Меморандум 1-ї секції Міжнародного безпекового форуму - "ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ЦСЄ: МОЖЛИВОСТІ Й НЕБЕЗПЕКИ"

1. Меморандум секції «Політика безпеки в ЦСЄ: можливості і загрози» Міжнародного безпекового форуму «Від безпеки
України до безпеки Європи. Виклики ХХІ століття», Львів, 15-16 квітня 2010 р.
Стратегічний курс української зовнішньої політики всебічну європейську і євроатлантичну інтеграцію набув
вироблений у середині 1990-х років, коли домінування США не ставилося під жодний сумнів, європейські країни
зберігали традиційну лояльність Вашингтону, а Москва прагнула приєднатися до глобального Заходу.
Цей курс мав забезпечити внутрішні перетворення, підтримати модернізацію всіх сфер суспільного життя,
водночас, реалізація цих пріоритетів не передбачала зайвої конфліктності. Навпаки, йшлося про побудову,
передбаченого у Паризькій хартії 1990 року, спільного європейського дому.
Однією з передмов реалізації такого курсу виступала відмова України від ядерної спадщини СРСР – третього
арсеналу стратегічного озброєння у світі. Це рішення Києва було закріплено 5 грудня 1994 року у Будапештському
меморандумі, підписаному представниками США, Великої Британії, Російської Федерації і України. Цей політико-
правовий документ засвідчував незалежність, територіальну цілісність, а також проголошував про відмову держав-
підписантів від силового тиску, зокрема і економічного, проти України. Меморандум передбачав механізм консультацій у
випадку виникнення загроз безпеці України. Також з окремими заявами близького змісту виступили Франція і КНР.
Протягом 1995-2008 років Україні вдалося досягти суттєвого зовнішньополітичного прогресу. Зокрема, у 1994
році була підписана Угода між Україною та ЄС, у 1997 році - Хартія Україна-НАТО про особливе партнерство. Після подій
Помаранчевої революції керівництво держави спробувало скористатися позитивним збігом обставин і граничного
інтенсифікувати дипломатичні заходи на європейському і євроатлантичному напрямі. У 2008 році на Бухарестському
саміті НАТО було підтверджено право України стати членом Альянсу, та відбувся довгоочікуваний вступ до СОТ.
Розпочалися і активно просуваються переговори з укладення Угоди про асоціацію України з ЄС, що передбачатиме
створення зони вільної торгівлі.
Проте з другої половини минулого десятиріччя реалізація українського стратегічного зовнішньополітичного
курсу, насамперед його безпекової, євроатлантичної складової ставала все складнішою, поступово наростав спротив з
боку Російської Федерації. Водночас, суспільний розвиток України протягом каденції Президента України В.Ющенка
призвів до критичного послаблення публічних інституцій, падіння їхньої спроможності реалізовувати державну стратегію.
Станом на кінець 2008 року рух до НАТО фактично загальмувався, а здійснювані численні публічні заходи і заяви
приводили не до підвищення рівня гарантій безпеки Української держави, а лише погіршували і так, вкрай напружені
відносини з РФ. Стрімко зростала конфліктогенність міжнародних відносин у регіоні, яка сягнула піку після газових війн
2006 і 2009 років, а також російсько-грузинської війни 2008 року. Водночас, ці події засвідчили рішучість Кремля
відстоювати свої інтереси всіма доступними методами та обмеженість можливостей і бажання країн ЄС і США втрутитися
у події на Сході Європі.
Деструкція чинної правової бази європейської безпеки, що проявилася у самопроголошені і частковому визнанні
незалежності Косово, Абхазії і Південної Осетії, ще більш ускладнює ситуацію. Стратегічна нестабільність у Центрально-
Східній Європі визнається важливими геополітичними гравцями . Про це свідчить, зокрема проект Договору про

2. європейську безпеку, оприлюднений РФ, а також поступова зміна реакції європейських країн на цей проект. Нині слід
констатувати, що Україна опинилася у зоні невизначеності між двома потужними геополітичними блоками (РФ і ЄС-НАТО)
без особливих надій на швидку реалізацію своїх західних аспірацій. Нажаль, можна казати про наявний вакуум
інтегральної безпеки для Києва, який проявляється, насамперед, через стрімке зростання таких загроз як піратство,
кіберзлочинність, транскордонна організована злочинність, наркотрафік та інші. Наявні непоодинокі ознаки
ремілітаризації регіону. Водночас, докорінна зміна зовнішньополітичних пріоритетів Києва при зрозумілій пагубності для
суспільного поступу демократичної України, не гарантують подолання цього вакууму, про що переконливо свідчить
приклад Білорусі і інших пострадянських країн. Понад те, такі дії призведуть до швидкого нагромадження конфліктного
потенціалу у відносинах із західними сусідами України.
За цих умов природно зростає до Будапештського меморандуму як важливого, хоч і далеко недосконалого
політико-правового інструменту забезпечення безпеки України, а також, водночас, відправного пункту європейського і
євроатлантичного стратегічного курсу Києва. Тим більш, що США, РФ і Китай додатково підтвердили свої гарантії
протягом 2009 року. Принаймні, виникає можливість використати дискусії навколо Меморандуму для запуску процесу
формування міжнародно-визнаних гарантій безпеки України та винайдення сучасних форм і методів реалізації
стратегічного пріоритету України на входження до інтеграційних структур глобального Заходу.