Техніка пересування у горах (сніг, трава, осипи)

1. Гірський клуб “ЕКСТРЕМ”, м. Львів
Курс лекцій “Школа альпінізму” (Початкова підготовка - 1)
(Підготовлено на основі книжки “Школа альпінізму” під редакцією П. П. Захарова)
Лекція №8
Техніка пересування
у горах по траві,
осипам, снігу

2. На шляху тих хто потрапив в гори зустрічається самий різноманітний
рельєф (трав'янисті схили і осипи, снігові схили і льодовики, гірські річки та
скелі, аж до стрімких стін), подолання якого вимагає спеціальної техніки, навичок
і вмінь. Звична ходьба по рівнинній місцевості тут непридатна. У горах
необхідний особливий стиль пересування - гірська хода. Рух по гірському
рельєфу вимагає іншого темпу і ритму, включення груп м'язів, що раніше не
брали активної участі в роботі, вміння одночасно думати і вибирати безпечний
шлях, дивитися під ноги, остерігатися падіння каменів, постійно бути напоготові.
Особливо важливо вміти вибирати правильний темп руху, плавно пересуватися,
рівномірно переносити вагу тіла з однієї ноги на іншу. Щоб не втомлювалися
гомілковостопні суглоби та ікри, ногу потрібно ставити на всю ступню,
раціонально використовуючи мікрорельєф схилу, стежки. Ритмічний, спокійний
темп руху дозволить забезпечити правильну роботу серцево-судинної системи
та дихального апарату. Добре відпрацьоване дихання особливо важливе на
великих висотах.
Важливу роль відіграє тренування вестибулярного апарату. Рівновага
при русі по стежці з важким рюкзаком, на гострому скельному гребені,
льодовому рельєфі не буває вродженою та природною, вона виробляється
тренуваннями, спеціальними вправами.

3. Зі зміною набору висоти в межах крутизни схилів від 10 до 30° швидкість
змінюється незначно, але істотно знижується з підйомом по висоті над рівнем
моря. Якщо на висоті 3000 м над рівнем моря набір складає 300 м на годину, на
висоті 4000 м - приблизно 200 м, а на висоті 5000 м – всього 100 м. На стінних
ділянках маршруту за рахунок складності скельного рельєфу швидкість
пересування може скласти 30 - 40 м на годину, а то й 100 м за цілий день.
На рівнині (км/год) Набір висоти в горах (м/год)
Повільний темп 3 150 – 200
Середній темп 4,5 250 – 300
Швидкий темп 6 400 – 500
По гірських схилах крутизною 30 ° і більше пересуватися прямо вгору важко і
незручно, особливо по трав'янистим і льодовим схилам. Чим крутіше схил, тим
більше доводиться розгортати ступню носком назовні. Такий спосіб пересування
для людини незвичний і приводить до втоми гомілкостопу. Тому альпіністи
долають схили більше 30 ° зигзагом. Крутизна нахилу зигзагу на підйомі залежить
від крутості схилу: чим він пологіший, тим зигзаг крутіше. Протяжність руху по
схилу в одному напрямку без розвороту залежить від чисельного складу групи і
характеру схилу. Зигзаг треба закладати так, щоб каміння, в разі їх зриву з-під ніг
попереду ідучого, не падали на замикаючих. Вище ми говорили про загальні
правила подолання різного гірського рельєфу, але є й спеціальні, коли мова йде
про схили крутизною понад 30-35°.

4. ПЕРЕСУВАННЯ ПО ТРАВ’ЯНИСТИМ СХИЛАМ, ОСИПАМ, МОРЕНАМ
Ці форми гірського рельєфу зустрічаються на підходах до вершин і перевалів.
Техніка їх подолання зазвичай не вимагає спеціальних технічних засобів, але
вимагає акуратності, уважності та спеціального кроку, відмінного від кроку на
рівнині. Рухи повинні бути плавними, рівномірними, неквапливими. Єдиним
технічним засобом для пересування на цьому рельєфі служить льодоруб, що
використовується як додаткова точка опори, а із збільшенням крутизни схилу - як
засіб самостраховки.
Пересування по трав'янистим схилам.
Рух вгору по трав'янистим схилам здійснюється зигзагом, льодоруб при зміні
напрямку руху весь час повинен бути напоготові і спрямований штичком до схилу,
щоб у будь-який момент при прослизанні можна було спертися на нього, можна
було запобігти падінню, провести самозатримання. Довжина кроку визначається
крутизною підйому: на пологому рельєфі кроки довші, на крутому - відповідно
коротші. Спуск здійснюється вертикально вниз або ж, коли використовується
вторована стежка, зигзагом. При спуску особливі навантаження припадає на
литкові м'язи. Спуски іноді бувають тривалими, і спеціальний крок необхідний
альпіністові. Ногу необхідно ставити на всю ступню (носок вертикально вниз),
викидаючи стопу вперед і розслабляючи литкові м'язи. Льодоруб також
знаходиться в положенні „на поготові” штичком до схилу, одна рука при цьому
тримає за головку, друга - за рукоятку, і у разі прослизання навіть однієї ноги
льодоруб приходить на допомогу. Рівномірне дихання - основним чинник при
тривалих навантаженнях. На важких підйомах ритм дихання узгоджується з
частотою кроків. Наприклад, крок лівою - вдих, крок правою - видих. На один цикл
може доводитися і більше кроків, тобто на кожен крок буде потрібно вдих - видих.

5. Рівномірність в ходьбі і диханні в горах зберігає сили. Вдих слід робити не ротом, а носом. Це
особливо знімає напругу організму при тривалих навантаженнях. Перевідний коефіцієнт від
набору висоти до руху по горизонталі по витраті енергії. Він приблизно дорівнює 1 : 16. Зі
зміною крутизни схилу швидкість змінюється незначно. Спуск займає 1/2-2/3 часу,
витраченого на підйом. Темп руху групи на підйомах рекомендується такий: 50 хвилин руху,
10 хвилин відпочинок. Через 2-3 години необхідний легкий перекус. Це відновить запас
швидко засвоюваних речовин - джерел енергії. Важкий рюкзак помітно знижує швидкість
пересування і забирає багато додаткових сил.

6. Пересування по осипам.
Принцип пересування по осипами той же, що й на трав'янистих схилах. Осипи можуть бути
дрібними, середніми та великими. Можуть бути старими, добре злежалими, або рухомими.
Найбільш небезпечні середні, не злежалі осипи. Тут набагато вища можливість зриву каменів
і травмування людей, що знаходяться нижче. Дрібна рухома осип найбільш складна в
подоланні. Дрібні уламки каміння виповзають з-під ноги, і тут важко організувати тверду,
надійну опору для ноги. Альпініст робить крок вгору, а сходинка разом з ногою відповзає вниз,
і він практично залишається на місці, ніби пробуксовує. На таких осипах необхідні плавні,
рівномірні рухи, особливо неприпустимі різкі, рвучкі рухи і стрибки. Середні осипи більш стійкі,
але оскільки уламкових шматків скель тут більше, то збільшується небезпека викликати
падіння каменю або навіть каменепад. Долати таку осип треба плавно, не поспішаючи,
відшукуючи тверду точку опори для ноги. Під час руху по середньому осипу зростає
небезпека пошкодження ноги; недбала постановка ноги на камінь може призвести до того, що
камінь, висмикнувшись з-під неї, зміститься і навалиться на ногу. Небезпечно також
попадання ноги або навіть руки в розколину між камінням. Вельми своєрідне подолання
великого осипу. Тут часом доводиться застосовувати елементи скелелазіння, щоб
переміститися з одного блоку-каменя на інший. Найкраще місце для льодорубу в цей момент
- за лямкою рюкзака, тому що при втраті рівноваги або при падінні альпініст може завдати їм
собі травму. При спуску дрібні рухливі осипи можуть викликати і задоволення. Це так звані
„ліфти”. Вибираючи для спуску ділянки, покриті дрібним щебенем, можна легко ковзати разом
з щебенем під дією власної ваги. Можливо навіть глісирування дрібними кроками. При спуску
по середніх осипах прямо вниз можна також рухатися разом з рухомої масою каміння,
зрівнюючи темп спуску зі швидкістю руху каміння, не боячись їх падіння і тільки час від часу
роблячи 1-2 кроки убік, щоб пропустити вниз велике каміння, яке вже набрало значну
швидкість. Якщо з дрібної та середньої осипи спуск здійснюється прямо вниз, то по великих
осипами і скельним завалами доводиться спускатися лазінням. Підвищується імовірність
влучення ноги або руки в розколину між камінням, можливий зсув великих, не щільно лежачих

8. Пересування по моренам
Морена - нагромадження каміння, які льодовик тягне з собою в долину. По старим,
зарослим травою моренам йти легко і безпечно. Бічні морени звичайно йдуть
вздовж льодовика, і саме на їхніх гребенях проходять основні шляхи і стежки
вздовж льодовиків. Морени, розташовані безпосередньо на льодовику, так звані
серединні, постійно рухаються разом з льодовиком, перебуваючи в стані хиткої
рівноваги. Опори для ноги тут нестійкі. Камені, що складають таку морену, в будь-
яку хвилину можуть зірватися або зісковзнути убік, бо вони лежать безпосередньо
на льоду. Особливо небезпечні при проходженні оточуючі льодовик круті бічні
морени. Вони складені з конгломерату - піску, зцементованого з окремим
різнокаліберним камінням. У суху погоду в цій породі важко зробити сходинку, при
дощі ж вона розкисає, камені вивільняються і довільно падають. Рухатися по таких
ділянках слід акуратно, і льодоруб в якості основної точки опори тут необхідний. На
пересування людини в горах впливають багато факторів. Дощ, вітер, різкі перепади
температур постійно змінюють обстановку в горах. Безпечний в гарну погоду,
вкритий травою і квітами схил під час дощу стає слизьким і небезпечним. Морена,
в якій в суху погоду важко зробити сходинку навіть за допомогою льодоруба, стає
потужним джерелом селевих потоків і каменепадів при намоканні. Камені, що
лежать на схилі тисячі років, підмиті водою, падають, викликаючи каменепади.
При необхідності траверса бічного схилу морени слід намітити шлях, вільний від
ненадійного, що лежать в гніздах, каміння.

9. Морена.

11. Під час руху групи зигзагом ні в якому разі не збиратися один під одним (мал. 62)
Будь-який випадково скинутий камінь може викликати лавину каменів, обрушивши
її на тих, що йдуть внизу. А з огляду на складність рельєфу морени, швидко від
того каміння не відскочити і не втекти. Тому група альпіністів, піднімаючись чи
спускаючись по морені, трав’янистому схилу чи крутому осипу, має йти щільно.
Щоб вилетівший з під ноги камінь не набрав великої швидкості в момент досягання
тих, хто знаходиться нижче.

12. ПЕРЕСУВАННЯ ПО СНІЖНОМУ РЕЛЬЄФУ
З технікою пересування по сніжному рельєфу альпініст зустрічається зазвичай
лише в горах. Від знання та вміння долати снігові схили багато в чому залежить
успіх і безпека сходження.
Техніка пересування по снігу нерозривно пов'язана з видом рельєфу, станом снігу
і льоду, їх постійним переходом з одного стану в інший залежно від часу доби,
температури, вітру, положення сонця щодо схилу і багатьох інших факторів.
Мал. 63. Розподіл сили ваги тіла на схилі:
О - нульова точка відліку;
Т - тангенціальна складова;
N - нормальна складова;
О - сила ваги тіла
При низькій температурі лід може бути жорстким, міцним і крихким, як скло, а в
теплу пору - м'яким, ніздрюватим, просоченим вологою і насиченим повітрям.
Стан снігу нерідко змінюється кілька разів на день - від жорсткого, на якому не
залишається і сліду від черевиків, до розкислий, насиченого вологою, в якому
глибоко провалюється нога. Зустрічаються технічні труднощі на сніжному і
льодовому рельєфі залежать від характеру сніжного покриву і від крутизни схилу.
Так, при крутизні до 30° рух відносно простий, а при крутизні понад 30° необхідна
спеціальна техніка.

13. Під час пересування по пологим сніжним схилам бажано витрачати якомога менше фізичних
сил на витоптування слідів; зі збільшенням крутизни потрібно враховувати можливість зриву,
а також лавину небезпеку. Пересування по льоду та снігу вимагає впевненості і досвіду. При
відсутності природних зачіпок і опор тут велике навантаження припадає на ноги. Необхідне
почуття природної рівноваги, а для дотримання режиму дихання і збереження сил - плавний і
ритмічний рух. Рівномірний рух - один з найважливіших факторів при тривалих
навантаженнях.
Інший важливий фактор - правильне положення тіла і переміщення центру ваги тіла при русі
або лазінні. На мал. 63 видно, що силу ваги тіла на схилі (похилій поверхні) можна розкласти
на дві складові: нормальну, перпендикулярну схилу, і тангенціальну складову Т, паралельну
схилу. Щоб ясно уявити собі процес руху і стійкість тіла, проробимо спрощений біомеханічний
аналіз.
На мал. 64 альпініст має три точки опори (ноги і льодоруб).
Його стабільність на схилі залежить від статичної рівноваги
всіх діючих сил. При перенесенні сили тяжіння Р її можна
розкласти на складові Р' і Р", вертикальні складові яких Ру' і
Ру", рівні реакцій опор, а горизонтальні складові - Рх' і Рх". При
цьому між тілом і площиною виникає сила тертя, яка при
певній величині перешкоджає ковзанню тіла вниз по схилу. З
малюнка видно, що Т сила тертя дорівнює Рх'. Суттєву роль
відіграє величина сили Рх". Система буде стійка до моменту,
коли сила Рх" перевищує або дорівнює добутку нормальної
сили Ру" на коефіцієнт тертя (Рх" <= до Ру"). З Мал. 64 ясно,
що Рх" = Ру" * sin A, тобто при збільшенні кута а, коли альпініст
"лягає" на схил, зростає сила Рх", тим самим зменшується
стійкість, підвищується ймовірність прослизання, зриву.

14. Очевидно, що при використанні льодорубу як додаткової точки опори підвищується
стабільність (для порушення стабільності необхідна дуже велика сила Рх"). Опора знімає
частину ваги тіла, тим самим зменшуючи доданок Рх".
На мал. 65 показана фаза руху в момент,
коли центр ваги збігається з точкою опори.
Під час руху центру тяжіння вперед
створюється сила інерції Fin, що залежить
від маси тіла і його швидкості, Fin = m * а. За
законами механіки сила Fin передається
через кінетичні пари в точки опори, де
підсумовується з силами Рх і Ру. Таким
чином збільшується небезпека прослизання.
Для її зменшення необхідно дотримуватися
плавності руху, а в потрібний момент
спиратися на льодоруб.
Другий критичний момент може виникнути
при вибиванні в твердому фірні сходів (мал.
66). Удар ногою з певною силою R
породжує, відповідно до третього закону
Ньютона, зворотну реакцію, що
відбиваються на опорні сили Рx' і Fin. Таким
чином збільшується величина сили Рх, тим
самим збільшується ймовірність
прослизання. Отже, при вибиванні сходинок
удари повинні бути рівномірними, такі, що не
порушують рівноваги і стійкості альпініста.

15. Стійкість альпініста в значній мірі
залежить від крутості схилу. На
мал. 67 показаний випадок, коли
центр ваги збігається з точкою
опори. Тангенціальна сила, що
забезпечує стабільність тіла на
схилі, дорівнює Рт = Р sin a, звідки
видно, що зі збільшенням крутизни
ця сила зростає. Для збільшення
стійкості необхідно створювати
додаткові точки опори, коректувати
центр ваги тіла при русі. При
пересуванні стійкість практично
досягається використанням
льодорубу і забивання вільної руки
в сніг. Також треба дотримуватися
правила, щоб всі точки опори не
були на одній прямій, а
розташовувалися в шаховому
порядку (мал. 68).

16. Існує велика різниця між ходьбою по старому щільному снігу, коли легко йти по
поверхні покриву, і пробиванням слідів у свіжому, м'якому і розкислому снігу.
Ходьба по насту, що по всяк час провалюється під ногою, сильно виснажує. Для
полегшення треба вибирати шлях, використовуючи форми рельєфу. На гребені,
ребрах, куполах зустрічається менше снігу, ніж у мульдах. Крім того, на
підвищеннях зменшується лавинна небезпека. Слід віддавати перевагу навіть
більш важкому шляху, якщо він менш лавинонебезпечний. Підйом прямо вгору, в
лоб, є більш переважним із-за найкоротшого шляху і більшої безпеки, оскільки
при цьому не підрізається сніг, як під час руху зигзагом або при траверсі схилів.
Схили крутизною близько 50°, покриті глибоким порошкоподібним снігом, можуть
виявитися непрохідними. Альпініст провалюватиметься по груди, і не
рухатиметься вгору. Великі карнизи, багатометрові вертикальні ділянки, навіси
типу балконів, шаруваті наддуви можуть бути непрохідні за будь-якого технічного
оснащення. Іноді для подолання фірнової стінки або снігу доводиться копати косу
ступінчасту стежку, що забирає багато часу й сил. Влітку в горах ходити по
сніжних схилах легше рано вранці, коли змерзлий за ніч сніг надійно тримає.
Купи снігу, утворені обвалом, лавинні конуси, вм'ятини від прокотившогося
каменю, сліди людини або тварини зазвичай бувають більш твердими, ніж
навколишній сніг. Мистецтво альпініста в тому й полягає, щоб вміло використати
специфічні особливості сніжного рельєфу.

17. ОСНОВНІ ПРАВИЛА ПЕРЕСУВАННЯ ПО СНІГУ І ФІРНУ
На сніжному або фірновому схилі можна створити точку опори практично в будь-якому місці.
В залежності від структури, щільності, стану снігу змінюється і техніка пересування. Вона
може змінюватися від метра до метра. І вибір технічного прийому пересування, подолання
будь-якого снігового схилу в першу чергу залежить від стану снігу. Для пересування
необхідно вибирати найбільш легкий шлях, нехай і не найкоротший. Перш за все, шлях
підйому повинен бути безпечним. Основні зусилля при русі по снігу і фірну витрачаються на
протоптування сліду і вибивання сходинок. Ніколи не варто йти з останніх сил, краще
частіше міняти першого в групі, ніж працювати до знемоги. У свіжому м'якому снігу ногу
ставлять так, щоб сходинки були нахилені всередину схилу і на них вміщувалася вся
підошва. Не слід різко бити ногою в сніг, краще поступово спресовувати в ньому слід. При
вибиванні сходинок на підйомі не повинно бути великих кроків - адже по цих слідах
піде самий малорослих в групі. Відстань між сходинками повинна бути такою, щоб при
утоптуванні верхньої, наступної сходинки нижня не руйнувалася. Якщо слід сповзає
(наприклад, на крутому схилі шар рихлого снігу лежить на поверхні льоду або фірну), треба
спочатку кілька разів втоптати сходинку на схилі, а потім, накидаючи сніг з боків, притоптати
її ще раз. Опора поступово запресується. Треба уникати сильного удару ногою по снігу.
Мал.69. Розподіл сил при витоптуванні сходинки у
пухкому снігу.
Мал. 70. Розподіл сил при вибиванні сходинки в
твердому снігу.

18. Дуже глибокий щойно випавший сніг часто вимагає при прокладанні слідів
додатково використовувати роботу коліна. Спочатку черевиком втоптати сніг; як
тільки нога повністю порине в нього, потрібно одночасно спертися на сніг коліном -
так краще розподіляється вага тіла на поверхні схилу і черевик менше
провалюється. Рухаючись по неміцному насту, не потрібно намагатися втриматися
на його поверхні. Краще різким ударом проломити наст, а потім натиском підошви
ущільнити сходинку під ним - так легше зберегти рівновагу і заощадити сили. Вагу
тіла треба плавно переносити зі сходинки на сходинку, спираючись на всю ступню.
Іноді на крутому настовому схилі можна втриматися, спираючись серединою
підошви на край пробитої в насті сходинки, а гомілкою-на наст, розподіливши таким
чином вагу тіла на велику площу поверхні снігу (мал. 70).На твердому фірні
залежно від щільності снігу та крутизни схилу сходинки вибивають носком черевика
або рантом підошов. Сходинки повинні бути якомога сильніше нахилені всередину
в схил і мати такий розмір, щоб на них вміщувалася більша частина підошви.
Сходинку можна також поправити лопаткою льодорубу. Необхідно дотримуватися
вертикального положення тіла, особливо якщо сходинки ненадійні (пухкий сніг,
гладкий підшар, на якому з'їжджають утрамбовані сходинки). Якщо корпус не
вертикальний, то збільшується небезпека зісковзування. Під час руху по глибокому
снігу добре допомагають лижні палиці.

20. Підйом по твердому фірну

21. Спуск по фірну або снігу малої або середньої крутизни здійснюється спиною до схилу.
Сходинки вибиваються п'ятою так, щоб вони були нахилені всередину схилу. Основне
правило при спуску по крутих ділянках - як тільки починаєш почувати себе невпевнено в
положенні спиною до схилу, одразу повертайся до нього обличчям. Під час руху обличчям до
схилу сходинки вибиваються носком черевика, вони одно-тимчасово служать хорошими
опорами для рук. Гліссування на підошвах черевиків допускається лише там, де схил не дуже
крутий, а сніг щільний та закінчується безпечним викотом, на шляху немає тріщин і каменів.
Швидкість спуску регулюється заглибленням каблуків у сніг і поворотами, а також
гальмуванням льодорубом.
По некрутим схилам (25-30°) найкраще підніматися прямо вгору. Ступні ставляться
паралельно, якщо сніг досить пухкий, глибокий, м'який. Сходинки утрамбовують до утворення
снігової подушки, на яку потім ставиться нога. Ті, що йдуть позаду при необхідності
покращують протоптані сліди, підсипаючи сніг ногою в підготовлені поглиблення та
підтрамбовуючи.
Льодоруб на темляку. Його тримають за середину
рукоятки, дзьобиком назад, штичком вниз або
використовують як опору (мал. 71). Якщо крутизна схилу
достатня для зриву, льодоруб тримають у положенні "на
поготові". Набагато простіше спертися на льодоруб при
прослизанні ноги в перший момент, чим займатися
самозатриманням у випадку падіння. Ноги ставляться на
одній лінії.
Мал.71. Використання льодорубу як опори при
підйомі по схилу.

22. Мал. 72. Схема розташування сходинок Мал. 73. Підйом і траверс боком до Мал. 74. Однокроковий поворот на
при підйомі зигзагом вгору по схилу. схилу. схилі при підйомі.
А - точки проміжної страховки
Зі збільшенням крутизни схилу і жорсткості снігу переходять на зигзаг, змінюючи час від часу
напрямок руху (мал. 72). Йти рекомендується під кутом 45 ° до лінії падіння води - найбільш
економічний шлях. Якщо крутизна не дуже велика, а сніг добре тримає, можна підніматися
під кутом 70 °, Це економить час. Льодоруб беруть в обидві руки в положення "на руку",
штичок завжди повинен дивитися в сторону схилу (мал. 73). При збільшенні крутизни схилу і
глибини снігу льодоруб можна використовувати для опори, вганяючи його в сніг при кожному
кроці або парі кроків.

23. Для підйому по щільному снігу потрібно використовувати мікрорельєф. Сходи
вибиваються рантом черевика одним або кількома косими ковзаючими ударами.
У цей момент для більш надійного положення треба спертися на льодоруб. Все
це вимагає деяких навиків і тренування, оскільки можна втратити рівновагу.
Рекомендується наступний порядок роботи. Спочатку льодоруб штичком вниз
встромляється в сніг на рівні пояса. Потім рантом черевика ноги, яка
знаходиться ближче до схилу, вибивається горизонтальна сходинка. Розмах
ноги невеликий, за рахунок гомілки, не порушує стійкості альпініста. Далі,
вставши на щабель ногою, перенести на неї вагу тіла. При цьому обома руками
спиратися на льодоруб. Рухи плавні, вертикальне положення тіла. Чергову
сходинку вибивають внутрішнім рантом ноги, що стоїть нижче по схилу. На
схилах середньої крутизни (25-30 °) льодоруб переносять на нову точку опори
при кожному кроці. На схилах великої крутизни (40-60 °) на один цикл роботи
льодорубом робиться два кроки. Поворот на розі зигзагу виконується в
наступному порядку: з положення, показаного на мал. 74, треба спертися
штичком льодорубу в схил, потім (якщо схил праворуч), стоячи на правій нозі,
вибити носком черевика лівої ноги сходинку попереду, вище опорної ноги, далі,
повернувшись обличчям до схилу, перенести праву ногу вперед і ударами ранту
вибити чергову сходинку у зворотному напрямку зигзагу. Після цього, не
відриваючи штичка льодорубу від схилу, перехопити руками рукоятку і головку
льодорубу. Льодоруб тепер спрямований штичком до схилу зліва.

24. При крутизні схилу 50-65 ° треба підніматися в лоб в три такти, повернувшись обличчям до
схилу, завжди маючи дві точки опори. Тримаючи льодоруб за головку, стоячи на обох ногах,
альпініст встромляє льодоруб в схил на всю довжину рукоятки (перший такт). Якщо це не
вдається з першого разу, операцію повторюють. Утворений в снігу (фірну) отвір можна
розширити, повертаючи льодоруб за головку. Потім, стоячи на одній, наприклад, лівій нозі і
тримаючись обома руками за головку льодоруба, носком правої вибивають сходинку на рівні
лівого коліна, ставлять на неї праву ногу, випрямляють ногу в коліні (другий такт). Далі,
стоячи на правій нозі і тримаючись за головку льодорубу, вибивають носком лівої ноги другу
сходинку і ставлять на неї ліву ногу (третій такт) (мал. 75).
Мал. 75. Послідовність виконання прийому - підйом в три такти: а - початок руху-забивання льодорубу; б - перший крок
ногою (потім йде друга нога); в - порядок слідів; г - в твердий сніг льодоруб вганяють з провертанням на кожному ударі.

26. Підйом по твердому фірну на
передніх зубах кішок.

27. Аналогічно здійснюється траверс крутого схилу в три такти. Схил траверсують, стоячи
обличчям до нього, як показано на мал. 76. При траверсі постійно є дві точки опори. Широко
розставивши ноги, втикають перед собою льодоруб, потім, тримаючись за нього, носком
черевика лівої ноги вибивають сходинку поруч із правою ногою, і на неї альпініст стає. Потім
вибивають сходинку правою ногою і т.д. Для більш стійкого положення можна втопити руку в
сніг і триматися за допомогою льодорубу і руки (мал. 77).
Траверс некрутих схилів здійснюють у
положенні боком до схилу
прокладанням слідів по двох
паралельних лініях (верхня-для ноги,
ближньої до схилу). Таке розташування
збільшує стійкість альпініста. Сходинку
вибивають рантом черевика на відстані
кроку середньої величини. Льодоруб
тримають у положенні "на поготові" або
альпініст на нього спирається. На
крутих схилах з розкиснули снігом
рухатися слід як і на твердому снігу
дотримуватися плавності рухів, щоб не
зривати сходинок. Якщо сніг липкий і
прилипає до підошов, його треба
Мал. 76. Траверс схилу в Мал. 77. Варіант траверсу збивати ударом льодорубу про ранту
три такти. крутого схилу черевика.

28. Пухкий сніг на гладкій крижаній основі ненадійний. Тут потрібно використовувати
властивість снігу змерзатися при ущільненні. Зігнуту в коліні ногу легким ударом
занурюють у сніг до упору носком у лід. Потім, не відриваючи носка, декількома
вертикальними легкими натисками каблука пресують горизонтальну сходинку.
Якщо фірнова або льодова підстилка погано тримає сходинки, що з'їжджають під
навантаженням, застосовується подвійне запресовування сходинок. Легким
ударом ноги перпендикулярно схилу притискують сніг, від чого утворюється як би
фундамент, примерзлий до підстилки. Потім, використовуючи сніг з боків, на
фундаменті формують сходинку, вирівнюючи її поверхню до горизонтального
положення. Якщо шар рихлого або розкислого снігу тонкий, краще користуватися
кішками. Глибокий пухкий сніг під тонким настом дозволяє формувати сходинки в
його товщі. Для цього шматки проломленою ногою насту пресують разом з
обвалившимся з країв сліду снігом. Утворений в глибині снігової маси пресований
ком з порівняно широкою основою, спираючись на глибинні шари снігу, витримує
вагу людини, якщо вагу тіла переносити повільно і плавно, даючи можливість
сходинці змерзнутися. Морозний піскоподібний перекристалізований сніг, а також
утворений іноді під настом глибинний іній може не піддаватися запресовуванню, і
формування сходинок у глибині такого снігового шару часто буває неможливим. У
цьому випадку рекомендується спиратися на наст підошвою черевика і гомілкою
(див. мал. 70). Дуже пухкий і глибокий сніг на крутому схилі долають, пробиваючи
траншею, витоптуючи на її дні сходинки і організовуючи точки страховки. Проте
при цьому потрібні великі зусилля, порушується цілісність схилу і збільшується
лавинна небезпека, У рихлому снігу, якщо погано тримає льодоруб,
закріплюватися на схилі можна запускаючи другу руку в глибину снігового схилу.

30. Пересування по гострому гребеню щільного, спресованого вітром снігу здійснюється
верхи або з одного, більш похилою, його боку, як при траверсі снігового схилу відповідної
крутизни. Карниз обходять з протилежного схилу нижче лінії можливого відриву. Вихід на
гребінь або спуск з нього здійснюють тільки збоку від карнизу або пробивають лаз через
нього. Під час руху по закритому льодовику вірогідність попадання в тріщину постійно
зберігається. Йти слід з поперемінною страховкою, ретельно зондуючи сніг перед собою
(мал. 78). Якщо льодоруб входить в сніг туго, із зусиллям, не проколюючи його на всю
довжину рукоятки, означає, що можлива тріщина закрита снігом щільно. Але все одно іти
треба уважно і обережно, м'яко ставлячи ноги на сніг. Якщо сніговий міст ненадійний, через
нього переповзають рачки або по-пластунськи, з опорою на покладений на сніг льодоруб
(мал. 79). При спуску по мосту сповзають сидячи, ногами вперед, льодоруб в положенні "на
поготові". Відкриті неширокі тріщини долають перестрибуванням, зазвичай з більш високого
берега на низький (мал. 80).
Мал. 80. Перестрибування неширокої
Мал. 79. Переповзання по тріщини. У будь-якому випадку
Мал. 78. Зондування
сніжному мосту. необхідна підвищена увага і надійна
льодорубом сніжного мосту
страховка.
над тріщиною.

31. Попадання у бергшрунд Вибирання з бергшрунда з допомогою
друзів

32. Техніка спуску по сніжних схилах залежить від стану снігу та крутизни схилу. По
некрутому схилу спускаються в положенні стоячи спиною до схилу. Якщо
можливість падіння невелика, а схил з гарним пологим викотом, можна йти
використовуючи льодоруб як точку опори (мал. 81). Зі збільшенням крутизни
схилу льодоруб беруть у положення "на поготові" (мал. 82).
Мал. 81. Спуск по простому сніговому схилу, Мал. 82. Самостраховка льодорубом
льодоруб - додаткова точка опори. при спуску по сніговому схилу.

34. По пухкому снігу треба йти майже не згинаючи колін, вбиваючи п'яту і ставлячи ступню під
прямим кутом відносно гомілки. Крок не повинен бути занадто великим, тому що,
провалившись, важко висмикнути ногу зі снігу. У більш твердому снігу на спуску сліди
пробивають каблуком. По пухкому глибокому снігу спускаються великими ковзаючими
кроками, уникаючи стрибків, з упором на каблуки. Ступати краще по цілині, а не по сліду
попереду йдучого. На більш крутому схилі, де для глісірування мала крутизна або сніг не
слизький, йдуть спираючись штичком льодорубу на схил (мал. 83).
По рівним лавинобезпечним
схилам без тріщин і каменів, що
мають крутість вище середньої,
спускаються глісіруваннням (мал.
84). Масу тіла рівномірно
розподіляють на обидві зігнуті і
трохи розставлені ноги. Підошви
черевик ставлять паралельно
Мал. 83. Спуск з Мал. 84. Глісірування: а - пригальмовування
схилу. Стійка лижника. Штичком
опорою на штичок льодорубу спираються на схил,
льодорубом; б - гальмування і зупинка
льодорубу. тим самим регулюючи швидкість
спуску.
Швидкість також регулюється поворотами, здійснюваними рантами черевиків, аналогічно
гірським лижам. Для зупинки потрібно поставити ноги боком, перпендикулярно схилу, і
сильніше навантажити льодоруб і підбори. Глісірувати у зв'язці по незнайомому схилу і
схилах, розташованим над тріщинами, скелями, осипами, не можна - небезпечно. По
крутому схилу спускаються в три такти, в положенні стоячи обличчям до схилу. При цьому
дотримується правило двох точок опори. Техніка аналогічна техніці підйому в три такти (див.
мал. 75).Загальне правило - на спусках не поспішати. Відчувши невпевненість, відразу ж
повернутися обличчям до схилу і спуститися найнадійнішим способом - в три такти.

35. САМОЗАТРИМАННЯ
НА СНІГУ
При втраті стійкості,
прослизанні і падінні на
схилі необхідно негайно
вжити заходів щодо
самозатримання, поки
швидкість ковзання ще
невелика. Слід швидко
повернутися на живіт (мал.
85). На старому твердому
снігу добре гальмувати
дзьобом льодоруба,
допомагати гальмуванню
рантами черевиків.
Мал. 85. Навчальна вправа по
самозатриманню (без льодорубу).

36. На рихлому снігу гальмування здійснюється рукояткою льодорубу і носками широко
розставлених ніг (мал. 86). При цьому льодоруб треба тримати в напівзігнутих руках і вагою
тіла притискати його до схилу. Зупинившись, носками черевиків вибити сходинки і,
спираючись об схил льодорубом і руками, встати. При прослизанні на спуску відновити
рівновагу можна упершись штичком льодорубу в схил. При цьому штичок різко опускається на
схил і завантажується активним перенесенням ваги тіла на держак з одночасною
завантаженням п'ят черевик. Для відновлення рівноваги потрібно п'ятами вибити сходинки,
стати на них і, прийнявши стійку спуску, продовжити рух.
Мал. 86. Самозатримання на Мал. 87. Самозатримання на
пухкому снігу. твердому снігу льодорубом або
айсбайлем
Мал. 88. Навчальна вправа по
самозатриманню з переворотом на
схилі (на ногах кішки, тому ноги
піднімаються).

37. Відпрацювання прийомів самозатримання необхідно приділяти велику увагу.
Нерідко навіть досвідчені інструктори, шкодуючи учасників і не бажаючи мочити і
псувати одяг, відпрацьовують прийоми самозатримання тільки теоретично.
Розглянуті способи самозатримання не матимуть бажаного успіху, якщо у
альпініста айсбайль або льодоруб з укороченою ручкою (50-55 см). У такому
випадку самозатримання здійснюють наступним чином: льодоруб або айсбайль
тримають збоку, одна рука притискає його голівку так, щоб дзьоб увійшов в сніг, а
інша тримає рукоятку у штичка. Цей метод незручний, оскільки льодоруб або
айсбайль притискається до схилу тільки зусиллям рук, а вага тіла не
використовується (мал. 87). Якщо на ногах кішки, гальмувати ногами не
рекомендується: зуби що зачепились можуть створити великий крутний момент і
перекинути ковзаючого альпініста. Ноги з кішками треба підняти. Необхідно
багато і наполегливо тренуватися, щоб прийом самозатримання був
відшліфований до тонкощів. Відпрацьовувати самозатримання слід на безпечних,
що мають пологий викат схилах. Однак сніг повинен бути досить щільним, а схил
- крутим. Відпрацювання самозатримання рекомендується проводити в такій
послідовності: швидке прийняття правильного положення льодорубу і тіла;
самозатримання, зупинка, вставання і продовження руху; самозатримання при
ковзанні головою вниз на животі; з положення ковзання на спині; з положення
ковзання на спині вниз головою; після перевороту ( мал. 88).

38. СТРАХУВАННЯ НА СНІГУ
Якщо можливий зрив і самозатримання проблематично, необхідна
страховка. Надійність страховки на снігу в значній мірі залежить від стану
снігового покриву, у тому числі від часу доби, температури та освітленості схилу.
Погода може відігравати вирішальну роль. На одному й тому ж схилі вранці при
морозі і вдень на розкислому снігу різко змінюються умови для страховки.
Основний вид страховки на снігових схилах - через карабін на льодорубі, що
вбитий в фірн або твердий сніг. Найчастіше використовується поперемінна
страховка. Прийоми страховки через льодоруб змінюються залежно від щільності
снігу, довжини рукоятки льодорубу, напрямку руху і т. д. Існує правило: перший у
зв'язці повинен прокладати шлях в стороні від страхуючого. Знаходження
альпіністів один над одним не допускається, так як при зриві перший може
збити страхуючого. У твердому снігу страхуючий вибиває льодорубом або
рантами черевиків для ніг дві міцні сходинки або довгу полицю поперек схилу.
Ставши на підготовлений майданчик обличчям до схилу, альпініст на рівні грудей
або пояса вганяє в схил льодоруб. Чим щільніше схил, тим важче увігнати в
нього льодоруб. Однак при цьому страховка стає надійніше. Самостраховка
кріпиться за карабін на льодорубі і розташовується прямо на схилі, щоб уникнути
появи додаткових згинаючих зусиль (мал. 89).

39. У твердому снігу страхуючий вибиває льодорубом або рантами черевиків для ніг дві міцні
сходинки або довгу полицю поперек схилу. Ставши на підготовлений майданчик обличчям
до схилу, альпініст на рівні грудей або пояса вганяє в схил льодоруб. Чим щільніше схил,
тим важче увігнати в нього льодоруб. Однак при цьому страховка стає надійніше.
Самостраховка кріпиться за карабін на льодорубі і розташовується прямо на схилі, щоб
уникнути появи додаткових згинаючих зусиль (мал. 89).
Мал. 89. Організація пункту страховки на снігу:
а – самостраховка; б - розміри виїмки під льодоруб; в - варіант страховки

40. Якщо на сніжному схилі можна
докопатися до льоду, то станцію
та проміжні точки страховки слід
робити на льодобурах!

41. Страхувальна мотузка проходить через карабін, прикріплений до рукоятки або голівки
льодорубу. Якщо фірн занадто твердий та вбити льодоруб неможливо, а льодові гаки
використовувати не можна (шар снігу на скелі), треба підперти льодоруб коліном (мал. 90)
або притримати рукою за головку.
Мал. 90. Посилення точки страховки ногою.
Мал. 91. Застосування сніжного якоря для страховки на
глибокому свіжому снігу:
а - правильно - обидві пасма троса завантажені
рівномірно;
б - обидва положення неправильні - провис тросу.

42. На пологому схилі льодоруб може перебувати у вертикальному положенні, а на
крутих вганяють під кутом 100-110° до схилу. Овальний перетин рукоятки
льодорубу рекомендується розташовувати широкою площиною у напрямку
ривка. Якщо льодоруб притримувати за головку, допустиме навантаження на
нього і надійність страховки будуть:
у свіжому або рихлому снігу - 60-70 кг;
в снігу середньої щільності, утоптаному - до 100 кг;
в щільному утоптаному снігу - до 150-200 кг.
Спеціальне спорядження підвищує надійність страховки на снігу: лавинна
лопатка, прикріплена до льодоруба, - в 1,5 рази; лопата В. М. Абалакова - в 3
рази; гальмо В. Саратовкіна - у 2-4 рази. Сніговий якір (мал. 91) навіть у свіжому
снігу витримує ривок не менше 250-300 кг, однак він повинен мати розмір не
менш 300x300 мм, бути досить міцним і належним чином розташованим в снігу.
Для страховки можна використовувати закопаний у сніг льодоруб - Т-подібне
закріплення (мал. 92).
У м'якому (пухкий, свіжовипавший, переморожений) снігу страховка організується
аналогічними способами, але вона вкрай ненадійна. У цьому випадку треба
ретельно утрамбувати сніг, кілька разів підсипаючи його зі схилу. Якщо льодоруб,
увіткнений в далекий край майданчика по саму головку, все ж таки сидить вільно,
страховка також ненадійна. Для посилення точки страховки в подібних умовах
існує простий спосіб: на рукоятку льодорубу надягають петлю - коуш сталевого
троса або сторопи довжиною 60 - 70 см і, прорізавши тросом всю глибину
майданчика, виводять його на поверхню схилу нижче за край площадки (мал.
93); до другого коушу чіпляють карабін і страховку здійснюють через нього.

43. Мал. 92. Т-подібне закріплення
льодорубу для страховки на
крутому сніговому схилі:
а - траншея;
б - петля;
в – льодоруб.
Мал. 93. Страховка через
льодоруб з тросом (спосіб В. М.
Абалакова);
а - підготовка; б - початкове
положення для страховки.

44. На надійність страховки значно впливає консистенція снігу. У вологому або фірновому снігу
льодоруб тримає краще, ніж у сухому, свіжому. У вологому снігу зусилля виривання завжди
вище, ніж у сухому. Якщо льодоруб добре тримає в щільному снігу, можна страхувати через
рукоятку обома руками з обох сторін або з одного боку (мал. 94 і 95). На якість страховки
впливають: забивання рукоятки льодорубу в сніг, твердість снігу, крутизна схилу, відстань
між льодорубом і страхуючим, інші фактори. Якщо в свіжому глибокому снігу, де необхідно
витоптати місце для страховки, за відсутності фірнового якоря льодоруб тримає ненадійно,
то для страховки другого у зв'язці можна наступити на головку льодоруба, попередньо
заклавши за рукоятку кілька витків мотузки (мал. 96).
Мал. 94. Страховка через льодоруб з Мал. 95. Те ж, охоплення мотузки з одного боку
охопленням мотузки з двох сторін. карабіна.

45. Місце для страховки повинно бути вибрано або витоптано так, щоб на ньому можна було
надійно стояти розставивши ноги і мати можливість прийняти більшу частину ривка на себе,
на корпус страхуючого.
Мал. 97. Організація страховки через гальмовий пристрій -
вісімку - від грудей страхуючого:
а - трос з коушем; б - карабін; в - подвійна сходинка; г - запас
мотузки для страховки; д - лунка для коуши і карабіна
самостраховки; е - мотузка до ведучого.
Мал. 98. Страховка через льодоруб,
закладений у щілину

46. В окремих випадках, коли немає впевненості в надійності страховки через
льодоруб, застосовується страховка через шайбу Штіхта або вісімку, закріплену
на грудній обв'язці страхуючого (мал. 97).Силу ривка треба послабити
протравленням мотузки. Мінімальний запас протравлення на крутому схилі - 1/3
мотузки. Навіть не дуже сильний ривок вириває льодоруб з схилу або ламає
рукоятку дерев'яного льодорубу. У момент зриву і ковзання товариша, якщо той
знаходиться вгорі, страхувальний повинен спробувати вибрати частину мотузки,
що скоротить довжину ковзання і збільшить кількість мотузки у страхуючого для
протравлення. Зрозуміло, що зірвавшийся повинен докласти максимум зусиль до
самозатримання - це збільшить надійність страховки. На гребеневих ділянках
або на схилах з скельними островами іноді між скелями і снігом є щілина, що
нагадує рантклюфт. У такому випадку в щілину можна закласти льодоруб і
здійснити страховку через нього (мал. 98).Для верхньої страховки, для прийому
партнера незамінний вузол УІАА. Дуже ефективний для страховки на снігу -
амортизатор.

47. ПЕРЕСУВАННЯ У ЗВ’ЯЗЦІ
Правильний вибір схеми руху зв'язок на сніжному рельєфі сприяє підвищенню безпеки і
швидкості проходження ділянки при найменшій витраті сил. На некрутих схилах
допускається одночасний рух. Однак при зриві одного з учасників його важко втримати.
Випробування комісією УІАА показали, що навіть на некрутих схилах (до 25-30°) досить
незначної сили, щоб зісмикнути першого у зв'язці. Величина цього зусилля виявилася
несподівано низькою - усього близько 5 кг (мал. 99). Тому при русі одночасно потрібно
завжди тримати кільце шнурка у руці.
Мал. 99. Випробування зусиль при зриві першого нижнім партнером зв'язки.

48. Зв'язки складаються з 2 або 3 чоловік. На закритих льодовиках іноді в одній зв'язці буває 4
людини. При поперемінній страховці найбільш раціональна зв'язка - двійка. Вона забезпечує
максимальну швидкість руху, оперативність в роботі з мотузкою, зручне та раціональне
розміщення партнерів на небезпечних ділянках. Вийшовши вперед, альпініст, проклавши
ланцюжок сходинок у довжину мотузки з урахуванням резерву на протравлювання, робить
два-три кроки в бік і організовує пункт страховки одним з описаних вище способів. Тут він
приймає партнера, який, піднявшись, не затримується, а продовжує підйом, беручи на себе
роль ведучого в зв'язці (мал. 100).
Мал. 100. Порядок руху зв'язки з двох чоловік.

49. Подібна схема руху продовжується до закінчення підйому по схилу. При підйомі зигзагом
пункт страховки організовується в місцях зміни напрямку руху. Зв'язка-трійка більш надійна
при русі по закритому льодовику або на гребені з карнизами, але швидкість її буде нижче, ніж
у двійки. Для трійки є кілька варіантів пересування. Перший варіант (мал. 101). Альпіністи №
3 і № 2 організують страховку альпіністові № 1, який, пройшовши мотузку, відходить на 3 - 5
кроків у бік і, підготувавши майданчик, організує страховку. Потім № 2, що прив'язаний до
мотузки схоплюючим вузлом (вузлом Бахмана) і відчепився від зв'язкової мотузки, йде вгору
по готовим сходинкам до № 1, використовуючи закріплену мотузку як перильну. У цей час №
3 забезпечує закріплення нижньої частини перил через свій льодоруб. Підійшовши до № 1, №
2 починає страхувати піднімаючогося № 3, який, пройшовши повз них, стає першим у зв'язці,
його страхує № 2, а того - № 1. Потім порядок роботи зв'язки повторюється.
Мал. 101. Перший варіант руху зв'язки з трьох осіб.

51. Другий варіант (мал. 102). На менш крутих схилах можливий варіант одночасного руху двох
альпіністів, у той час як третій виконує роль страхуючого. Порядок руху наступний: № 3 йде
вгору, його страхує № 2, а того - № 1. Після того як № 3 стає на страховку, по готових слідах
піднімаються один за одним № 2 і № 1. Підійшовши до місця страховки, № 2 стає поруч з №
3, а № 1 продовжує рух вгору, пробиваючи щаблі. Його страхує № 2. Цей спосіб швидше
першого варіанту, але менш надійний.
Мал. 102. Другий варіант руху зв'язки з трьох осіб.

52. Третій варіант (мал. 103). На коротких, але крутих ділянках більш надійний третій варіант. Тут
середнього в зв'язці № 2 одночасно страхують № 1 і № 3. Коли № 2 підготував майданчик, він
страхує піднімається по його слідах № 3, а його самого разом з самостраховки страхує № 1.
Після того як № 3 виходить на довжину половини мотузки і організує страховку № 1, починає
рух № 1. Пройшовши по слідах на всю довжину мотузки, він стає поруч з № 3, разом з яким
приймають № 2.
Мал. 103. Третій варіант руху зв'язки з трьох осіб.

53. Усі три варіанти, а також їх комбінації використовуються при підйомі зигзагом. У всіх
випадках необхідно стежити, щоб альпіністи не розташовувалися один над одним.
Страхують теж повинні дивитися, щоб мотузка між ними і страхуються не мала значною
провису. Це виключить динамічний ривок на точку страховки, і страхуючому доведеться
утримувати тільки вагу партнера.

54. Пересування по закритим льодовикам, особливо засніженим, представляє реальну загрозу:
замасковані снігом тріщини є потенційною пасткою. Обов'язково рухатися в зв'язках. На
закритому льодовику з підвищеною небезпекою падіння у тріщину слід підготувати аварійну
систему (мал. 104). Це одна або дві петлі з репшнура, які прив'язують схоплюючим вузлом до
основної мотузки на 30-50 см вище грудної обв'язки. Петлі пропускають під ремінь грудної
обв'язки та системи і забирають в кишені куртки або штанів. Якщо альпініст потрапив у
тріщину, він повинен на кінцях петель зробити стремена, в крайньому випадку, просто
вставши в петлі, почати само підйом з тріщини.
Мал. 104. Аварійна система для самовилазу із тріщини:а - розташування схоплюють вузлів на
мотузці; б - петлі повинні проходити під грудною обв'язкою і поясом системи; в - стремено на нозі; е
- послідовність рухів.

55. На мал. 105 наведено кілька
варіантів. Якщо мотузка ділиться на
три частини, вільні її кінці маркують і
прибирають під клапан рюкзака.
Частину, що залишилася мотузки
треба злегка натягнути між
альпіністами. В руках не повинно
бути резервних кілець мотузки.
Для створення більшого тертя
шнурка про краю тріщини та
зменшення ривка на партнера по
зв'язці рекомендується зав'язати
вузли на страхувальній мотузці, як
показано на мал. 105. Вузол (вузли)
застряють в снігу на краю тріщини,
що значно послаблює ривок і
допомагає фіксації мотузки та
подальшої організації підйому
провалившогося в тріщину.
Мал. 105. Варіанти підготовки зв'язкової
мотузки для руху по закритому
льодовику: а - для зв'язки двійки і трійки
при довжині мотузки 40 і 45 м; б - те саме,
але з аварійною системою і резервом
мотузки; в - те ж, але з проміжними
вузлами на зв'язкової мотузці.

56. Якщо провалюється першим у зв'язці при підйомі по схилу, партнери по зв'язці утримують
його не тільки за рахунок тертя шнурка на перегині тріщини; цьому значною мірою сприяє і
противага їх самих (мал. 106).
Мал. 106. Падіння в тріщину при підйомі по схилу.

57. Найбільш небезпечна ситуація, коли провалюється перший учасник зв'язки на спуску. Через
досить великий ривок, мале тертя і слизьку поверхню схилу, той що провалився може
потягнути за собою і партнерів по зв'язці (мал. 107).
Мал. 107. Падіння в тріщину при спуску по схилу.

58. Завжди слід пам'ятати, що в тріщину може провалитися будь-який учасник зв'язки, не
обов'язково перший або найважчий. Якщо є можливість, тріщини на льодовику краще обійти,
в крайньому випадку подолати по сніжних мостах або перетнути під прямим кутом (мал. 108).
Під час руху по закритому льодовику льодоруб в руці тримають дзьобом вперед. Там, де
існує хоча б можлива небезпека падіння в тріщину, йдуть, тримаючи льодоруб на руку і
просунувши його в петлю провідника, зав'язану на страхувальній мотузці в 50 см від грудної
обв'язки. Якщо сніг глибокий та пухкий, льодоруб слід нести за голівку, притримуючи
пальцями петлю, щоб вона не сповзла вниз по рукоятці.
Мал. 108. Вибір шляху по
льодовику в обхід тріщин.

60. Підгірну тріщину (бергшрунд) при
русі вниз долають
перестрибуванням, організовуючи
перед цим надійну страховку (мал.
109). При підйомі бергшрунд може
виявитися дуже серйозною
перешкодою. Часто це комбінація
тріщин зі стінкою. Якщо пройти
поблизу скель або по лавинному
мосту немає можливості, бергшрунд
проходять в самому низькому і
пологому місце.
Мал. 109. Подолання бергшрунда зверху
вниз.

61. Подолання бергшрунда при русі
в гору.

62. Подолання бергшрунда при русі в гору.

63. Іноді стінку вдається пройти, використовуючи застромлені в неї льодоруби як штучні точки
опори (мал. 110). На вбитий в сніг льодоруб можна також повісити драбину. Іноді
використовують льодовий якір з лопатками, площини яких забезпечують надійну точку
опори.
Мал. 110. Подолання бергшрунда знизу вгору з
використанням льодоруба: а - страховочна
мотузка; б - карабін на льодорубі; в - петля з
репшнура; г – стремено

64. Мал. 111. Схема руху зв'язок по гострому крутому сніговому
гребеню - ножу: а - гребінь; б – рух першого у зв'язці; в - рух
другого у зв'язці
Лінію можливого відриву карниза можна встановити,
зондуючи льодорубом гребінь з тонкими карнизами і
візуально визначаючи розміри виносу карнизу на
гребені. Іноді єдина можливість для організації
страховки на вузьких гребенях - використання самого
гребеня: при зриві першого страхуючий стрибає в
протилежну сторону гребеня. Через маятникового
характеру падіння партнерів по зв'язці ривок не буде
різким. На пологих гребенях техніка страховки та руху
аналогічна техніці на снігових схилах. При одночасному
русі по негострому гребеню без карнизів альпіністи у
зв'язці знаходяться по різні боки гребеня. Це
здійснюється в такий спосіб: перше, пройшовши по
одній стороні гребеня на довжину мотузки, переходить
на протилежну і продовжує рух, у той час як напарник
йде по його слідах протоптаними з іншого боку гребеня.
Довжина переходу визначається довжиною шнурка
(мал. 111). Кожен альпініст несе в руках по кілька
кілець.

66. Підйом до карнизу з підвітряної (підкарнизної) сторони дуже небезпечний і може
використовуватися тільки досвідченою групою при максимальній обережності в морозний
час рано вранці. Для виходу на гребінь частина карнизу невеликої потужності може бути
зрублена. Іноді крізь карниз прорубують крутий тунель, який виводить на підвітряний схил.

67. При русі по карнизному гребеню не завжди можливо продивитися шлях на деяку відстань
уперед. В результаті підвищується ймовірність раптового, випадкового виходу в небезпечну
зону відриву карнизу. Якщо один з учасників зв'язки зірветься з гребеня разом з карнизом,
другий повинен, не роздумуючи, стрибати в протилежну сторону від гребеня (мал. 112).
Мал. 112.
Поведінка
учасників
зв'язки при
зриві на
карнизному
гребені.

68. На спусках по дуже крутих
схилах застосовуються
системи закріплення
мотузки на льодорубі, якого
потім висмикують. Для
цього використовуються
два льодоруби і кусок
репшнура. Спуск
проводиться на подвійній
мотузці. Після спуску треба
смикнути за мотузку
(позначена буквою а на
мал. 113). При наявності
одного льодорубу можна
вдатися до схеми,
наведеної на мал. 114.
Мал. 113. Схема самоскиду
двох льодорубів після спуску
по сніговому схилу:
а - мотузка за яку тягнуть.

69. Мал. 114. Схема
самоскиду з
одним
льодорубом:
а – мотузка за
яку висмикують;
б - петля;
в - ковзаючий
карабін на
рукоятці
льодорубу,
г - льодоруб;
д - петля для
страховки,
закріпленної
мотузки;
е - спускові
мотузки;
ж - вузол
провідника на
штичку
льодорубу.