1. Ідеологічна дискусія у Китаї загострюється.
Олексій Коваль
Закриття щорічної сесії китайського парламенту минулого місяця позначилося
активізацією ідеологічної дискусії в Китаї, яка співпала з вирішальним моментом
економічної та політичної трансформації країни.
Старт цій дискусії дав голова Держради КНР Вень Цзябао, який на підсумковій
конференції по закінченню сесії 14 березня 2012 року раптово заявив, що попри реформу
економічну, слід проводити реформу політичної системи Китаю, зокрема реформу
керівної системи партії та держави. Пояснюючи свою тезу, він зокрема зазначив, що
понад 30 років тому, коли у Китаї була розбита «група чотирьох» (яка складалася з
прибічників Мао Цзедуна) компартія Китаю обрала новий курс реформ та відкритості,
натомість вона не змогла виправити помилки «культурної революції» та викорінити
феодальні пережитки. В сучасному Китаї – наголосив прем’єр – до них додалися
нерівномірне розподілення майнових ресурсів, корупція і моральний розклад. Отже за
словами Вень Цзябао успіху реформ на ключовому етапі сьогодні загрожують ці
проблеми, і в разі поразки реформ «історична трагедія «культурної революції» може
повторитися». Щоб перешкодити такому сценарію, голова уряду закликав до подальшого
просування курсом реформи, а також вказав на певні події, сили і процеси, до яких слід
поставитися відповідально. Вень також заявив, що готовий до відкритого двобою зі
своїми критиками.
Така незвична відвертість китайського керманича мала засвідчити, що загроза повернення
у минуле, на думку політика є досить суттєвою, адже у самій партії чимало тих, хто
захоплюється ідеями Мао. Наслідком виступу премє’ра вже за кілько днів стала
активізація політичної кампанії проти сил, які можуть розглядатися, як опозиція до
поточного курсу. Зокрема критика була спрямована на міську адміністрацію та партком
великого міста Чунцин (південно-західний Китай), які в останні місяці знаходилися в
центрі посиленої уваги.
Вже за добу, 15 березня з посади був знятий член Політбюро ЦК КПК, секретар
Чунцинського міського комітету партії Бо Сілай. Він став жертвою скандалу, який
почався, ще 6 лютого. Тоді віце-мер міста Ван Ліцзюнь втік до американського
консульства у місті Ченду і за повідомленням ЗМІ, просив політичного притулку і навіть
передав американським дипломатам компромат на Бо Сілая. Сам Ван вчинив так, бо був
замішаний у корупційних оборудках, і начебто Бо Сілай хотів його притягнути його до
суду. Американці не дали Вану притулку і він опинився за гратами.
Наразі слідство в цій справі ще триває, і не відомо у чому офіційно звинувачують Бо
Сілая. Проте усунення Бо виявило складні процеси, що точаться у КПК. Його справу
влада Китаю, і принаймні частина лідерів партії може використати для критики тих, хто
незадоволений реформами, тим як їх впроваджують з центру. Так зокрема Бо Сілаю
приписують, що як керівник партії у місті з 30 мільйонним населенням, він став
застосовувати не звичну для Китаю практику. Зокрема на його адресу лунали
звинувачення, що він всіляко підтримує державні підприємства за рахунок комерційних,
від так він фінансово підтримував найбідніші прошарки, проте робив все це під гаслами
часів «культурної революції». Регіональне ТВ було змушене під його тиском відмовитися
від реклами, і надавало більше часу на програми патріотичного та ідеологічного змісту,
«червоним» пісням часів «Культурної революції». Бо Сілай неодноразово проголошував
здравиці на честь Мао, і навіть один раз заявив, що вважає його своїм ідейним

2. натхненником. (Зазначимо також, що Бо, як і багато з його сучасників, пройшов через
трудове перенавчання в часи «Культурної революції» працював звичайним робітником,
згодом став журналістом.)
Отже в своїй роботі з масами Бо Сілай зробив більше (та провадив цю роботу
ефективніше) ніж керманичі у столиці. Відтак вже давно став героєм далеко за межами
міста (про цього навіть складали пісні), і для багатьох в Китаї продемонстрував
можливості альтернативного шляху, на прикладі своєї роботи у Чунцині дав відповіді на
проблеми, які непокоять владу у Пекіні, і довів можливості позитивного вирішення низки
з них.
Ринковий соціалізм у КНР: пошук стратегії розвитку після кризи
Глобальна економічна криза виявила обмеження для сталого розвитку, що його
пропагували прибічники економічної системи збудованої на домінуванні вільного ринку
над керованою економікою. В Китаї - ідеологічно соціалістичній країні, яка проте будує
економіку на ринкових засадах - наслідки кризи 2008-2009 рр. викликали жваву дискусію,
щодо напрямку подальшого руху і стратегії розвитку в умовах кризи та після її
завершення. При цьому ініціативу у цій дискусії захоплюють представники «лівих», про-
соціалістичних поглядів, які вважають, що розбудова економіки Китаю на принципах
забезпечення стрімкого росту, ефективності праці і виробництва за теперішніх умов не
дозволить Китаю вирішити головні протиріччя, які накопичилися за минулі роки
стрімкого економічного піднесення – розмежування населення за рівнем доходів,
соціальну напруженість і екологічні проблеми. Саме цими питаннями опікувався Бо
Сілай, а також він став знаним, як борець з мафією та корупцією, вів цю боротьбу дуже
жорстко.
Це сталося в той самий момент, коли перед китайським керівництвом постало завдання
приборкання кризових явищ, стимулювання економічного зростання з одночасним
стримуванням проблем соціального характеру. Офіційні кола в Пекіні схоже тепер саме у
лівих ідеях знаходять більш раціональні, як їм здається, шляхи подолання названих
викликів. Зміна певних пріоритетів розвитку минулих років може мати великий вплив, як
на сам Китай, так і на світ в цілому.
Чим не задоволений Китай?
Вже з початком кризи наприкінці 2008 року серед китайського населення все більш
популярними та поширеними стають ідеї економічного націоналізму. Своєрідним
маніфестом активних прибічників цієї ідеології став виданий масовим тиражем у Китаї у
березні 2009 року збірник з красномовною назвою «Китай не задоволений» [1]. До нього
увійшли матеріали п’яти знаних у Китаї експертів та журналістів, які відстоювали думку,
що Китай не задоволений тим, як Захід (у першу чергу США) поводить себе по
відношенню до Китаю. На думку авторів криза є змовою великого капіталу США, яка має
на меті стримати розвиток Китаю і перетворення його в світову потугу. Окрім того тут
йдеться, що в останні 20 років китайські керманичі обрали не адекватний сучасним
викликам курс, особливо у ставленні до країн Заходу. Тепер, закликають автори, Пекіну
слід взяти на озброєння ті самі методи, які західні держави застосовували щодо Китаю –
визначити загрози і відстоювати свої економічні та інші інтереси, за певних умов
розірвати відносини з Заходом. «Бути сильними, міцно тримаючи меч, зайнятися
економікою і торгівлею; сміливо стати обличчям до Заходу і вигнати з душі всі сумніви і
хибні думки, які б заважали дії». Мета Китаю у світі «відкрити шлях до Великого
спокою», всередині - «встановити справедливість і сформувати велику державу» - йдеться

3. у анотації до книги. Автори відстоюють навіть ідею, що Китай має право і здатність на
цих засадах керувати цілим світом.
Збірник користувався особливою популярністю серед молоді у великих містах (до якої
безпосередньо апелюють автори), а також до певної міри у військових колах, адже деякі
його автори є прибічниками нарощування військової могутності Китаю, яка також
повинна стати одним з чинників відносин Пекіну з зовнішнім світом. Відносно внутрішніх
проблем тут йдеться, що державні посадовці і представники держави в економіці
«обікрали народ» - це перша і головна причина незадоволення. Влада позбулася
відповідальності. КПК не може сама вирішити всі проблеми. А від так на часі стоїть
завдання розробки такої ідеологічної платформи, яка б була загальноприйнятною для
цілого китайського суспільства – нової національної ідеї. Стверджується, що ключовим в
цій ідеології буде поняття китайської нації (права нації домінують над правами особи,
проте вони існують в нерозривному єднанні – без прав нації, нема прав людини ).
Компартія визначена, як авангард нації [Галенович 2009, 15 ]. Одночасно піддається
критиці державна еліта, яка «кинула Китай на поталу», яка задовольнялася грошима та
владою. Для того, щоб побачити перспективи китайці повинні зосередитися на розбудові
нації, а не на своїх приватних, дрібних проблемах. Люди Китаю, вже перетворилися у
громадян «суспільства нової доби».
Автори збірника трактують останні 20 років реформ, як певний шлях розвитку країни, що
був нав’язаний Заходом слабкому Китаю. Захід багатів за рахунок дешевої китайської
робочої сили, ресурсів, натомість діставав всі необхідні товари, Китай проте не
отримував високих технологій і мав залишатися країною технологічно не розвиненою.
Одночасно, визнається, що у Китаю не було тоді іншої можливості і способу заробити
гроші – лише, як потом і кров’ю робітників. Капіталістична тактика у Китаї також
полягала в тому, що Китай одночасно ставав найбільшим кредитором США, а також те,
що в Китаї мала поширюватися західна ідеологія і культура. Отже капіталізм тут
виведено, як суб’єкт який за сутністю своєю, за законами свого існування буде надалі
шкодити інтересам нації Китаю, робити все щоб підірвати існуючий у Китаї самобутній
соціалістичний лад. Проте тепер могутній Китай може повстати проти такого стану речей
– проти приниження. Тепер всі хто ображав Китай у минулому мусять заплатити «борги».
Першим актом такого повстання Китаю має стати «торгова війна» проти Заходу, за ради
максимального охоплення світового ринку китайськими товарами, одержання доступу до
ресурсів. Найближче завдання знищення – капіталізму. А згодом і всього того, що
капіталізмом породжено - ось велика мета Китаю, який інакше не має шансів вижити.
Проява цього збірника викликала великій інтерес в колах експертів, які займаються
Китаєм, адже до певної міри ідеї та міркування викладені там випереджали ті, про які
говорили на той час офіційні кола. Натомість є переконання, що видання і поширення
цього збірника не могло відбутися без згоди ба навіть прямої вказівки «згори». І
вважається, що таким чином влада КНР відреагувала на настрої населення, спрямувавши
саме в такий бік його думки щодо сучасного стану речей у країні (підкреслюючи зокрема
те, що саме помилки Заходу стали причиною глобальної кризи, а отже він винен у
сучасних негараздах Китаю) і вказало на те, яким має бути відношення китайців до
зовнішнього світу і зокрема до США. Для цілого світу це також була пересторога, що він
також має враховувати ці настрої. Окрім того, на думку дослідників, така публікація мала
свідчити, що влада знає про настрої унизу [Галенович 2009, 5 ] і намагається через таке
неофіційне видання висловити їм свою підтримку (про що не можна було сказати
офіційно).

4. Отже дискусія, яка рідко виходила у Китаї на широкий загал, почалася. Причому влада
фактично дала зрозуміти, що тепер буде прихильна до тих сил, які за останні десятиліття
економічних реформ, а особливо після придушення виступів на площі Тяньаньмень у
червні 1989 року, вважалися у Китаї ідеологічною опозицією. Адже до теперішньої кризи
керманичі Китаю жорстко дотримувалися курсу патріарха китайських реформ Ден
Сяопіна, який наполягав на розвитку ринково-орієнтованої економіки Китаю, яка до того
ж великою мірою була б інтегрована у світову економічну систему і була
конкурентоздатною. Криза виявила для Китаю загрози такого шляху – криза у світовій
економіці викликає кризу у Китаї. Орієнтована на експорт, на зростання і ефективність
економіка в часи кризи стає за цих умов збитковою, ринкові відносини в середині
держави, які б не керувалися з центру і з боку влади, призводять до нерівномірного
розвитку держави, окремих регіонів, майнового розшарування і соціальних конфліктів.
Слід обмовитися, що на самому лівому краю ідеологічного спектру, ще присутні маоїсти –
прибічники ідей Мао Цзедуна, який намагався збудувати у Китаї соціалізм «сталінського»
зразку. Прибічники цієї течії - ультраліві (цзіцзопай)- вважають, що Китай від початку
реформ йде у протилежному напрямку ніж заповідав «керманич Мао», і все що
відбувається є фундаментальною зрадою основних цілей і завдань Комуністичної партії
Китаю, в тому сенсі, як їх визначав Мао. Ця група вважає за доцільне повернення до
державної/суспільної власності, жорсткого контролю уряду над економікою і
централізованої планової системи. Їх вплив сьогодні не значний, але зі своїми ідеями
вони також ознайомили загал завдяки збірнику «Китай не задоволений».
Нова ліва «утопія»
Цікаво, що лівим радикалам навіть було дозволено, хоча б в завуальованій формі
критикувати КПК, яка на їх думку за часи реформ «лібералізувалася». Отже в Китаї за
останні роки повстала дуже цікава ситуація, коли ліберали, або «праві» підтримують
урядову політику, виступають за продовження реформ за ринковим зразком, виступають
за демократичні експерименти і є відданими прибічниками курсу Комуністичної партії.
Натомість, «ліві» у Китаї довгий час виступали у якості опозиції, які відповідно боролися
за збереження деяких ознак системи, яка існувала до початку реформ у 1978 році і
поступово була зруйнована в наступні десятиліття.
Якщо в Європі «ліві» і «праві» різняться за своїм ставленням до економіки, то в Китаї
поняття «лівого» і «правого» великою мірою визначається ставленням держави, Компартії
та націоналізмом. В Китаї також дуже складно говорити про «радикалів» та
«консерваторів», на тлі того, що наприклад в часи реформи маоїзм було затавровано, як
«консервативний проект», а неолібералізм – охарактеризований, як «радикальне»
вивільнення продуктивних сил. Натомість лише за кілька років перед тим у Китаї ,
експерименти ліваків - прибічників Мао - завершувалися «радикальними» змінами і
революційними перемогами проти «консерваторів з правим ухилом», які пообкопувалися
в середині КПК.
Сьогодні, в наслідок кризи, прихильність китайського керівництва і частини членів КПК
(Бо Сілай за всіма ознаками був з їх числа) поступово зміщується у лівий спектр – на
позиції поміркованих лівих, яких називають «Нові ліві» (сіньцзопай), яких відрізняють від
ліваків маоїстського штибу, тим що вони не закликають до повернення до «військового
соціалізму», але наполягають на більшому плюралізмі думок і критиці, пов’язуючи цю
традицію з рухом «4 травня» (1919-1927), коли соціалістичні ідеї поступово
вкорінювалися на китайському ґрунті. Формально такої групи не існує і термін «нові ліві»
вигадали їх опоненти з ліберального табору і згодом, він став уживаним в мережі

5. Інтернет. На думку кількох китайських вчених, ліберали винайшовши його, намагалися
затаврувати опонентів і закріпити за собою право на ідеологію лібералізму як таку. Хоча
на початку реформ в Китаї ідеологія сучасних «нових лівих» могли б цілком відповідати
«соціально орієнтованому лібералізму», або «лівому лібералізму». Справа в тому, що з
розвитком ринкових відносин китайські ліберали почали закликати до все активнішої
«лібералізації» Китаю, радикальних ринкових реформ, чим заганяли себе, китайський
уряд, навіть, частково, КПК і саму ліберальну ідею в Китаї все далі «праворуч».
На тепер китайський лібералізм теж не однорідний. Серед поміркованих його
представників панує думка, що поряд з дальшим просуванням ринковим шляхом у Китаї
необхідно посилювати демократію і права людини, це стане запорукою подальшого
переходу до соціальної рівності, про що говорять «нові ліві». Професори з Пекіну та
Шанхаю Чжан Вейін та Чжу Сюецін в таборі лібералів виступають з крайніми позиціями –
введення в Китаї демократичного режиму західного зразку та цілком ринкової економіки
відкритої світу. З початку 90-х до 2002 року і навіть подекуди й тепер, партійні лідери
Китаю більшою мірою слухали їх рекомендації в економіці, ба навіть в політиці. Зокрема,
це знайшло свій вияв в тому, що в цей період КПК фактично відмовилася від
марксистського принципу класової боротьби, та почала прийом до своїх лав підприємців
та комерсантів, віддаючи належне економічній могутності і креативності нового класу
«капіталістів». Нещодавно на озброєння була взята цілком «західна» концепція «малого
уряду-великого ринку» і проведена реформа по скороченню міністерств, звуженню їх ролі
і впливу в економіці. Одночасно, Партія робітничого класу заплющила очі на те, що число
звільнених з держпідприємств в останнє десятиліття минулого століття сягнуло 63 млн
осіб, переважна більшість з них мусила виживати в умовах вільного ринку. Особливо, ці
процеси прискорилися після азійської кризи 1997 року і поширення процесу урбанізації в
самому Китаї, який вигнав з сіл сотні мільйонів людей у міста.
Проте ліберали, самі того певно не бажаючи, своєю прихильністю до швидких ринкових
реформ, звільнили «лівим» дуже суттєвий сегмент політичного, ідеологічного спектру
Китаю, в межах якого поступово почали виникати дуже впливові групи і течії, яких стали
назвати «новими лівими», хоча різноманітність їх поглядів також різниться від тяжіння до
ідей часів Мао, аж до «соціал-лібералів». Тепер до «нових лівих» можуть віднести
фактично будь-якого науковця незалежно від сфери його наукової діяльності, проте який
ставить під сумнів досягнення китайських ринкових реформ і звертає уваги на ті
проблеми і протиріччя, які виникли через них [3]. Дехто з вчених намагався структурувати
«нових лівих» на кілька підгруп, але це дуже складно, оскільки різниця між ним зазвичай
дуже тонка.
Перша група – ветерани, члени партії, які зростали в умовах Культурної революції, а
згодом підтримали реформи і ринкові перетворення. В останні десятиліття вони
поступово змінили свою думку, і почали виступати проти них. Вони хоча й мають тісні
зв’язки з КПК, проте не належать до правлячої еліти, політику якої переважно
засуджують. Щодо самої КПК вони її досі вважають революційною робітничою партією,
до якої вони приєдналися за для мети зробити добре людям, проте вони не підтримують
той курс яке обрало керівництво партії тепер. Тип соціалізму, який вони сповідують дуже
різниться – від прихильності до радянської моделі, який був у СРСР до більш радикальних
версій, де вони блокуються з маоїстами і націоналістами. На їх переконання КПК все ще
здатна, ба навіть повинна змінити поточну тенденцію і повернутися до будівництва
соціалізму через реформу або революцію.
До другої групи належать інтелігенти та дрібна буржуазія, яка подекуди не має зв’язків з
КПК, проте на початку реформ у 1980 рр., жваво відгукнулася на спроби комуністів

6. зробити з ними союз, для того щоб зменшити вплив власне робітників та селян. Завдяки
такому альянсу представники цього класу швидко набували вагу в суспільстві,
скористалися першими паростками реформ. Проте, коли КПК домоглося остаточної
перемоги над робітниками і селянами і почало масштабну ринкову реформу та
приватизацію за власним сценарієм зробило цих людей черговими жертвами реформ.
Дехто з інтелектуалів навіть залишив Китай, за для того щоб навчатися на Заході Ця
група найбільш строката. Проте й найбільш активна серед нових лівих.
Третя група зростала з середини робітничого класу, і об’єднує людей, що стали
робітниками ще за Мао, а дехто вже зараз. Проте вони єдині у своїй опозиції до
капіталізму, як такого. Саме масові вивільнення трудящих з держпідприємств у 90-х
консолідували цю силу, яка натепер домоглася чимало в рамках зміни трудового
законодавства Китаю. Але це лише часткова перемога і мета найактивніших з них
відновлення соціалістичних відносин. [4]
Цікаво, що основний рупор китайських «нових лівих» в Інтернеті є сайт під назвою
«Утопія» (http://www.wyzxsx.com/ 乌有之乡 кит: wu you zhi xiang). З часу коли був знятий
Бо Сілай 15 березня сайт «Утопія» переважно не доступний. [5] Він став трибуною для
найбільш активних ідеологів цього руху, таких як: Цуй Чжиян, Гань Ян, Ван Хуей, Ван
Шаогуан. Цікаво, що частина з цих вчених досить тривалий час працювала і навчалася у
західних університетах і наукових центрах і згодом повернулися до Китаю, з метою
підтримати реформи які щойно розпочалися. Проте деякі з них, вже на початку 90-х
піддавали сумніву доцільність переходу до вільного ціноутворення і масштабної
приватизації в Китаї. А після 1993 року, коли була ліквідована стара система соціального
захисту, вони звернули особливу увагу на соціальні проблеми в умовах ринкових
трансформацій.
Вони не критикують китайську владу, натомість саме вони ініціювали сьогодні дискусію
про те яким шляхом має розвиватися Китай надалі. На противагу націоналістам і маоїстам
вони не прагнуть до повернення в минуле і не закликають до жорсткої конфронтації з
Заходом. Особливістю їх підходу є пошук альтернативного для Китаю і унікального для
держав світу шляху розвитку. Вони говорять про необхідність деполітизації і де-
бюрократизації політичної системи Китаю. Так зокрема Ван Хуей у своїй з останніх робіт
вважає, що однопартійна система Китаю, так само як багатопартійні системи західних
демократій в однаковій мірі схилили свої голови перед інтересами глобального капіталу.
Відтак у Китаї реальна робота по боротьбі з майновими диспропорціями буда підмінена
компромісами та бюрократизацією. Для боротьби з ними, він пропонує застосувати дещо
з арсеналу Великої Культурної революції (1966-1976 рр.), зокрема щодо масової участі
населення в управлінні державою, що на його думку є запорукою демократизації,
недопущення авторитаризму та знищення бюрократизму. Такий устрій вже дістав назву у
наукових колах Заходу назву «консультативного ленінізму», або «гуманістичного
марксизму», який передбачає впровадження демократичних принципів на найнижчому
адміністративному рівні, аж до вільних виборів голів містечок, повітів та сіл. Хоча, вони
не зазіхають на владу Компартії, натомість вони виступають за те щоб влада, ба навіть
вище керівництво Китаю зважали на настрої суспільства, а також активніше залучали до
прийняття державних рішень експертів та консультантів.
Цікавою є й думка Вана Хуея про те, що в китайському розумінні «модерність» є як раз
«анті-модерністю», і відповідь на проблеми подальшого розвитку Китаю слід шукати у
спробах китайських інтелектуалів минулого критикувати, опиратися і врешті виходити за
межи сучасних глобальних концепцій модернізму. Він доводить, що весь час, коли Китай
мав реагувати на модерні тенденції світу, він одночасно мав їх трансформувати на

7. власний національний ґрунт. За його переконанням ця традиція сягає часів нео-
конфуціанців і часів династії Сун (960-1279). Наразі зараз, він вважає, Китай перейняв
модерністську і капіталістичну концепцію «національної держави», яка на його думку не
відповідає історичним особливостям формування китайської нації. Ця остання завжди
вибудувалася на протиріччі, що існували між «імперією», якою завжди був Китай та її
мультиетнічним складом, а також ханському націоналізмі, на якому базувалося розуміння
місце Китаю в цій системі. Попри таке це своє відношення до держави він таки не робить
останього кроку і не малює для Китаю перспективу відмовитися від базової логіки
державної структури. [6]
Проте тут дуже цікаво додати, що китайська нація в розумінні самих китайців не
обмежена простором державних кордонів Китаю. Це зрозуміло вже тому, що Тайвань є
переважно китайським за етнічним складом хоча не входить до складу КНР. Китай - там
де живуть китайці. Китайська нація - це всі китайці, які живуть у світі, а отже заклик до
розбудови і зміцнення могутності китайської нації є глобальним проектом, який
фактично не стосується розбудови державних інститутів КНР, проте стосується
ідеологічної консолідації китайців цілого світу навкруги ідей і «великих цілей», що їх
формулюють «нові ліві».
Щодо економіки, то вони закликають до більшої ролі держави і уряду в її управлінні. Так
зокрема, за досить суттєвий аргумент на свою користь, вони використали процес
націоналізації комерційних банків у Європі, які виявилися не здатними впоратися з
кризовими явищами у 2008-2009 роках. Вони закликають, що для китайської економіки
державні підприємства повинні залишатися фундаментальною основою, хоча й не
виступають за знищення приватного сектору. Так зокрема Цзу Дапей закликає, що в
умовах кризи Китай має повернутися до практики протекціонізму і субсидування своїх
виробництв. Він також вбачає альтернативу у відмові Китаю від розвитку економіки, яка
була б орієнтована на експорт, коли країна буда перетворена на виробничий цех для
решти людства. На фінансовому ринку він пропонує взяти під контроль всі фінансові
транзакції зокрема ті, що призводять до виводу капіталів за каїни. Акумулювати
достатньо грошей, щоб викупити у іноземців їх власність у китайських підприємствах і
компаніях і таким чином забезпечити економічний суверенітет. Ліві наполягають на зміні
структури економіки країни, яка виробляє товари масового ужитку для зарубіжного
ринку, але одночасно залишається далеко позаду розвинених держав у сфері інновацій і
високотехнологічних виробництв. Один зі старіших представників табору «Нових лівих»
Цуй Чжиян альтернативний шлях розвитку економіки бачить у підйомі китайського
аграрного сектору. Так зокрема вони нагадують, що саме підтримка села в початковій
стадії реформ вирішила проблеми забезпечення населення найнеобхіднішими продуктами,
заклала основу для подальшого швидкого зростання економіки в цілому. тепер мільйони
робітників звільнених з підприємств повертаються до села де можуть закласти основу для
нового етапу китайської індустріалізації - аграрної, яка стане альтернативною моделлю по
відношенню до капіталістичної індустріалізації. Щодо промисловості, то вони
виступають за створення «колективних» управлінських структур, за участю безпосередніх
робітників, які б застосовували на підприємствах передові методи управління. Зокрема
вони приводять досвід «робкомів» 60-х років, які вже тоді зокрема переймали досвід
менеджменту американських і японських корпорацій, змогли домогтися сталого
прибутку, ефективності та зменшили напруженості у відносинах робітників та
менеджменту. В такому поєднанні «нові ліві» дещо йдуть на компроміс з існуючою
«змішаною» економікою, яка поєднує як елементи капіталізму, так і соціалізму.
Від утопії до реальності

8. Отже очевидно, що голова партійного осередку Чунцину Бо Сілай, в багатьох своїх діях
реалізував концепції «нових лівих» і при цьому робив це дуже успішно, або навіть занадто
успішно. Загроза перетворення цього харизматичного політика на політичного лідера
«нових лівих» могла занепокоїти партійних босів і державних лідерів, які слідуючи
настановам Ден Сяопіна були обережні щодо корекцій реформаційного курсу.
Якщо взяти до уваги й те, що на осінь заплановане оновлення складу Постійного Комітету
Політбюро ЦК КПК і перестановки у вищих ешелонах владу Китаю стають зрозумілим
заклики теперішнього керівництва країни, зокрема Вень Цзябао до пришвидшення реформ
в останній рік його прем’єрства. Доречі Бо Сілай до 15 березня також вважався
кандидатом в члени Постійного комітету Політбюро ЦК КПК, де ймовірно він би
контролював справи силових відомств – армії та поліції. Тепер його дальша політична
кар’єра під сумнівом.
Тим не менше партія і уряд Китаю мають вже зробити висновки з дискусії, яку ймовірно
самі розгорнули в країні в наслідок видання збірника «Китай не задоволений» і
активізували тепер усунувши Бо Сілая. Зрозуміло, що КПК має пристосуватися до нових
умов і покращити свою структуру управління. Стати ближчою до потреб людей,
перестати бути лише виразником інтересів тієї частки населення, яка найбільш активно
скористалася з можливостей реформ, скорегувати самі реформи виходячи з потреб Китаю,
а не глобальної економіки.
Остання сесія китайського парламенту вже засвідчила, що перші кроки щодо цього
китайське керівництво вже робить. Вирішено зменшити зростання ВВП країни до 7,5% в
цьому році (це буде найнижчий показник за останнє десятиліття), що ймовірно вдарить по
світовій економіці, проте зменшить навантаження на китайські підприємства. Зарплатню
на держпідприємствах планують збільшувати тепер на 13% щороку, будуватимуть дешеве
житло, розширять соціальні програми щодо пристарілих, дітей тощо. На 11% зросли
витрати на оборону. Китай стимулюватиме вихід свого капіталу за кордон заради
придбання підприємств і ресурсів, що мають стратегічний характер для подальшого
розвитку. Юань в Пекіні хочуть зробити валютою міжнародних розрахунків. Сам же
розвиток Китаю, буде поставлено на рейки наукові і найбільшу увагу приділять сфері
високих технологій.
Отже ліва утопія поступово може перетворитися на реалії. Проте, чого в Пекіні ще не
зробили так це не спромоглися реформістською ідеологією цілком замінити революційний
дух часів Мао, який і в теперішніх умовах може стати популярним. Напевно, це вже буде
завданням керманичів Китаю нового покоління, які переберуть до своїх рук владу у
державі вже за рік. Але вже сьогодні вони з більшою охотою беруть на озброєння деякі
напрацювання «нових лівих», ба навіть готові використати для потреб дальшого
просування реформ персонажі та ідеї з арсеналу часів Мао. Напевно, Бо Сілай зробив це
на власний розсуд і передчасно, або в такий спосіб, що це стало загрожувати ідеологічній
єдності партії напередодні важливих змін. Отже ближчі місяці покажуть, як КПК
впорається з цією проблемою.
Поки, що в Чунцині замість пісень часів Мао, повернули рекламу та «мильні опери» на
ТВ…

9. [1] 大时代,大目标及我们的内忧外患：中国不高兴 (Да шидай, да мубяо цзи вомень де ней
ю вай хуань: чжунгуо бу гаосінь ) Велика епоха, велика мета та наші внутрішні і зовнішні
страждання: Китай незадоволений. http://book.qq.com/s/book/0/16/16367/index.shtml
[2] Галенович Ю.М. О чем пишут авторы сборника "Китай недоволен" – Москва. 2009
[3] Lance Carter "A Chinese Alternative? Interpreting the Chinese New Left Politically"
Insurgent Notes, Jun 6, 2010 http://insurgentnotes.com/2010/06/chinese-new-left/
[4] Zhun Xu “Reform vs. Revolution” among the “post-Mao” Maoists in China , July 16, 2011
http://revolutionaryfrontlines.wordpress.com/2011/08/24/reform-vs-revolution-among-the-post-mao-
maoists-in-china/#more-18613
[5] деякі матеріали і форум доступні через блог-версію: - http://www.weibo.com/wyzxwyzx
[6] Lance Carter "A Chinese Alternative? Interpreting the Chinese New Left Politically"
Insurgent Notes, Jun 6, 2010 http://insurgentnotes.com/2010/06/chinese-new-left/