яке майбутнє електронної книги в Україні? Чи витіснить вона друковані
видання? У 2012 році продажі е-книг фахівці оцінювали 1-1,5% від об'ємів
продажів паперових книг. На думку експертів, обидві версії існуватимуть
паралельно, адже це різні аудиторії. Електрона книжка завойовує прихильників
серед молодого, "просунутого" покоління і коло читачів розширюється саме так.
Експерти переконані, що електронні видання відберуть у друкованих 10-15
відсотків.
Крім того, електронна книга доступна ширшому колу читачів. "Містечок і
сіл, де є Інтернет, значно більше, ніж тих, де є книжкові магазини. Якщо вони і є,
то коли туди довезуть новинку? І чи довезуть взагалі? А зайти в Інтернет і скачати
електронну книгу можна майже миттєво", – підкреслює директор компанії "Обрій
контент менеджмент Україна" Олексій Авраменко.
Втім, поява е-book зовсім не означає, що звичайні книги кануть в Лету.
Електронні книги можуть виявитися просто іншим форматом, як, наприклад,
аудіокниги.
Як свідчить світова статистика, нині не спостерігається тенденції
зменшення книговидання ні за назвами, ні за тиражами. Книжкова індустрія має
тенденцію до зростання, незважаючи на песимістичні прогнози щодо її розвитку в
умовах світової кризи. Незважаючи на стрімке зростання ринку книг на
електронних носіях, вони складають незначну кількість від загального обсягу
ринку.
За деякими міжнародними дослідженнями, майже 90 відсотків
користувачів електронних книг не відмовляються від їх паперових аналогів.
Читання реальної книги допомагає розслабитися, і при цьому не псується зір.
18

19. Крім того, звичайні книги менш вибагливі порівняно з рідерами: у перших не
сідають акумулятори.
Проблема майбутнього книги зазвичай є не проблемою антагонізму
(література) друкованої книги й книги на електронному носієві, а, насамперед,
пов'язана з проблемою читання в суспільстві. І справа не в тому, що читати стали
менше, а в тому, що соціально значущу інформацію ми все більше отримуємо
через інші, альтернативні канали.
Слушно відзначав А. В. Соколов38
, що долю книжкової комунікації
вирішуватиме покоління, що зросте в умовах панування електронної комунікації.
Ті ж, хто й нині вважають заміну друкованої книги електронною близьким
майбутнім, неоднозначні лише у визначенні терміна. Але, як зазначає М. Рац36
,
книга належить до явища природно-штучного, тобто такого, яке розвивається і
еволюціонує залежно від наших рефлексивно-розумових здібностей і прийнятої
нами стратегії, а тому майбутнє книги, як і майбутнє людства, залежать від того,
яку онтологію книги ми приймемо і яку стратегію розвитку книжкової справи
намітимо. Тобто майбутнє книги і людства взагалі не визначається чітким
алгоритмом, що веде людство із заданою наполегливістю заздалегідь
визначеним маршрутом до певної мети. Історія людських надій і сподівань не раз
переконувала нас у цьому.
Була запропонована модель подальшого розвитку книжкової комунікації
на найближчі 15 років у формі прогнозного сценарію.
Перш за все, вважають, що нині доцільно говорити про можливий
"гібридний союз" (М. Маклуен33
) книжкової і електронної комунікації, а тому
видання друкованих книг розвиватиметься паралельно з виданням книг на
електронних носіях і питання варто ставити про їх співвідношення. Інтернет як
вільний інформаційний простір, незважаючи на всі спроби комерційних і
державних інституцій контролюватиме його, залишиться таким і надалі, інакше
для нього є загроза втрати своєї найважливішої соціальної функції – оплоту
демократії. Водночас, не можна допустити, щоб Інтернет став "інформаційним
смітником", новою "вавилонською бібліотекою", де б циркулювало безліч не
перевіреної інформації, в якій надто складно найти достовірну. Тому тенденції
"закритості" / "відкритості" співіснуватимуть в його інформаційному просторі.
"Закритість" ґрунтуватиметься на нормах книжкової комунікації і передбачатиме
дотримання закону про авторське право, правил подання текстів (закінчений
характер, редакційно-видавнича обробка, наявність фізичної або юридичної
особи, яка відповідає за його зміст). Такі тексти циркулюватимуть в Інтернеті у
формі електронних видань. Вважаємо, що поняття "електронна книга" в
повсякденному використанні закріпиться й за "закритими", й за "відкритими"
текстами, за умов, що питома вага в них належатиме саме текстові, тобто тому,
що можна читати.
Паралельно з розвитком електронного книговидання розвиватиметься й
книгодрукування, оскільки потреба в друкованих книгах залишиться. Справа
видавництва – надати альтернативні можливості отримання інформації в
найприйнятнішій для споживача формі. Інструментом просування тієї чи іншої
19

20. форми буде цінова стратегія. Можна передбачати, що особливо це стосується
розвитку оперативної поліграфії, яка б могла забезпечити здешевлення та легку
доступність послуги "друк на замовлення".
Найближчим часом відбудуться суттєві зміни в співвідношеннях
електронного та друкарського способів надання інформації відповідно до типів
видань. Суттєвого скорочення, а згодом і зникнення як тиражного, зазнають
довідкові видання. Усі ж інші існуватимуть в альтернативних формах як тиражні
видання, як видання за "друком на замовлення", як електронні та комбіновані
видання. Дигіталізація (переведення інформації в цифрову форму) традиційних
книг не має призвести до їх знищення, а лише забезпечити можливості вільної
конвертованості друкованих і електронних видань. Зберігання культурної
спадщини повинно залишатися основою цивілізаційного розвитку. Це стосується
рівною мірою як друкованих, так і електронних видань. Необхідно й надалі
пропагувати читання як умову успішної соціалізації. Формувати з раннього віку
навички правильної роботи з книгою, які б забезпечували опанування різних
моделей читання. Як зазначив Р. Шартьє40
, посилаючись на вислів В. Беньяміна22
стосовно того, що техніка відтворення текстів чи зображень сама по собі не гарна
і не погана, вплив нових інформаційних технологій на майбутнє книжкової
комунікації буде таким, яким ми спроможні зробимо його сьогодні.
Традиційна книга – жива
Попри те, що Україна останні півтора десятиліття переживає надзвичайно
масштабну інтернетизацію (поширення Інтернету будь-де; оснащення кого-
небудь, чого-небудь засобами доступу в Інтернет) й дедалі частіше можна
зустріти думки щодо втрати традиційною друкованою книгою перспектив,
друкована книга – жива, й ховати її зарано.
Як показало дослідження, у 2014 році збереглися основні бар'єри до
читання книжок – обмежене просування сучасної літератури, як української, так і
іноземної; зниження інтересу до книжкових новинок; низька популярність
електронних книжок: лише 11 відсотків українців читали електронні книжки (в
порівнянні з минулим роком цей показник майже не змінився). При цьому частка
тих, хто вважає, що ощадливіше придбати пристрій для читання електронних
книжок і скачувати їх, суттєво зросла за рік (з 14% до 25%). Інтернет стає одним із
головних джерел поінформованості щодо літератури (близько 46-ти відсотків
читачів шукають потрібні відомості про книги саме там).
У 2015 році Громадська рада при Держкомтелерадіо завершила в
електронному режимі обговорення запропонованих інститутами громадянського
суспільства змін до Порядку реалізації бюджетної програми "Випуск книжкової
продукції за програмою "Українська книга", надіславши низку своїх рекомендацій
та ухвалених рішень на адресу держструктури. Більшістю голосів було, зокрема,
підтримано пропозицію Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів
про те, що тематичну та змістовну оцінку включених до проекту переліку
книжкових видань має здійснювати не експертна рада Держкомтелерадіо, як це
відбувається зараз, а наукові, публічні, юнацькі та університетські бібліотеки.
20