9 клас
Роман Віктора Гюго
"Собор Паризької Богоматері"
Система уроків
І урок
Тема уроку: Основні протиріччя середніх віків. Народ і король; духовенство
в романі.
Мета уроку: відтворити "дух епохи", його деструктивні моменти; розвивати
вміння і навички добирати та систематизувати матеріал, навички
дослідницької роботи, формувати уміння аналізувати факти, логічно
мислити.
Хід уроку
І. Робота за темою уроку.
1. Вступне слово вчителя.
Зрозуміти творчість письменника неможливо без знання історичної епохи,
про яку розповідає автор в романі. Тому зараз пропоную вам поринути у
бурхливу атмосферу середньовіччя.(в роботі використаний роман Гюго В.
"Собор Паризької Богоматері" - К. 1981. - )
2. Доповідь учнів.
Перший учень.
В романі Віктора Гюго "Собор Паризької Богоматері" події відбуваються в
епоху Середньовіччя, в 1482 році, в Парижі. В цей час "По найбільш
багатолюдних містах і особливо по столицях єдиної центральної влади не
існувало" (ст.361), Феодальна роздрібненість сприяла послабленню
королівської влади, з чого скористався третій стан (народ і буржуазія).
Маючи армію солдат, король володів і значною кількістю землі, але навіть у
самій столиці Франції далеко не все належало Йому. Фактично, "Місто
являло собою скупчення сили силенної окремих феодальних володінь, що
поділяли його на окремі частини..." (ст.361). Кожен з цих денних господарів
мав "свою" частину Парижа, "свої" вулиці, будинки, за проживання в котрих,
проїзд через них отримував відповідне мито. Крім того, "У Парижі,
приміром, незалежно від ста сорока одного денного володаря з правом
стягати податки, було ще двадцять п'ять володарів, які... мали... право судової
влади. Усі ці феодальні законники визнавали свого сюзерена-короля тільки
номінальне" (ст.361). Ось чому, почувши, що в місті чернь підняла заколот і
громить Собор Паризької Богоматері і Палац правосуддя, Людовик XI не
поспішав з допомогою суддям: він просто був задоволений з того, що "Це
волоцюги з Двору чудес", котрі "вже давно скаржаться на суддю, васалами
якого вважаються. Вони не бажають визнавати його ні як суддю, ні як
збирача шляхового мита" (ст.387). Послаблення влади васалів посилює владу
сюзерена. Саме з цієї" причини Людовик XI "потирав руки й сміявся тим
внутрішнім сміхом, від якого сяє все обличчя" (ст. 387) Яким же

розчаруванням було для нього дізнатися, що "Народ бунтує зовсім не проти
палацового судді"(ст.399), а проти нього самого за те, що його суд "засудив
на смерть якусь циганку. Вона знайшла притулок у Соборі Богоматері",
котрий перебуває під захистом короля. Тоді розпорядження були віддані
негайно. Цікавою є психологічна метаморфоза Людовика XI ("Лис обернувся
на гієну..."(ст,400). Але найвразливішою щодо цього є сцена, коли кволий
король п є ліки та прислухається до порад лікаря (котрому й добре платить),
а в хвилину гніву перетворюється на сильного, безжалісного І жорстокого
володаря, що не має ніякого милосердя до підлеглих. Так, він тепер наказує
вбивати "паризьку голоту", котра йде "проти короля Франції... Винищуй їх,
Трістане!" - звертається він до ката, а також дозволяє забрати із Собору
"чаклунку", де вона мала право притулку, і повісити. Як бачимо, в Людовика
XI відсутнє співчуття до .людини. Це можна бачити й ще хоч би в двох
яскравих сценах. Коли в одній із камер Бастилії в залізній клітці уже 14 років
перебував в ув язненні прихильник політичного противника короля - єпископ
Верденський, котрий в розпачі звертався до Людовика XI, а той не хотів його
й слухати. І коли з його розпорядження було знищено сотні учасників
штурму Собора, а трупи скинуто в Сену: "Королі, подібні до Людовика XI,
дбають про те, щоб швидше помити брук після кровопролиття"(ст.437), з
нечуваною жорстокістю було відібрано у матері Пакетти та дочки
Есмеральди, котрі несподівано зустрілися після довгої розлуки, останню
надію на життя, а труп "циганки" віднесено до склепу Монфонкона
("шибениці королівства").
Отже, феодальні протиріччя непримиренні: такі жорстокі закони
Середньовіччя. Вони й породжують, як ми бачимо, не лише визиск,
зубожіння мас, їхній протест, а й моральну деградацію суспільства, котра не
може не зачепити й народ. Уже в сцені тяжкого покарання Квазімодо (за
спробу викрадення Есмеральди) у гуляк і обивателів виявляються низькі
пристрасті, повне нерозуміння всієї огидності того, що відбувається. Натовп
регоче, щось викрикує, виявляє задоволення з того, що б'ють таку ж, як вони,
людину. А дехто, наприклад, "школяр" Жеан Фролло, знущаючись над
горбанем, кричить, що Квазімодо - "чудовий зразок східної архітектури:
спина - купол, ноги - подібні до витих колон !"(ст. 199), чим викликає
шалений сміх "багатолюдства". Це "шаленство" аргументоване феодальними
відносинами, так, "васали" судді мають обнесений парканом свій Двір чудес,
де проживають злидарі, волоцюги і повії. Він має три "підрозділи": на чолі
одного з них - жебрак Клопен, який під час заколоту очолює його.
Другий учень.
У сцені ж виборів папи блазнів відбувається нечуване: фламандський посол
із Гента, панчішник Коппеноль, з радістю "дружньо поплескав" по "вкритому
лахміттям плечу" жебрака Клопена, що викликало в натовпі "вибух
нестримних веселощів і радості". Тут ми вбачаємо уже спільність інтересів
ІІІ-го стану, а це й підтверджується тим, що Коппеноль "виступає як
представник нового буржуазного суспільства, що в середніх віках виходило
на арену, змітаючи феодальний устрій". Саме тому панчішник міг прямо

заявити, що їх величність ерцгерцог не раз знаходив свою рукавичку у моїх
панчохах", тобто городяни перебували "під більшим впливом панчішника,
ніж... ерцгерцога" м. Гента.
У романі панчішник Коппеноль виходить переможцем і з поєдинку з
представником духовенства - кардиналом. Справа в тім, що серед третього
стану в кінці XV сторіччя поширювався протест проти обох верхніх станів,
тобто не лише королівської влади, а й духовенства. Ось чому Коппеноль міг
не лише усістись серед гостей короля поруч з кардиналом, а й поставити його
в невигідне становище. Коли кардинал, обурившись поведінкою Клопена
Труйльфу, "крикнув: "Пане головний суддя, киньте-но цього пройдисвіта в
річку". Коппеноль заявив: "Істинний хрест... це ж мій приятель!", з чого
скористалась юрба ("Слава! Слава!" - , а "метр Коппеноль у Парижі... здобув
"велике довір я "народу", в той час, як "Кардинал прикусив губу", все це дало
дуже солодку втіху для бідняків. Як бачимо, мова йде про власність. Хоч
бідарі не мають її, але раді тому, що панчішник (що має її) не поступився
кардиналові в суперечці.
Третій учень.
У романі показано, що авторитет духовенства (хоч йому й належить третина
міста - Сіте) та його моральний рівень невисокі. Так, окрім кардинала,
змальовано й королівського духовного прокурора Жака Шармолю, що
схиляється перед алхіміком Клодом Фролло, навчаючись у нього, як
добувати золото, хоч з цього нічого й не виходить: "Попелу - аж надто, але
золота - ні крихти". Одночасно він веде допит скарбника рахункової палати
Марка Сена, котрий вважається чаклуном, застосовуючи найжорстокіші
прилади тортур: "розпечене залізо, диба, кайдани... та рабський ошийник", а
також хоче дізнатись у Клода. коли можна буде "заарештувати малу
чаклунку", тобто Есмеральду. Ця духовна особа настільки ще перебуває в
розумовій темряві, що вважає кізку Есмеральди одержимою, бо вона "читає,
пише, знає математику", і хоче її судити.
Сам Клод Фролло досить складна постать Середньовіччя. З отроцьких літ він
прагнув до науки і до 35-річного віку досяг великих знань, але зневірився, в
них (як і Фауст у Гете): Клод прийшов до висновку, що над всім тяжіє фатум
і що він має свій "АМЛГКН" долю): не випадково це слово на стіні Собору
Богоматері стало ядром задуму самого твору Гюго. У своїх роздумах Клод не
бачить виходу так само, як "необачна муха, яку вабило березневе сонце,
ринулася крізь цю сітку...", потрапивши до "влади" павука. Зрозумівши це
природне явище як аналогію до своєї долі, Клод вигукує: "Це фатум! О лихо!
Клоде, ти - павук. Але, Клоде, ти водночас і муха!" , Клод настільки
розчарувався і зневірився в науці, що йде "за науку": до алхімії та
чорнокнижжя - і на цьому шляху втрачає моральність. Як павук, він ловить у
свої сіті Єсмеральду, як муха, він сам гине в суперечці за неї та з нею.
Архідиякон, що залишився діячем і взагалі вів безгрішний спосіб життя,
заплутався сам в сітях краси, яка не могла належати йому. Його пристрасть
до Есмеральди не була звичайною людською любов ю, в тій було щось від
чернечої маячні, в котрій звичайне людське хотіння замішувалося з

проклято-релігійним, самітнім напівбожевіллям. Саме це спонукало його
вдарити Феба кинджалом, а потім накинутись на Есмеральду в Соборі врешті
поставити перед нею дилему на Гревському майдані: він або шибениця.
Четвертий учень.
Клод відмовляється від святенництва в ряді сцен. Так, читаючи книгу, Клод
почув з вулиці музику та спів Есмеральди і не втримався, щоб не глянути на
неї (хоч і був святенником), а далі вже й утратив над собою владу: "Там, в
центрі майдану - це було опівдні, під яскравим сонцем, - танцювала дівчина.
Створіння такої чарівної вроди, що Бог віддав би їй перевагу перед Дівою
Марією, обрав би її собі за матір і захотів би бути народженим нею, якби
вона існувала, коли він мав стати людиною". Це та "чаклунство" кози
Есмеральди Клод пояснює втручанням бісівської сили. Щоб врятуватись,
Клод доніс на неї в "духовний суд", але почував себе як та муха в павутинні. І
ось Есмеральда у в'язниці, а Клод безрезультатно молить її: "Священик і
чаклунка можуть злитись в насолоді на оберемку соломи і в темниці", але й
тут отримує відмову.
Архідиякон Клод Фролло вірить в існування двох світів: Божого та
диявольського. Красу Есмеральди він вважає диявольською: це - "ангел
темряви, витканий з полум я, а не із світла". Але він у її владі, бо це саме і є
Божа сила краси, якої він не розуміє при всій своїй ученості, яка тепер не
може його врятувати.
Отже, Клод Фролло - помітна фігура в романі, де вирішуються важливі
проблеми духовного життя людини. Спершу він, цілком віддавшись науці,
відмовляється від усіх земних благ і насолод (не одружується, а натомість
виховує свого молодшого брата Жеана, що уцілів від чуми), а тепер прагне
до них, та вже пізно. Розчарувавшись у науці, він перестав виховувати брата,
який росте шибеником і гультяєм. Це вже не турбує Клода, бо його охопила
шалена пристрасть до Есмеральди, котра призвела його до загибелі, бо він
вдався, як ми бачили, до підступності на шляху досягнення мети.
Таким чином, якими б "теоріями" не прикривався Клод, його моральний
рівень низький, а пристрасть - тваринна і аж ніяк не Божа, не творча, а
деструктивна.
3. Запитаний до прослуханого матеріалу:
1. Як відбито в романі феодальні відносини в Парижі кінця XV сторіччя?
2. Як поставився король до звістки про заколот народу проти судді?
3. Як "лис обернувся на гієну"?
4. Наведіть приклади бездушшя Людовика XI.
5. До яких висновків про феодальні протиріччя дійшов панчішник із Гента
Коппеноль?
6. Як змальовано в романі представників духовенства (кардинал, Жак
Шармолю, Клод Фролло)?
7. Як показано протиріччя між ІІ-м і ІІІ-м станами у феодальному
суспільстві?
8. Які проблеми вирішуються образом Клола Фролло?