Diese Präsentation wurde erfolgreich gemeldet.
Wir verwenden Ihre LinkedIn Profilangaben und Informationen zu Ihren Aktivitäten, um Anzeigen zu personalisieren und Ihnen relevantere Inhalte anzuzeigen. Sie können Ihre Anzeigeneinstellungen jederzeit ändern.
Справа № 826/12412/13-а
Вищий адміністративний суд України
01029, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 5
Особа, що подає кас...
в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня
складення постанови в повному о...
суду не було. Колегія суддів Окружного адміністративного суду м. Києва, як слідує з Постанови
суду від 11.12.2013р., відмо...
своїй діяльності керується Конституцією і Законами України, актами Президента України, а
згідно з ч.1 ст.50 Закону України...
передбачала, як одну з функцій міліції або її підрозділів – надання платних послуг фізичним чи
юридичним особам.
Не має і ...
провадження за заявами про оформлення паспортів громадянина України для виїзду за кордон і
проїзних документів дитини, кот...
політики», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. N
99, а згідно з Додатком 4 до пункт...
Перевіряючи відповідність оскаржуваної Постанови КМУ законодавству суд першої і суд
апеляційної інстанції перед усім посил...
Разом з цим у пункті 27 розділу І Переліку платних послуг, які надаються підрозділами
Міністерства внутрішніх справ та Дер...
пункту 25 статті 4 Декрету КМУ «Про державне мито» - особи, які не досягли 16-річного віку
звільняються від сплати державн...
прирівняними до Законів, вже була встановлена плата за оформлення і видачу паспорта
громадянина України для виїзду за корд...
послуги відшкодуванню підлягають, перш за все, видатки, пов'язані з матеріальним (технічним)
забезпеченням послуги.
Придба...
Касаційна скарга Постанова №1098
Касаційна скарга Постанова №1098
Касаційна скарга Постанова №1098
Nächste SlideShare
Wird geladen in …5
×

Касаційна скарга Постанова №1098

Ähnliche Bücher

Kostenlos mit einer 30-tägigen Testversion von Scribd

Alle anzeigen
  • Als Erste(r) kommentieren

Касаційна скарга Постанова №1098

  1. 1. Справа № 826/12412/13-а Вищий адміністративний суд України 01029, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 5 Особа, що подає касаційну скаргу (позивач у справі): Гашпар Олександр Романович 14029, м. Чернігів, вул. Волковича , б.2А, кв.20 тел.+38(0462)631-869, gashpar@i.ua Відповідач: Кабінет Міністрів України вул. Грушевського, 12/2, м. Київ, 01008 тел. +380 44 256-63-33, e-mail: info@kmu.gov.uа Третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Міністерство внутрішніх справ України вул. Богомольца, 10, м. Київ, 01601 тел..+38(044)256-03-33, e-mail: mvs@gov.ua КАСАЦІЙНА СКАРГА на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 11.12.2013р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 08.04.2014р. 28 квітня 2014 року мною був отриманий рекомендований лист з судовим рішенням Київського апеляційного адміністративного суду, котре було винесено за результатом розгляду моєї апеляційної скарги на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 11.12.2013р. у справі за моїм позовом до Кабінету Міністрів України, третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Міністерство внутрішніх справ України про визнання незаконною та нечинною в частині Постанови Кабінету Міністрів України №1098 від 26.10.2011 року (далі – Постанова КМУ №1098). Згідно з отриманою ухвалою, Київський апеляційний адміністративний суд залишив мою апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Але я вважаю, що рішення судів першої та апеляційної інстанції не ґрунтуються на нормах матеріального права, а саме на тих Законах, на відповідність котрим мала б бути перевірена оскаржувана Постанова уряду. Судами невірно визначено юридична природа оскаржуваного акту, а також судами стосовно деяких важливих обставин справи, дана невірна правова оцінка на предмет їх відповідності Закону й правомірності дій відповідача. В зв’язку з чим я і звертаюсь до суду касаційної інстанції зі скаргою на ухвалені судами першої та апеляційної інстанції рішення, адже чинність оскаржуваних положень Постанови КМУ №1098 дає підстави суб’єктам владних повноважень - органам ДМС України, зокрема Чернігівському обласному УДМС, котрі незаконно та протиправно, зловживаючи своїми дискреційними повноваженнями, застосовують у своїй діяльності цей акт під час оформлення і видачі документів для виїзду за кордон, не зважаючи на правові висновки, викладені в рішеннях Верховного суду і Вищого адміністративного суду України, щодо його застосування у відповідних правовідносинах, порушувати правовий порядок в Україні, визначений ч.1 ст.19 Конституції України, а також порушувати моє конституційне право, котре, не зважаючи на рішення судів, ухвалених на мою користь і досі не поновлене. Щодо строків касаційного оскарження. В судовому засіданні з розгляду своєї апеляційної скарги я не був присутній. Згідно з приміткою до оскаржуваної ухвали від 08.04.2014р., повний текст її був виготовлений 11.04.2014р.. Супровідний лист до, направленої на мою адресу, копії оскаржуваного рішення датований 18.04.2014 року, а згідно з поштовим штемпелем на конверті судове рішення було відправлене 25.04.2014 року, а отримав я його 28.04.2014 року. Відповідно до ч.2 ст.212 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) касаційна скарга на судові рішення подається протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а
  2. 2. в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі. Таким чином початок перебігу строку касаційного оскарження ухвали апеляційного суду розпочався 12.04.2014р.. Згідно з ч.4 ст.205 КАС України судові рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються, проголошуються, видаються або надсилаються особам, які беруть участь у справі, в порядку, встановленому статтями 160 і 167 цього Кодексу. Відповідно до ч.3 ст.167 КАС України особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копія судового рішення надсилається рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом трьох днів з дня його ухвалення чи складення у повному обсязі. Ці вимоги КАС України не були дотримані апеляційним судом, хоча їх дотримання безпосередньо впливає на реалізацію права на касаційного оскарження, адже згідно з ч.5 ст.213 КАС України особа, що подає касаційну скаргу має додати до неї копії оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Обчислюючи строк касаційного оскарження з 12.04.2014р. його закінчення припадає на 01 травня 2014 року. Але, враховуючи положення ст.73 Кодексу законів про працю 1 та 2 травня – є святковими днями, а 3 та 4 травня 2014 року – є календарними вихідними і тому відповідно до ч.6 статті 103 КАС України, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день, в даному випадку першим робочим днем є 5 травня. Окрім того в ці вихідні дні не працювали банківські установи, де можна було б сплатити судовий збір за подання касаційної скарги і тому прошу Суд врахувати ці обставини при вирішенні питання про прийняття касаційної скарги і вважати її такою, що подана у встановлений законодавством строк. Щодо законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень. Згідно з ч.1 ст.159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ч.2 та ч.3 цієї ж статті законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим вважається рішення, котре ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Виходячи з цього, вважаю, що ані рішення суду першої інстанції, ані рішення суду апеляційної інстанції, котрим залишено в силі попереднє рішення, не можуть вважатися законними та обґрунтованими, адже помилково визначивши правову природу оскаржуваного нормативно – правового акту, суди не перевірили оскаржувану Постанову уряду на її відповідність спеціальним Законам та правовим актам, що регулюють правовідносини, пов’язані з реалізацією громадянином України свого конституційного права на вільне залишення території України, котре закріплене за усіма громадянами ч.1 ст.33 Основного Закону та міжнародними договорами України. Судами першої та апеляційної інстанції не досліджувались обставини справи щодо дотримання розробником проекту оскаржуваної постанови та урядом законодавчо - встановленого порядку прийняття нормативно – правових актів. Також поза увагою суду залишився факт виходу урядом України за межі своєї компетенції, визначеної Конституцією України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України» при прийнятті оскаржуваної постанови. При цьому судом першої інстанції було допущено процесуальне порушення щодо строків розгляду даної категорії справ, а судом апеляційної інстанції були порушені строки розгляду апеляційної скарги. Окрім цього судом апеляційної інстанції не були взяті до уваги, як того вимагає ч.1 ст.244-2 КАС України, правові висновки Верховного Суду України, щодо правозастосування Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» (далі - Закон № 3857-ХІІ) та оскаржуваної Постанови уряду у правовідносинах, що стосуються оформлення документів, необхідних для реалізації громадянами України свого особистого немайнового права, гарантованого Конституцією України. Відмовляючи мені в задоволенні апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначила в своєму рішенні, що погоджується з позицією суду першої інстанції, котрий дійшов висновку, що суду не надано достатніх та беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких мотивуються позовні вимоги, хоча в рішенні суду першої інстанції посилань на таку позицію
  3. 3. суду не було. Колегія суддів Окружного адміністративного суду м. Києва, як слідує з Постанови суду від 11.12.2013р., відмовила мені в задоволенні позову, бо вважала мої позовні вимоги необґрунтованими. Але мої доводи про незаконність Постанови Окружного адміністративного суду від 11.12.2013р., що були викладені в апеляційній скарзі, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, не знайшли свого підтвердження та не спростовують рішення суду першої інстанції. Мотивувальна частина ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 08.04.2014р. повністю ідентична мотивувальній частині постанови Окружного адміністративного суду від 11.12.2013р. і тому хочу звернути увагу Суду касаційної інстанції на наступні порушення норм матеріального і процесуального права, котрі були допущені судом першої інстанції і на котрі не зважила, при розгляді апеляційної скарги, колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду і допустила аналогічні порушення. Щодо дотримання урядом Конституції і Законів України при прийнятті оскаржуваної Постанови. Порушення норм матеріального права судом першої та апеляційної інстанції, на мою думку, сталося у зв’язку з помилковим визначенням ними правової природи оскаржуваного нормативно – правового акту. В першу чергу суди мали би дослідити обставини, за яких приймалась оскаржувана постанова уряду, про що я вказував і в позовній заяві і звертав на це уваги апеляційного суду в апеляційній скарзі: чи прийнята вона в межах повноважень (компетенції) Кабінету Міністрів України та чи прийнята вона з дотриманням встановленої законодавством процедури прийняття урядом нормативно – правових актів? В даному випадку компетенція уряду, його повноваження та порядок прийняття ним відповідних нормативно – правових актів, котрі зачіпають конституційні права і свободи громадян, регулюються : - Конституцією України, (в чинній на момент прийняття оскаржуваного акту, редакції від 04.02.2011р.) (акти уряду в даному випадку приймаються з урахуванням норм прямої дії, закріплених ч.2ст.3, ст.6, ст.8, ч.1ст.9, ст.19, ч.1,2ст.22, ч.1,2ст.24, ч.1ст.64, ч.1ст.68, ст.92, ч.3ст.113, ст.116, ст.117, ч.2ст.120 Основного Закону); - Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 07.10.2010 № 2591-VI (із внесеними змінами, в редакції від 07.08.2011 року), що був чинним на момент прийняття оскаржуваної Постанови КМУ №1098 (далі – Закон №2591-VI); - Регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 р. N 950 (із змінами, в редакції від 11.11.2010р.), що був чинним на момент прийняття оскаржуваної Постанови КМУ №1098 (далі – Регламент КМУ); - Правилами підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 6 вересня 2005 р. N 870 (із змінами, внесеними згідно з Постановою КМУ №1212 від 18.11.2009р.). Обґрунтовуючи правомірність прийняття урядом оскаржуваної Постанови КМУ №1098 від 26.10.2011р., суд першої і суд апеляційної інстанції зазначили в оскаржуваних рішеннях, що Постановою Кабінету Міністрів України від 05.01.11р. № 33 "Деякі питання надання платних адміністративних послуг" (Постанова втратила чинність на підставі Постанови КМУ N 309 від 24.04.2013р.) було встановлено, що з 1 березня 2011 р. надання платних адміністративних послуг здійснюється виключно бюджетними установами, а також підприємствами, не бюджетними установами та організаціями, на які законодавчими актами або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, покладено повноваження щодо надання таких послуг, і державними підприємствами, що належать до сфери управління Державної служби технічного регулювання. На виконання вказаної постанови КМУ Міністерством внутрішніх справ України було розроблено та подано до Кабінету Міністрів України проект оскаржуваної постанови "Деякі питання надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг", якою було внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 4 червня 2007 р. №795 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися органами та підрозділами Міністерства внутрішніх справ". Але при цьому ані суд першої, ані суд апеляційної інстанції не звернули уваги на мої доводи про протиправність дій відповідача і незаконність прийняття оскаржуваної Постанови КМУ №1098, з огляду на те, що згідно з ч.2 ст.113 Конституції України Кабінет Міністрів України у
  4. 4. своїй діяльності керується Конституцією і Законами України, актами Президента України, а згідно з ч.1 ст.50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» ( в редакції від 07.08.2011 року) уряд видає обов'язкові для виконання акти лише на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України. Прийняття актів Кабінету Міністрів України на виконання інших актів Кабінету Міністрів України, Конституцією та Законами України не передбачене і на це неодноразово звертав увагу Конституційний Суд України, зокрема в пункті 4.1 Рішення Конституційного суду України від 19.06.2001р. N 9-рп/2001 зазначено, що Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України), а в правовій державі існує сувора ієрархія нормативних актів, відповідно до якої постанови та інші рішення органів виконавчої влади мають підзаконний характер і не повинні викривляти сутність і зміст законів, а також в рішенні від 17.02.2010р. N 6-рп/2010 Конституційний суд знову ж таки акцентуючи увагу на те, що Україна є правовою державою, в якій органи державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а їхні нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (стаття 1, частина друга статті 8, частина друга статті 19 Основного Закону України) зазначає, що Кабінет Міністрів України, керуючись у своїй діяльності законами при врегулюванні у своїх актах відповідних питань, не може змінювати, доповнювати чи розширювати зміст цих законів (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 жовтня 2009 N 28-рп/2009). Оскаржувана ж Постанова КМУ №1098, всупереч рішенням КСУ, саме розширила і доповнила не лише Закони України і прирівняні до Законів акти, котрі регулюють правовідносини щодо реалізації громадянами права на виїзд за межі країни та оформлення документів для виїзду за кордон, ще й розширила Закон України «Про міліцію», адже уряд прийнятою Постановою №1098 надав право не лише органам ДМС, а й органам та підрозділам МВС надавати послуги, надання котрих не передбачено Законами України. Суди, відмовляючи в задоволенні мого позову та апеляційної скарги, з обґрунтуванням, що оскаржувана Постанова не змінювала вже існуючий правовий порядок оформлення документів, в такому випадку повинні були б дослідити і законність Постанови КМУ №795, в редакції, що існувала до внесення в неї змін оскаржуваною Постановою №1098, чого зроблено судами не було. Не взято до уваги судами, що розглядали справу, Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва, що набула законної сили і була винесена 28.01.2010 року в адміністративній справі № 2а-12629/09/2670 за позовом МПП «Вьюга» до Кабінету Міністрів України, про визнання незаконним пункту 22 Постанови КМУ від 04.06.2007 р. №795. Тоді суд, перевіряючи законність Постанови КМУ №795, хоча і відмовив позивачу у задоволенні його позову у зв’язку з не доведенням ним факту порушення його прав і інтересів оскаржуваною Постановою, зазначив в мотивувальній частині свого рішення, що «Правові засади діяльності міліції, її функції, права, обов'язки, визначені в Законі України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року №565-XI(зі змінами та доповненнями). Однак у цьому законі до функцій міліції не віднесено надання платних послуг фізичним чи юридичним особам, окрім здійснення охорони на договірних засадах і тому колегія суддів дійшла висновку, що надання права підрозділам Міністерства внутрішніх справ здійснювати платно виготовлення номерних знаків для транспортних засобів не відповідає вказаному Закону, позаяк виготовлення номерних знаків за винагороду за письмовими заявами юридичних або фізичних осіб не належить до функцій міліції.» Під час опрацювання проекту оскаржуваної мною Постанови КМУ №1098 Міністерство економічного розвитку та Урядовий уповноважений з питань дерегуляції господарської діяльності також зауважували і їх пропозиції містяться в розділі «Неврегульовані розбіжності», наявному в матеріалах справи, Протоколу узгодження позицій щодо проекту Постанови КМУ №1098, де вони зазначили, що до Переліку платних адміністративних послуг, який передбачається затвердити зазначеним проектом Постанови КМУ, повинні включатись адміністративні послуги, платність яких передбачена Законами України. Дана пропозиція була відхилена головним розробником проекту акту з тієї підстави, що МВС України підготувало проект Закону України «Про внесення змін до статті 11 Закону України «Про міліцію»» , яким буде визначено надання послуг підрозділами МВС на платній основі, але ж і до теперішнього часу в Законі України «Про міліцію», котрий визначає правові засади діяльності міліції, її функції, права, обов'язки і досі не існує норми, котра б
  5. 5. передбачала, як одну з функцій міліції або її підрозділів – надання платних послуг фізичним чи юридичним особам. Не має і Закону, котрий б дозволяв би органам ДМС надавати такі платні послуги. Віднесення дій ДМС щодо оформлення документів для виїзду за кордон до адміністративних послуг при відсутності Закону, котрий визначає перелік цих адміністративних послуг – це результат довільного тлумачення урядом та ДМС України «Тимчасового порядку надання адміністративних послуг», котрий був затверджений Постановою КМУ №737 від 17.07.2009р. (втратив чинність 08.05.2013р.) та Закону України «Про адміністративні послуги» від 06.09.2012р. № 5203-VI. Дії суб’єкта владних повноважень, в даному випадку ДМС України, щодо оформлення і видачі громадянам України, в тому числі і мені, паспорта громадянина України для виїзду за кордон не спрямовані на набуття, зміну чи припинення мого права, бо в силу припису Конституції і ЦК України, я, моя дитина, і будь – який інший громадянин України, правом на виїзд за межі України володіє від народження і набуває це право аж ніяк не в результаті здійснення владних повноважень суб’єктом надання адміністративних послуг. Держава видає своєму громадянину закордонний паспорт, котрий при цьому залишається власністю держави, тому що він необхідний громадянину для перетинання державного кордону, а також він дає можливість приймаючій стороні встановлювати особу іноземця, котрий в’їжджає на її територію і забезпечити в разі необхідності повернення особи до держави громадянства чи постійного проживання. В даному випадку мова йде про забезпечення органом державної влади, в межах своїх повноважень, здійснення фізичною особою свого особистого немайнового права. Такий обов’язок покладено на органи державної влади приписом ч.1 ст. 273 ЦК України. А згідно ч.2 ст. 272 ЦК України, я, як фізична особа, маю право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення мною особистих немайнових прав. Дії держави в цьому випадку по своєму змістовному навантаженню охоплюються не терміном “адміністративна послуга”, а поняттям, наведеним в статті 1 чинного Декрету Кабінету Міністрів «Про державне мито» , де зазначено, що “платниками державного мита на території України є фізичні та юридичні особи за вчинення в їхніх інтересах дії та видачу документів, що мають юридичне значення, уповноваженими на те органами”. Суди, першої та апеляційної інстанції, в оскаржуваних рішеннях зазначили, що дійшли висновку про правомірність дій відповідача щодо прийняття та затвердження оскаржуваної Постанови КМУ №1098 з огляду на те, що Кабінетом Міністрів України в даному випадку не було запроваджено жодних нових вимог щодо надання платних послуг з оформлення документів для виїзду з України і в'їзду в Україну порівняно з попереднім регулюванням цього питання. Але цей висновок суду також не ґрунтуються на нормах матеріального права з огляду на те, що дійсно 04.06.2007 року урядом була затверджена Постанова КМУ №795 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися органами та підрозділами Міністерства внутрішніх справ» (далі – Постанова №795), пунктом 100, котрого передбачалась можливість надання органами та підрозділами МВС послуг з оформлення документів для виїзду з України і в'їзду в Україну. Постановою КМУ №65 від 28.01.2009р. пункт 1 Постанови №795 було доповнено абзацом, згідно з котрим визначалось, що «Під час надання послуг з оформлення проїзного документа дитини, посвідки на постійне та тимчасове проживання для іноземних громадян та осіб без громадянства і паспорта громадянина України для виїзду за кордон справляється плата у розмірі вартості бланка та надбавки в сумі 25 відсотків такої вартості, яка спрямовується як власні надходження, що використовуються відповідно до законодавства.» При цьому розмір цієї плати та порядок її справляння, не був передбачений жодним чинним нормативно – правовим актом. На виконання цієї Постанови спільним Наказом Міністерства внутрішніх справи України, Міністерства фінансів України та Міністерства економіки України від 05.10.07 р. за № 369/1105/336 було затверджено Розміри плати за надання послуг органами та підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Порядок їх справляння (втратив чинність 05.06.2012 року). Пунктом 86 Розмірів плати за надання послуг органами та підрозділами МВС була передбачена вартість послуг за надання послуг з оформлення документів для виїзду з України і в'їзду в Україну в розмірі 10,28 грн. за оформлення одного пакету документів. Але при цьому судами не було взято до уваги, що до прийняття оскаржуваної Постанови КМУ №1098 ці послуги, котрі також не були передбачені Законами України, надавалися підрозділом МВС – СГІРФО, не носили обов’язкового характеру. Згідно з абзацом 5 пункту 4 Порядку
  6. 6. провадження за заявами про оформлення паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини, котрий був затверджений Наказом МВС України 21.12.2004р. №1603 і Зареєстрований в Міністерстві юстиції України 20 січня 2005 р. за N 68/10348, що був розроблений відповідно до пункту 13 Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року №231 (із змінами і доповненнями) платні послуги, затверджені Постановою КМУ №795 від 04.06.2007р., юридичні і фізичні особи могли отримати лише за окремими письмовими зверненнями і в такому разі до заяви мав долучатися документ про оплату послуг відповідно до спільного наказу МВС України, Мінфіну України та Мінекономіки України від 05.10.2007р. № 369/1105/336. Окрім того, суди посилаючись на Постанову №795 від 04.06.2007р. не взяли до уваги, те, що оскаржуваною Постановою уряду №1098 від 26.10.2011р. була змінена назва Постанови №795 і згідно з абзацом 1 п.1 Змін, що вносяться до Постанови КМУ від 04.06.2007р. №795 у назві постанови слова «можуть надаватися органами та підрозділами Міністерства внутрішніх справ» було замінено словами «надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби, і розміру плати за їх надання», і на підставі зміни назви цього переліку органи ДМС України вважають плату за послуги, передбачені цим Переліком обов’язковою. А матеріалами справи і доданими до касаційної скарги документами підтверджується той факт, що здійснення платежів, передбачених оскаржуваною Постановою КМУ №1098, вимагаються від мене особисто, як обов’язкові. А ч.2 ст.171 КАС України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. До мене, при зверненні до органу ДМС України були застосовані положення саме Постанови КМУ №1098, котрою також були внесені зміни в Постанову КМУ №795, тому я правомірно оскаржував саме той акт, котрий до мене був застосований. На ці доводи не звернули увагу суд першої та апеляційної інстанції, як і не звернули увагу, на те, що в тому ж Протоколі узгодження позицій головним розробником проекту було відхилено зауваження Мінекономіки та Урядового уповноваженого з питань дерегуляції господарської діяльності, котрі пропонували уточнити питання щодо плати за надання адміністративних послуг підрозділами ДМС з урахуванням норм Декрету КМУ “Про державне мито” №7-93 від 21.01.1993р., котрий був прийнятий 21.01.1993р. і має силу Закону, адже, згідно з Законом України “Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети у сфері законодавчого регулювання” від 18.11.1992р. №2796-ХІІ (в редакції Закону України №2886-ХІІ від 19.12.1992р.), Кабінету Міністрів України було надано право видавати Декрети у сфері законодавчого регулювання з питань передбачених пунктом 13 ст.97 Конституції України №888-ІХ від 20.04.1978р. ( пункт 13 ст.97 97 із змінами внесеними згідно з Законом N 2113-12 від 14.02.92). І фактично оскаржуваною Постановою КМУ №1098 було запроваджено повторну оплату одних і тих самих дій ДМС України, плата за котрі вже була передбачена Декретом КМУ «Про державне мито». Таким чином поза увагою судів першої та апеляційної інстанції залишилась очевидна протиправність і незаконність дій відповідача і третьої особи, як головного розробника проекту оскаржуваної Постанови, і котра полягала в тому, що: - Постанова КМУ №1098, була прийнята не на виконання Конституції та Законів України, або актів Президента України, а була прийнята на виконання попередніх Постанов КМУ №33 від 05.01.11 р. та №737 від 17.07.2009р., (котрі на момент розгляду справи в суді першої інстанції вже були нечинними) що є порушенням ч. 2 ст.113 Конституції України і ч.1 ст.50 Закону України «Про Кабінет Міністрів»; - Головним розробником проекту оскаржуваної Постанови КМУ №1098 не було виконано вимоги ч.6 ст.51 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», де зазначено, що Проекти актів Кабінету Міністрів України, що мають важливе суспільне значення та визначають права і обов'язки громадян України, підлягають попередньому оприлюдненню в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Таким порядком є – «Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної
  7. 7. політики», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. N 99, а згідно з Додатком 4 до пункту 1 Параграфу 61 в пояснювальній записці до проекту оскаржуваної постанови мали б відображатися результати проведених консультацій з громадськістю, пропозиції та зауваження громадськості і ступінь їх врахування, запропоновані шляхи мінімізації негативних наслідків неврахування таких пропозицій та зауважень, а також способи врегулювання конфлікту інтересів. В свою чергу уряд на це порушення не звернув уваги і затвердив цей проект своєю, оскаржуваною Постановою.; - Висновок Міністерства юстиції України, котрий, згідно з підпунктом 4 пункту 1 параграфа 61 розділу 5 Регламенту Кабінету Міністрів України - є обов’язковим додатком до проекту Акта Кабінету Міністрів України і складається за результатом правової експертизи проекту Акта КМУ, котра проводиться в порядку, передбаченому Главою 4 Регламенту КМУ не був доданий до проекту оскаржуваної Постанови КМУ «Про внесення змін до Постанови КМУ від 04.06.2007р. № 795». Постанова КМУ №1098, котрою також були внесені оскаржувані зміни до Постанови КМУ№795, була прийнята 26.10.2011 року, а висновок Мінюсту, що знаходиться в матеріалах справи і на котрий посилався відповідач у своїх запереченнях датований 28.10.2011року. Тобто, до прийняття оскаржуваної Постанови №1098 щодо внесення змін в Постанову КМУ №795, її проект не перевірявся, у встановленому законодавством порядку, на відповідність Конституції України, актам законодавства та чинним міжнародним договорам України, стандартам Ради Європи у сфері демократії, верховенства права та прав людини, зокрема положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків (гендерно-правова експертиза), а в разі, коли проект акта належить до пріоритетних сфер адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, - на його відповідність acquis communautaire. Ці грубі порушення Закону відповідачем і третьою особою під час розробки проекту та затвердження оскаржуваної Постанови КМУ №1098, котрі залишилися поза увагою судів першої та апеляційної інстанції свідчать про вихід уряду за межі конституційних повноважень та компетенції, визначеної Законом України «Про Кабінет Міністрів України», що призвело до прийняття урядом Постанови №1098, норми якої, що зачіпають конституційні права і свободи громадян, суперечать Законам України, актам Президента України, Постановам ВР України, а також міжнародним договорам України. Ті ж самі порушення Закону були допущені відповідачем і третьою особою при підготовці проекту та затвердженні урядом Постанови КМУ №490 від 11.07.2013р., котрою були внесені оскаржувані мною зміни до п.4 Порядку надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг. Витребуваних судом першої інстанції супровідних матеріалів до Постанови КМУ №490 від 11.07.2013р. відповідачем взагалі не було надано до суду. Отже, при розробці та прийнятті Постанови КМУ №1098 і Постанови КМУ №490, урядом були допущені грубі порушення Конституції і Законів України, що не давало підстав суду першої інстанції визнавати оскаржувану Постанову законною, а суд апеляційної інстанції, враховуючи ці обставини справи, на котрі я наголошував в апеляційній скарзі, мав би скасувати рішення Окружного адміністративного суду від 11.12.2013р., але натомість колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновками суду першої інстанції, котрі не ґрунтуються на нормах матеріального права. Щодо законності оскаржуваних положень Постанови КМУ №1098. Уряд, прийнявши з порушенням законодавства оскаржувану Постанову не лише вийшов за межі своїх повноважень – вважаю, що оскаржувані мною положення постанови КМУ №1098 є також незаконними, виходячи з наступного.
  8. 8. Перевіряючи відповідність оскаржуваної Постанови КМУ законодавству суд першої і суд апеляційної інстанції перед усім посилались у своїх рішеннях на ст. 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", що в аспекті заявлених позовних вимог, з урахуванням обставин справи - є помилковим вибором Закону, на відповідність котрому мала б бути перевірена оскаржувана Постанова уряду, адже право на вибір місця перебування, котре вперше було передбачене статтями 13 і 14 Загальної декларації прав людини, прийнятої резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї 00Н від 10 грудня 1948 p. з урахуванням положень статті 33 Конституції України включає в себе 4 суб’єктивних права: а) право на свободу пересування по території України; б) право на вільний вибір місця проживання на території України; в) право вільно залишати територію України; г) право громадянина України в будь-який час повернутися в Україну. Згідно зі своєю преамбулою, Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», відповідно до Конституції України регулює відносини, пов'язані з реалізацією перших двох перелічених суб’єктивних прав, зокрема право на свободу пересування та право на вільний вибір місця проживання в Україні, а ось право громадян України на вільне залишення території України і право на повернення в України, гарантоване конституційною нормою прямої дії, регулюються зовсім іншим Законом, а саме Законом України № 3857-ХІІ «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», а також Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231 (далі - Правила №231). Саме ці спеціальні акти законодавства регулюють правовідносини, що пов’язані з оформленням громадянам документів для виїзду за кордон, порядок їх оформлення, а також Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито», котрим встановлена плата за оформлення таких документів. Такий правовий висновок викладено в рішенні Верховного Суду України від 03.12.2013 року у справі № 21-416а13, а також в рішенні від 17.12.2013р. у справі № 21-441а13, копії котрих були додані до апеляційної скарги, але на котрі суд апеляційної інстанції взагалі не звернув уваги, хоча в цих рішеннях містяться обов’язкові для всіх судів України висновки у спорах щодо вимагань органами ДМС України від громадян на підставі оскаржуваних положень Постанови КМУ №1098 та №795, плати за оформлення і видачу закордонного паспорта, а також щодо вимагання плати за бланк цього паспорту. Відхиляючи заяву органу ДМС України і залишаючи в силі рішення Вищого адміністративного суду України від 05.06.2013р. у справі К/800/10107/13, Верховний Суд України виходив з наступного: « Законом № 3857-XII врегульовано порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок. Статтею 7 цього Закону передбачено, що правила оформлення і видачі паспортів, їх тимчасового затримання та вилучення визначаються Кабінетом Міністрів України. На реалізацію вищезазначеного Закону Кабінет Міністрів України постановою від 31 березня 1995 року № 231 прийняв Правила, пунктом 10 яких затверджено вичерпний перелік документів, необхідних для оформлення паспорта у разі тимчасового виїзду за кордон: заява-анкета встановленого зразка; паспорт громадянина України, свідоцтво про народження (для осіб віком до 16 років) (після прийняття документів повертається); копія виданої податковим органом довідки про присвоєння ідентифікаційного номера, крім осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомляють про це відповідні державні органи; дві фотокартки розміром3,5 х 4,5 сантиметра; квитанція про сплату державного мита або документ, що підтверджує право на звільнення від його сплати. Згідно зі статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» (далі - Декрет) платниками державного мита на території України є фізичні та юридичні особи за вчинення в їхніх інтересах дій та видачу документів, що мають юридичне значення, уповноваженими на те органами. До об'єктів справляння державного мита належить, зокрема, державне мито за видачу громадянам України закордонного паспорта на право виїзду за кордон або продовження строку його дії у розмірі 10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян - 10х17 грн (статті 2, 3 Декрету).
  9. 9. Разом з цим у пункті 27 розділу І Переліку платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби, і розмір плати за їх надання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 2007 року № 795, визначено розмір плати за оформлення та видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон, що становить 87 грн 15 коп. Таким чином, сплата установленого Декретом державного мита покриває вартість витрат, пов'язаних із учиненням відповідачем дій щодо видачі громадянам України закордонного паспорта на право виїзду за кордон (у тому числі й вартість бланка). Тому він не вправі вимагати повторної оплати тих самих дій (послуг) на підставі іншого нормативно-правового акта. Крім того, колегія суддів погоджується з думкою касаційного суду щодо неправомірності дій відповідача стосовно його вимог зі сплати вартості бланка паспорта у зв'язку з тим, що в Порядку, на який він посилався на обґрунтування їх правомірності, не встановлено розмір такого відшкодування, не передбачають його й Правила. Проаналізувавши наведені норми матеріального права, колегія суддів вважає, що правильним є висновок касаційного суду про безпідставність вимог відповідача надати документи та сплатити платежі за оформлення та видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон не передбачені Законом № 3857-XII та Правилами - спеціальними правовими актами, що врегульовують ці правовідносини.» Окрім перелічених в рішенні Верховного Суду України спеціальних актів законодавства, котрі регулюють правовідносини, пов’язані з оформленням і видачею документів для тимчасового виїзду за кордон, є Закони і прирівняні до законів акти, на котрі я вказував в позовній заяві і в апеляційній скарзі, котрим також не відповідають оскаржувані положення Постанови КМУ №1098, всупереч висновкам Конституційного суду України доповнили і розширили оскаржуваними положеннями зміст цих Законів. Такими актами законодавства є: - Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» №5492- 17 від 20.11.2012р. (далі Закон №5492-17), котрий регулює порядок оформлення та видачі документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України, одним з котрих є зокрема й паспорт громадянина України для виїзду за кордон, а також права і обов’язки осіб на ім’я яких видані такі документи, де в статті 20 зазначено , що «За оформлення (у тому числі замість втрачених або викрадених), обмін та продовження строку дії документів справляється державне мито, а за проведення таких дій за кордоном - консульський збір у порядку та розмірах, визначених законодавством. Сплата державного мита (консульського збору) підтверджується відповідним документом, що додається до заяви про оформлення і видачу документів, передбачених цим Законом.»; - «Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон», котре, відповідно до своєї преамбули регулює питання оформлення та виготовлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, затверджено актом, прирівняного до Закону, а саме Постановою Верховної Ради України від 23 лютого 2007 року N 719-V (із наступними змінами) де зазначено що «За видачу та обмін паспорта громадянина України для виїзду за кордон на території України справляється державне мито, а за кордоном – консульський збір». Ці норми узгоджуються з нормою спеціального акту законодавства – пунктом 9 Правил №231, де зазначено, що «За видачу або продовження строку дії паспорта справляється державне мито (консульський збір).» Що ж стосується питання оформлення проїзного документу дитини, то це питання окрім того, що врегульовано спеціальними актами законодавства – Законом № 3857-XII та Правилами №231, також врегульовано Указом Президента України №503/94 від 07.09.1994р. «Положення про проїзний документ дитини». Усі ці акти законодавства містять норму, згідно з котрою за оформлення і видачу проїзного документу дитини державне мито не сплачується, а відповідно до
  10. 10. пункту 25 статті 4 Декрету КМУ «Про державне мито» - особи, які не досягли 16-річного віку звільняються від сплати державного мита, - за видачу їм документа на виїзд за кордон. Вищенаведені норми законодавства узгоджуються з правовою сутністю такого виду платежу, як «державне мито». Даний платіж, основною ознакою котрого є його відплатність – є цільовим і персоналізованим, а кошти що надходять у якості держмита спрямовуються на фінансування тієї діяльності, за яку й справляються. Державне мито є обов’язковим до сплати тільки за умови необхідності вчинення уповноваженими органами, в тому числі і органами державної влади, в інтересах фізичних осіб певних дій та за видачу документів, що мають юридичне значення. З метою покриття затрат і належного функціонування суб’єкта, які вчиняє такі дії, або який здійснює оформлення і видачу відповідних документів Декретом КМУ «Про державне мито» і були встановлені відповідні ставки державного мита: - згідно підпункту “б” пункту 6 ст.3 Декрету ставка державного мита, що справляється за видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон або продовження строку дії цього паспорта : на території України, - становить 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян , за межами України - за тарифами консульського збору України. - підпунктом “к” пункту 6 ст.3 Декрету встановлена ставка державного мита за видачу замість загублених паспортів або документів, які їх замінюють на право виїзду за кордон або документів про запрошення в Україну - у розмірах, передбачених за видачу первинних документів. - підпунктом «о» пункту 6 ст.3 Декрету передбачена плата за консульські дії, які проводяться за кордоном і на території України за тарифами консульських зборів України Щодо дискримінації. Поза увагою судів першої та апеляційної інстанції залишилась явна дискримінаційність оскаржуваних положень Постанови КМУ №1098, адже судом першої інстанції було встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що громадяни України, котрі постійно або тимчасово проживають за межами України, але знаходяться на території України, в разі необхідності оформлення документів, звертаючись, відповідно до Закону № 3857-XII, з клопотанням в Департамент консульської служби МЗС України, котрий знаходиться в м. Києві повинні сплатити лише ті платежі, котрі передбачені Декретом КМУ «Про державне мито», а саме державне мито в розмірі 170,00 грн., а також 34,00 грн. консульського збору за розгляд відповідної заяви. Хоча, з урахуванням ст. 24 Конституції України урядом мала б бути прийнята також і Постанова, котрою передбачалась би плата за оформлення і видачу паспортів і плата за бланк паспортів для громадян України, що звертаються за оформленням закордонного паспорту до МЗС України, котрий відповідно до Закону № 3857-XII, також є органом, котрий здійснює оформлення і видачу документів для виїзду за кордон. Натомість такої Постанови не існує і при однаковому регулюванні спеціальними актами законодавства правовідносин щодо оформлення і видачі паспортів та проїзних документів дитини усім громадянам України, громадяни України, котрі проживають на території України і громадяни України, котрі проживають за територією України, але знаходяться і звертаються за оформленням документів на території України, поставлені в нерівні умови, що на моє переконання, виходячи з визначень наведених у п.2,3 ч.1 ст.1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 № 5207-VI, є дискримінацією, котра заборонена, як нормами ст.24 Конституції України, так і приписами ст.6 цього ж Закону. Щодо законності пункту 27 Переліку платних послуг, які можуть надаватися органами та підрозділами Міністерства внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.06.2007р. №795, викладеного в редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011р. №1098, котрим передбачена плата за послуги з оформлення і видачі “паспорта громадянина України для виїзду за кордон” з розміром плати за надання послуги «87,15» гривень, “паспорта громадянина України для виїзду за кордон на заміну втраченого” з розміром плати за надання послуги «73,32» гривень, “проїзного документу дитини для виїзду за кордон” з розміром плати за надання послуги «30,35» гривень. Розглядаючи цю позовну вимогу, суди першої та апеляційної інстанції повинні були виходити з того, що до прийняття оскаржуваної Постанови КМУ №1098, Законами України і актами
  11. 11. прирівняними до Законів, вже була встановлена плата за оформлення і видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон в розмірі 10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, котра покривала і покриває витрати органів ДМС України за вчинення відповідних дій в інтересах громадян, а також покриває витрати ДМС України з придбання бланків паспортів, котрі до того ж не переходять у власність особи, на ім’я котрої вони видані, а залишаються державною власністю. Ці факти підтверджені, як згаданими судовими рішеннями Верховного Суду України, так і рішенням Київського апеляційного адміністративного суду від 25.03.2014р. (копія котрого додана до касаційної скарги) за моїм позовом до ДМС України про визнання дій, бездіяльності протиправними, про зобов’язання вчинити певні дії та про визнання відсутності компетенції, де за наслідком розгляду моєї апеляційної скарги на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.12.2013р., колегія суддів, вивчивши матеріали справи і проаналізувавши норми чинного законодавства, що регулюють правовідносини у сфері видачі закордонних паспортів зазначила в своєму рішенні, котре набрало законної сили, «.. що умови, які є обов'язковими для виконання при оформленні та видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон встановлюються виключно положеннями Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» та Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231. Що стосується прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 26 жовтня 2011 року, якою затверджено Порядок надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг (далі - «Порядок») то слід зазначити З аналізу наведених положень Порядку можна зробити висновок про те, що послуги, які надаються органами Державної міграційної служби не мають обов'язкового характеру та надаються лише за бажанням особи, на підставі поданої неї письмової заяви. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що у Державної міграційної служби України з огляду на положення постанови Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року №1098 відсутня компетенція по визначенню та встановленню обов'язкової плати за адміністративні послуги.» Суди першої та апеляційної інстанції зазначили в оскаржуваних рішеннях про те, що «Питання стягнення будь-яких інших платежів, крім державного мита, Правилами №231 не передбачено, проте, це не означає, що їх здійснення неможливе та незаконне.» Але ж для того, щоб уряд затвердив такі платежі, а ДМС України могло правомірно вимагати від громадян їх здійснення, потрібне, щоб ці платежі були закріплені на рівні Закону України, або прирівняного до Закону акту, чого не існує. А отже уряд, оскаржуваною Постановою №1098, котра була прийнята з грубими порушеннями законодавства, всупереч рішенням КС України, розширив та доповнив зміст законів, поклав на громадян, зокрема на мене і мою дитину обов’язки, котрі не передбачені Законами України і ввів повторну оплату за вчинення одних і тих самих дій органу державної влади, щодо видачі документів громадянам України для виїзду за кордон. Враховуючи викладене у суду першої та апеляційної інстанції з урахуванням обставин справи, норм чинного законодавства, рішень Верховного суду України та рішень Конституційного суду України, не було підстав для визнання змін, внесених п.2 Постанови КМУ №1098 до Постанови КМУ №795 в частині встановлення плати за послуги органів ДМС з оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон (в тому числі на заміну втраченого) і проїзного документу дитини, такими, що відповідають Закону та нормативно – правовим актам вищої юридичної сили, що прирівняні до Законів. Щодо відповідності законодавству п. 4 Порядку надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.11 р. №1098 "Деякі питання надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг" в останній редакції з доповненням, внесеним постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.13 р. №490, в частині слів "бланку або" і "у тому числі вартості персоналізації". Розглядаючи цю позовну вимогу суд першої зазначив в своєму рішенні, і з цим погодився суд апеляційної інстанції, що він «… не знаходить підстав для висновку про невідповідність вказаного положення вимогам законодавства, оскільки очевидно, що у випадку надання будь-якої платної
  12. 12. послуги відшкодуванню підлягають, перш за все, видатки, пов'язані з матеріальним (технічним) забезпеченням послуги. Придбання на підставі господарських договорів бланків документів не може розглядатися як виключно двосторонні відносини Міністерства внутрішніх справ України з господарюючими суб'єктами, які не стосуються отримувачів адміністративних послуг, оскільки бланки придбаються саме для їх використання з метою надання адміністративної послуги. А оскільки законодавство передбачає процедуру персоналізації, то, відповідно, її вартість має включатися до вартості адміністративної послуги в цілому.» Натомість у згаданому вище рішенні Київського апеляційного адміністративного суду від 25.03.2014 року за моїм позовом до ДМС України, колегія суддів розглядаючи мої позовні вимоги щодо відсутності у ДМС України компетенції визначати, як обов’язкові платежі щодо оплати вартості бланку паспорта та проїзного документу дитини та оплату вартості їх персоналізації, зазначила «Також, слід зазначити, що огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про відсутність у Державної міграційної служби України компетенції на встановлення обов'язкової плати за бланк паспорта громадянина України для виїзду за кордон та бланку проїзного документу дитини для виїзду за кордон, вартості їх персоналізації, оскільки вартість бланка та вказаних послуг персоналізації покривається за рахунок сплаченого особою коштів відповідно до положень Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито». Даний висновок ґрунтується на тому, що в матеріалах справи були докази того, що органи ДМС України і КМ України у відповідь на чисельні запити не могли пояснити за що саме, громадянин, в даному випадку я, котрий звертається з клопотанням про оформлення паспорту сплачує державне мито, якщо при зверненні до органу ДМС на оплату послуг ДМС з мене вимагають плату в розмірі «87,15 грн.» та «120,00 грн.» на оплату вартості бланку паспорту, що включає вартість його персоналізації, при цьому звідки береться саме ця сума ДМС України пояснити, навіть звертаючись до Верховного Суду України, не може. Частина 3 ст.191 Господарського Кодексу України визначає, що на бланки документів, у тому числі суворого обліку, які використовуються органами виконавчої влади, іншими державними органами для оформлення результатів надання адміністративних послуг (крім власних бланків цих органів) встановлюються державні регульовані ціни відповідно до закону «Про ціни і ціноутворення» Відповідач – Кабінет Міністрів України, оскаржуваною Постановою №1098, визначив послуги ДМС України щодо оформлення документів для виїзду за кордон, як адміністративні послуги, тому відповідно до пп. «в»п.2ч.6ст.20 Закону України «Про адміністративні послуги» від 06.09.2012 № 5203-VI він був зобов’язаний у строк до 06.03.2013 року привести п.4 оскаржуваної Постанови №1098 у відповідність до згаданого Закону, чого не зроблено і досі. Адже на момент розгляду справи в суді оскаржуваний пункт 4 Постанови №1098 в частині слів "бланку або" і "у тому числі вартості персоналізації" суперечив ч.5, ч.6 ст.9, а також ч.5ч.6 ст.11 Закону України «Про адміністративні послуги» від 06.09.2012 № 5203-VI, де визначено, що; - Перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, визначаються законом; - Забороняється вимагати від суб’єкта звернення документи або інформацію для надання адміністративної послуги, не передбачені законом; - Плата за надання адміністративної послуги вноситься суб’єктом звернення одноразово за весь комплекс дій та рішень суб’єкта надання адміністративних послуг, необхідних для отримання адміністративної послуги (включаючи вартість бланків, експертиз, здійснюваних суб’єктом надання адміністративної послуги, отримання витягів з реєстрів тощо); - Стягнення за надання адміністративних послуг будь-яких додаткових не передбачених законом платежів або вимагання сплати будь-яких додаткових коштів забороняється. Також поза увагою судів залишився той факт, що при оформленні і видачі документів для виїзду за кордон не відбувається видача бланку, адже БЛАНК – це друкована стандартна

    Als Erste(r) kommentieren

    Loggen Sie sich ein, um Kommentare anzuzeigen.

  • ssusera42bbd

    Apr. 29, 2016
  • AlexRadev

    May. 18, 2021

Aufrufe

Aufrufe insgesamt

10.403

Auf Slideshare

0

Aus Einbettungen

0

Anzahl der Einbettungen

18

Befehle

Downloads

40

Geteilt

0

Kommentare

0

Likes

2

×