Diese Präsentation wurde erfolgreich gemeldet.
Wir verwenden Ihre LinkedIn Profilangaben und Informationen zu Ihren Aktivitäten, um Anzeigen zu personalisieren und Ihnen relevantere Inhalte anzuzeigen. Sie können Ihre Anzeigeneinstellungen jederzeit ändern.
Екзистенціалізм як літературний напрям.
Альбер Камю (1913-1960). «Міф про Сізіфа»
«Єдине, що важливо, — це бути людиною......
Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними
та етичними теоріями. Письменник...
людини. Це життя є «несправжнім» існуванням. Людина робиться лише «сторожем буття» при
бутті, тоді як має бути його «пасти...
Альбер Камю — французький есеїст, письменник, драматург, один із засновників французького
«атеїстичного» екзистенціалізму....
1941 року А. Камю опублікував відомий трактат «Міф про Сізіфа». Що роблять люди на Землі, як
не безнадійну, марну роботу? ...
принаймні одна правда — правда людини... Ось її і треба врятувати... А це значить не калічити її,
це значить зробити ставк...
підставлену ногу, руки, що котять його без упину, особливу людську впевненість двох долонь,
вимащених землею. Насамкінець ...
першопричині всього людського, що є людським, як той сліпий, що жадає прозріти, знаючи, що
ночі не буде кінця, Сізіф у віч...
Nächste SlideShare
Wird geladen in …5
×

Екзистенціалізм. Творчість Альбера Камю . "Міф про Сізіфа" (конспетк для студентів)

1.022 Aufrufe

Veröffentlicht am

конспект лекції

Veröffentlicht in: Bildung
  • Als Erste(r) kommentieren

  • Gehören Sie zu den Ersten, denen das gefällt!

Екзистенціалізм. Творчість Альбера Камю . "Міф про Сізіфа" (конспетк для студентів)

  1. 1. Екзистенціалізм як літературний напрям. Альбер Камю (1913-1960). «Міф про Сізіфа» «Єдине, що важливо, — це бути людиною...» А. Камю 1. Екзистенціалізм як філософська течія і напрям модерного мистецтва Екзистенціалізм — це філософія протесту проти деперсоналізації людини і протиставлення особистісного існування розчиненню індивіда в колективній анонімності, безликості «маси». У центрі уваги екзистенціалізму — людина, її екзистенція (лат. — існування). У своєму захисті і відстоюванні людської індивідуальності екзистенціалізм дуже далекий від того, що звичайно розуміють під індивідуалізмом (егоїзм, приватний, корисливий інтерес і т. ін.) Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі. Роздуми над тим, що таке людина і світ у ситуації, коли всі традиційні фундаментальні ідеали за- хідної цивілізації (гуманізм, віра в людину («Вінець творіння — людина»), її розум, у науково- технічний і суспільний прогрес і т. д.) були якщо не зруйновані вщент, то поставлені під сумнів, виникає таке явище, як філософія екзистенціалізму. Показовим є те, що найвидатніші філософи-екзистенціалісти XX ст. були водночас визначними письменниками. Така ситуація нагадувала часи Просвітництва, коли літературні генії — Вольтер, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо та ін. — водночас були видатними філософами: за допомогою художньої літератури вони пропагували й поширювали свої ідеї. У середині XX ст. таке поєднання теж, звісно, було невипадковим, адже саме в цей час на перший план виходить алегоричність, інакомовність, параболічність літературних творів. І взагалі, застосування параболи, алегорії, притчі — улюблений прийом письменників другої половини XX ст. Так, французький письменник-екзистенціаліст Альбер Камю у своєму відомому романі «Чума» начебто зобразив епідемію цієї страшної хвороби в місті Орані. Насправді, є десятки асоціацій («фашизм — коричнева чума»), натяків (чорний дим, немов дим крематоріїв концтаборів), пересторог (бацила чуми ніколи не зникає, як не зникає й небезпека повторення фашизму) свідчать про глибинний інакомовний пласт, підтекст цього літературного шедевру. Один із французьких філософів-екзистенціалістів і водночас відомий письменник Жан Поль Сартр заявив: «Екзистенціалізм — це гуманізм». Навіть у алегоричному романі А. Камю «Чума» є пряме авторське зізнання: «Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу». І водночас в автора виявляється мужня позиція спротиву злу, оскільки, за авторським свідченням, сенс роману полягає й у висвітленні «боротьби європейського Опору проти фашизму» (дуже важливо, що й самі письменники-екзистенціалісти брали участь у русі Опору фашистам). Джерела екзистенціалізму містились у працях німецького мислителя XIX ст. Е.- С.К’єркегора. Теорія сформувалася в працях німецьких (М.Хайдеггер, 1889-1976; К.Ясперс, 1883- 1969) та французьких (А.Камю, 1913-1960; Ж.-П.Сартр, 1905-1980) філософів та письменників. М.Хайдеггер уважав, що і Мистецтво не можна аналізувати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати. Правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна та індивідуальна, бо реальність піддається в художньому творі «запереченню», вона «переборюється», підтверджуючи активність свідомого й підсвідомого у митця. Ці положення по-різному розвивають представники екзистенціалізму. Для Г.Марселя характерне дещо містичне розуміння цих постулатів, для Ж.-П.Сартра— соціально- політичне. К.Ясперс розумів мистецтво як спосіб формування в людини потреб свободи, передусім політичної.
  2. 2. Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі. Екзистенціалізм поширюється у французькій (А.Камю, Ж.-П.Сартр та ін.), німецькій (Е.Носсак, Деблін), англійській (А. Мердок, В.Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н.Мей- лер, Дж.Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах. В Україні проявився у 1920-х роках у творчості ГІідмогильного, пізніше — у спадщині І.Багряного, Т.Осьмачки, В.Барки, В.Шевчука та ін. У другій половині XX ст. розвивається «новий роман» («антироман»), який, на думку Д.С.Наливайка, виникає як заперечення екзистенціалізму. Основні ідеї екзистенціалізму: 1. Зосередженість на власній особистості, яка залишилась наодинці з буттям. Це буття — протидія середовищу. 2. Світ — це хаос, абсурд, які людина намагається здолати. 3. Фатальність — невідворотність подій у світі. 4. Абсурд — безглуздя, нісенітниця (одне з основних понять екзистенціалізму). Зміст екзистенціалізму: людина стоїть перед можливостями, що відкриває для неї життя, вона обов’язково має діяти, Щоб потім прийняти рішення, яке стане підсумком її індивідуальної самосвідомості. Вибір залежить від самої людини, від того, яке її власне «я». Людина стоїть на роздоріжжі і вирішує проблему власного індивідуального існування. Згадаймо сюжети народних казок, у яких герой опиняється на роздоріжжі, на перехресті життєвих доріг. «Ліворуч підеш дружину знайдеш. Праворуч підеш — багатство знайдеш. Прямо підеш — смерть знайдеш». Як відомо, герой казки, якому ми симпатизуємо, вибирає «смерть». У результаті він досягає не тільки можливого, але й неможливого. Здійснена ним неможлива можливість надає йому зовсім іншої якості, такої, що, коли він повертається, його ніхто не пізнає. Герой наче той самий, що й на початку казки, але водночас і інший, прояснено-оновле- ний. У фіналі, як відомо, мед-пиво п’ють, але мало кому в рот потрапляє, тобто мало хто зрозумів, що ж усе-таки відбулося з героєм. Ці казки належать до символічних. Основоположниками екзистенціалізму вважають С. К’єркегора, Ф. Достоєвського. Іноді предтечами називають Геракліта та Ф. Ніцше. У XX столітті найяскравішими його представника- ми стали М. Хайдеггер, А. Камю, Ж.-П. Сартр, Н. Аббаньяно. За Хайдеггером, людину як живу істоту просто «вкинуто» в цей світ. Якщо рослини, тварини завжди залишаються такими, як є (рослинами, тваринами), то людина не завжди стає людиною і не завжди нею залишається. Індивідуальної сутності ніхто їй не надасть — вона сама її витворює в собі. Тому людина, усвідомивши свою відмінність від інших, повинна створити модель власного буття, свій світ, свій світогляд. Але зробити це важко, і, напевне, не кожен здатний на це. Людина часто прагне відмовитися від розв’язання такого завдання. їй легше'жити «як усі», вона хоче злитися з логікою речей, жадає розчинитися в загальному. Для неї нестерпний сам акт вибору. Вона хоче жити комфортно внутрішньо, а вибір — завжди дискомфорт. Не вміючи і не бажаючи відповісти собі на питання: звідки, куди і навіщо я йду, вона намагається відійти від головного — проблеми абсурду смерті, — занурившись у повсякденність знеособленої
  3. 3. людини. Це життя є «несправжнім» існуванням. Людина робиться лише «сторожем буття» при бутті, тоді як має бути його «пастирем»1. Екзистенціальні проблеми людини, сенсу її існування обговорювалися французькими філософами Альбером Камю і Жаном Полем Сартром (1905—1980). Жахливі наслідки застосування насильства під час Другої світової війни, поява різних тоталітарних режимів не могли не знайти свого відображення в історії філософії. Екзистенціалізм був одним з тих філософських напрямів XX століття, представники якого палко виступили на захист гуманістичних цінностей людського існування, засудили тоталітаризм та антилюдяну прак- тику соціального експериментування. Екзистенціалізм як літературний напрям — течія в літературі модернізму першої половини XX ст., у якій об’єктом художнього твору є сам митець. На перше місце письменники- екзистенціалісти висувають категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Для них світ — абсурдний, ніщо, а існування, екзистенція людини — це «буття для смерті». Основні категорії екзистенціалізму: Екзистенція — внутрішнє буття, те центральне ядро людського «Я», котре робить індивіда неповторною особистістю (спосіб існування особистості). У суспільно-політичному житті можна встановити умовно дві моделі екзистенціальної поведінки: «Людина бунтівна» (А. Камю) — це дисиденти, котрі не могли примиритися з владою, оточенням, жахливими умовами існування. «Свідома покора долі та історії» (К. Ясперс) — жити разом з іншими без бунту, але не даючи владі поглинути себе. Основні ідеї екзистенціалізму: Зосередженість на власній особистості, яка залишилась наодинці з буттям. Це буття — протидія середовищу. Світ — це хаос, абсурд, які людина намагається здолати. Фатальність — невідворотність подій у світі. Абсурд — безглуздя, нісенітниця (одне з основних понять екзистенціалізму). Екзистенціалізм як літературна течія виник у Франції напередодні Другої світової війни. Його репрезентували письменники, які водночас належали до екзистенціалізму як філософської течії (Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю). Герої художніх творів екзистенціалістів втілюють настанови свідомості, відкриті екзистенціалістами-філософами (абсурдний світ філософського твору Камю «Міф про Сізіфа» є атмосферою, в якій існують персонажі його ж п’єси «Калігула» та повісті «Сторонній»). Сам екзистенціалізм тяжіє до такого «межового» жанру, як есеу а його представники продовжують тра- диції французького моралізму — філософської есеїстики Монтеня, Паскаля, Декарта, Ларошфуко, просвітителів XVIII століття, які поєднували філософський зміст із літературною формою. Романи і драми екзистенціалістів насичені філософськими проблемами. Як літературна течія екзистенціалізм припинив своє існування наприкінці 50-х років. Значною мірою це зумовив розрив Сартра з Камю. Однак екзистенціалізм як умонастрій поширений і сьогодні в літературі та філософії. До того ж він вплинув на виникнення інших шкіл літератури модернізму — «театру абсурду» й «нового роману». Одним з теоретиків цього напряму був французький письменник, філософ Альбер Камю, якого в 50-ті роки називали совістю ліберального Заходу.
  4. 4. Альбер Камю — французький есеїст, письменник, драматург, один із засновників французького «атеїстичного» екзистенціалізму. Він здійснив значний вплив на інтелектуальне життя повоєнної Європи. Лейтмотивом творчості письменника є абсурдність людського існування, вихід із якої — бунт. На врученні йому Нобелівської премії 1957 року було відзначено: за «...великий внесок у літературу письменнику, ніо висвітлив значення людської совісті». Він дивувався людям, дивувався тому, що марнують час, не бачачи головного, втрачаючи сенс буття. І це при тому, що він не був аскетом. Навпаки, любив радощі і насолоди життя, відчував їх особливо гостро. Чи не тому він так рано почав роздумувати про смерть? Проблеми насилля й терору були центральними темами в роздумах митця. Камю зазначав, що «фашизм прагнув заснувати пришестя ніцшеанської надлюдини... Якщо людина прагне стати Всевишнім — вона мусить привласнити собі право на життя та смерть інших людей, проте, перетворившись на постачальника трупів та недолюдей, вона й сама обертається не на Всевиш- нього, а в недолюдину, у прислужника смерті». Відмова поважати людину як особистість, стверджував Камю, призводить до примирення з несправедливістю. Людська істота, яка прагне справжнього щастя для людства, має керуватися у своїй поведінці та вчинках поняттям особистої відповідальності за дії, що ведуть до насилля. Близький до Сартра та його прихильників, Камю у своїх статтях захищає право кожного на звичайнісіньке щастя без зазіхань будь-яких диктатур, хоч би якими гаслами вони не при- кривалися. Філософія Камю, що постає з його власного досвіду, винесеного із зіткнення зі світом абсурду, стверджує, що знайти вихід із скрутного становища людина може тільки поклавшись на свій досвід. Найщасливішим періодом життя Камю, за його словами, був час, коли він працював у газеті, а також робота, пов’язана з театром, оскільки письменник був у колективі однодумців, серед яких не відчував себе самотнім. Останньою іронією долі митця стала абсурдна смерть під час автомобільної аварії 4 січня 1960 року, коли він повертався до Парижа після різдвяних канікул. Творчий доробок Камю є одним з найвагоміших свідчень протидії такій іронії, як безглузда смерть, і її філософським осмисленням. Світ, за словами Камю, «безглуздо мовчазний». Тобто в історії не варто шукати відповіді на питання про призначення людини, сенс її життя, вчинків: у ній немає ні завдання, ні питання. А це значить, що вона сама по собі абсурдна. І тільки людина своїми діями, вчинками вносить у цю неоформлену реальність певний порядок і гармонію. Зазвичай людина живе колись обраними цінностями і живе так, начебто все знає наперед. Але спокійний хід її життєвого шляху порушується, вона опиняється в кризовій, «межовій ситуації» , коли старе втрачає смисл, а нове ще не осмислено. З цього погляду, криза, «межова ситуація» — це зупинена мить у житті людини, ситуація, коли втрачають смисл старі відповіді на питання: що я можу знати, у що я можу вірити, що мені робити? Адже такі відповіді мають сенс, коли ми віримо, що в життя є своя логіка і нам є на що сподіватися. Але щойно ми опинилися викинутими з життя, як довідуємося, що все в цьому світі вирішується без нашої участі, що тут, виявляється, немає місця, яке, нам здавалося, призначене для нас, що світ заповнений чужими діями і думками. Це і є «межова ситуація» — ситуація кризи: у процесі ламання старих цінностей людина переглядає свої колишні відносини зі світом і в ній народжується нова якість. Отже, за Камю і Сартром, людина — не сукупність того, що в ній ще є, а сукупність того, чого в ній ще немає і чим вона може стати. Останнє і є результатом «межової ситуації», свідченням нової якості, що саморозвивається, її самосвідомості. «Межова ситуація», криза саме і свідчить про незавершеність, несамодостатність людини.
  5. 5. 1941 року А. Камю опублікував відомий трактат «Міф про Сізіфа». Що роблять люди на Землі, як не безнадійну, марну роботу? Тільки-но людині вдається надмірними зусиллями «підняти камінь на гору», хвороба або війна знову скидає його вниз. Життя людини завжди закінчується смертю — остаточним її падінням. Усвідомити безглуздість цієї суєти — означає розкрити абсурдність людського буття, людської долі. Міф про Сізіфа «Міф про Сізіфа» — програмний твір Камю - філософа. Відкриття безглуздості буття людини, попереджає есеїст, не є винятковим надбанням ясновидців, піднесених над натовпом. Абсурд підстерігає рядового обивателя на кожному кроці. «Буває так, що звичні декорації падають. Пробудження ранком, трамвай, чотири години в конторі чи на заводі, обід, трамвай, чотири години роботи, вечеря, сон — понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, усе в тому ж ритмі...» І одного разу, коли мозок досягає найбільшої втоми, його раптом проймає думка: а навіщо увесь цей сумний кругообіг заради кругообігу? І чи є в ньому хоч краплина здорового глузду? Адже це відбувається день у день. Із найзвичайнісінької перевтоми, вважає Камю, вирос- тає питання про призначення людини на землі, яке здавна непокоїть мислителів. Мало не перед кожним, зауважує Камю, рано чи пізно постає питання: чи є потреба переборювати й далі життєві труднощі, чи не простіше покінчити з усім, щоб не тягти до могили тягар своєї долі? Це суто особисте питання є водночас і найзагальнішим, метафізичним питанням про сенс буття. Пізнавальний зміст «Міфу про Сізіфа», що зводиться до безнадійного «я знаю, що нічого не знаю»,— це перебіг теорій, навіяних працями К’єркегора, Шестова, Хайдеггера, на яких Камю і посилається. Сама по собі ця есеїстика є передумовою для того трагічного стоїцизму письменника, що виявився надзвичайно співзвучним з моральним кліматом у Франції тих років. Від долі не можна втекти і сховатися, гідність справді мужньої і відповідальної особистості, за Камю, полягає в тому, що вона не відвертається від нестерпної правди, а кидає виклик хаосу, на руїнах сліпої слухняності засновує культ тверезої незгоди і всупереч усьому продовжує жити. Саме таким ореолом героїчної величі, згідно з Камю, оточений у пам’яті нащадків вічний трудівник Сізіф із стародавнього переказу. Несправедні боги засудили його на мученицьку страту: він повинен був викочувати на вершину гори величезний валун, але щоразу, коли Сізіф досягав вершини, валун зривався й усе доводилося починати спочатку. Спускаючись до підніжжя, «пролетар богів, знесилений і бунтівний», усвідомлював несправедливість своєї долі, і вже саме це усвідомлення було його перемогою. Сізіф не просив помилування, він зневажав своїх катів. Не в змозі скасувати покарання, він перетворив свою тяжку працю на обвинувачення проти них, їхньої мстивості, на свідчення міцності неприборканого духу. «Сізіф учить вищої вірності, що відкидає богів і піднімає скелі... Цей світ, де відтепер немає володаря, не здається йому ані безплідним, ані нікчемним... Самого сходження на вершину достатньо, щоб заповнити людське серце. Варто уявляти собі Сізіфа щасливим». У чотирьох «Листах до німецького друга» Камю прагнув позначити той уступ, ухопившись за який, він би не дав своїй думці впасти до карамазовсько-ніцшеанського «все дозволено». І вмонтував для цього у своє колишнє філософствування гуманістичне посилання, що дуже істотно уточнювало його: «Я і далі думаю, що в цьому світі немає вищого смислу. Але я знаю, що Дещо в ньому все-таки має сенс, і це людина, оскільки лише вона цього сенсу шукає. У цьому світі є
  6. 6. принаймні одна правда — правда людини... Ось її і треба врятувати... А це значить не калічити її, це значить зробити ставку на справедливість, яку збагнути може лише вона сама». Отже, філософія Камю набувала дійсно морального заряду, якого їй бракувало колись. У цьому світоглядному переломі і вимальовувалося в рукописах майбутньої «Чуми» моральне обличчя лікарів, уже не відсторонених від усього, що діється навколо них, а кровно причетних до спільної оборони проти розгулу смертоносної погані. 1941 року А. Камю опублікував відомий трактат «Міф про Сізіфа». Що роблять люди на Землі, як не безнадійну, марну роботу? Тільки-но людині вдається надмірними зусиллями «підняти камінь на гору», хвороба або війна знову скидає його вниз. Життя людини завжди закінчується смертю — остаточним її падінням. Усвідомити безглуздість цієї суєти — означає розкрити абсурдність людського буття, людської долі. Отже, Сізіф — і безсилий, і бунтівний. Роздумуючи під час спуску про власну долю, усвідомив, що розуміння того, що має стати причиною його страждань, містить у собі кінцеву перемогу. Не існує долі, яку б можна було перебороти, не зневажаючи її. МІФ ПРО СІЗІФА (уривки) Боги засудили Сізіфа на довічну кару — викочувати велетенський валун на вершину гори, звідки він під власною вагою щоразу котився донизу. Вони мали певні підстави вважати, що не існує жахливішої кари, ніж марна й безплідна праця. Якщо вірити Гомерові, Сізіф був наймудріший і найобачніший зі смертних. Однак, згідно з іншим переказом, він мав схильність до розбою. Існують різні думки щодо причин, з яких він став намарним трударем пекла. Йому дорікають насамперед за дещо легковажне ставлення до богів. Він розголосив їхні таємниці. Егіна, дочка Асопа, була викрадена Юпітером. Батько, пригнічений її зникненням, поскаржився про це Сізіфові. Той, знаючи про викрадення, пообіцяв Асопові розповісти про все, але за одної умови, що Асоп дасть воду цитаделі Корінфа. Над громом і блискавицями небесними Сізіф віддав перевагу благословенній воді. За це він був покараний пеклом. Гомер розповідає також, що Сізіф закував у кайдани Смерть. Плутон не міг стерпіти видовища свого обезлюднілого й безмовного володіння. Він послав бога війни, який визволив Смерть із рук її переможця. Ще розповідають, що Сізіф, перед тим як померти, необачно захотів випробувати кохання своєї дружини. Він наказав їй кинути його тіло посеред майдану без погребального ритуалу. Через це Сізіф опинився в пеклі. Розгніваний таким супротивним людському коханню послухом, він одержав від Плутона дозвіл повернутися на землю, щоб покарати дружину. Але щойно він побачив краєвиди цього світу, щойно відчув насолоду від води, сонця, теплого каміння і моря, то не захотів повертатися в морок геєни вогненної. Нагадування, гнів, перестороги — все було намарне. Чимало років прожив він на березі затоки, де виблискувало море і всміхалася земля. Наразі не забарився вирок богів. Нагодився Меркурій, схопив зухвальця за комір і, відірвавши від земних утіх, силоміць доправив його до пекла, де на нього вже чекав велетенський камінь. Стає очевидним, що Сізіф є героєм абсурду. Таким він є як у своїх пристрастях, так і у своїх муках. Зневага до богів, ненависть до смерті і жага до життя далися йому коштом невимовних страждань, коли людина змушена робити діло, якому немає кінця. Таку ціну треба сплачувати за земні пристрасті. Нам нічого не відомо про перебування Сізіфа в пеклі. Стосовно цього міфу, то можна лише уявити напружене тіло, яке надзвичайним зусиллям зрушує велетенський камінь, котить його, видирається разом з ним по схилу знову й знову — усоте; можна уявити зведене в судомі обличчя, щоку, притиснуту до каменя, плече, яке стримує валун, вкритий глиною,
  7. 7. підставлену ногу, руки, що котять його без упину, особливу людську впевненість двох долонь, вимащених землею. Насамкінець цього тривалого зусилля, виміряного просторінню без неба і часом без глибини, мети досягнуто. Сізіф тоді бачить, як валун у змиг ока котиться до підніжжя гори, звідки знову його треба підіймати на вершину. Він опускається в долину. Саме під час цього сходження в долину, цієї паузи, Сізіф мене й цікавить. Його виснажене обличчя поряд із каменем саме вже обернулося на камінь! Я бачу, як ця людина важким, але впев- неним кроком спускається долу, до страждань, кінця яким не видко. Цей час, коли можна звести дух і який постає так же неминуче, як його лихо, є часом усвідомлення. Щомиті, відтоді, як він покинув вершину і поволеньки заглиблюється в лігвище богів, він вивищується над своєю долею. Він міцніший від свого кам’яного валуна. Якщо цей міф трагічний, то лише тому, що його герой усвідомлює це. Справді, чи було б йому покарою, якби щокроку його підтримувала надія досягти успіху? Сучасний робітник так само працює упродовж цілого свого життя, задля тієї ж мети, його доля не менш абсурдна! Але він трагічний лише в ті рідкісні Хвилини, коли починає те усвідомлювати. Сізіф, пролетарій богів, безсилий і обурений, пізнав до решти всю жалюгідність свого талану: саме про це він думає, сходячи з гори. Ясновидіння, яке мало стати його мукою, водночас завершується його перемогою. Нема такої долі, яка б не перевершила себе завдяки зневазі. Отже, якщо в певні дні сходження долу супроводжується стражданням, то воно може супроводжуватися й утіхою. Це слово цілком доречне. Я ще уявляю Сізіфа, коли він повертається до свого кам’яного валуна. Отож спочатку було страждання. Коли земні образи надто цупко тримаються в пам’яті, коли поклик щастя стає надто наполегливий, тоді буває, що туга підступає д0 людського серця: це перемога кам’яного валуна, саме тоді людина обертається на камінь. Незмірна скорбота стає заважкою ношею. Ось такі наші ночі в Гетсиманському саду. Але гнітючі істини відступають, коли їх розпізнають. Так Едіп спочатку корився долі, сам того не відаючи. Його трагедія починається з моменту пізнання. Але тої ж миті сліпий, у відчаї, він усвідомлює, що єдине, що зв’язує його зі світом, — це тендітна рука юної дочки. Ось тоді й лунають парадоксальні слова: «Попри такі випробування мій літній вік і велич моєї душі змушують мене визнати, що все гаразд». Перед тим, хто пізнає абсурд, завжди виникає спокуса написати щось на взір підручника щастя. «Що ж, нумо, такими вузькими стежками?..» Але світ лише один. Щастя й абсурд — діти однієї й тієї ж землі. Вони нерозлучні. Помилково було б запевняти, що щастя неодмінно народжується з відкриття абсурду. Проте буває, що почуття абсурду народжується від щастя. «Я визнаю, що все гаразд», — каже Едіп, і ці слова є заповітними. Вони відлунюють у суворому й обмеженому всесвіті людини. Вони повчають, що не все, не цілковито було вичерпано. Вони проганяють із цього світу бога, який сюди прийшов незадоволений і з потягом до марних страждань. Вони роблять долю справою самої людини, яка мусить бути влагоджена поміж людьми. Вся мовчазна втіха Сізіфа зосереджена в цьому. Його доля належить йому. Кам’яний валун — його клопіт. Так само людина абсурду, коли вона споглядає свої муки, примушує замовкнути всіх ідолів. У раптово безмовному всесвіті чути тисячі тоненьких захоплених голосів, які линуть з землі. Несвідомі и таємничі гуки, заклики всіх існуючих подоб — така необхідність зворотного боку й ціна перемоги. Не існує сонця без тіні, отож треба пізнати ніч. Людина абсурду каже «так», і її зусиллям не буде більше кінця. Якщо існує особиста доля, тоді не існує виїцо1 долі, або, принаймні, існує лише та доля, яку вона вважає фатальною і вартою зневаги. В усьому іншому вона усвідомлює себе хазяїном своїх днів. У цю невловну мить, коли людина поймає поглядом своє пережите життя, Сізіф, повертаючись до СВОГО каменю, споглядає цю безладну послідовність вчинків, які стали його долею, створеною ним самим, з’єднаною в одне ціле поглядом його пам’яті й завчасно скріпленою печаттю його смерті. Отже, переконаний у
  8. 8. першопричині всього людського, що є людським, як той сліпий, що жадає прозріти, знаючи, що ночі не буде кінця, Сізіф у вічному русі. Камінь продовжує котитися. Я залишаю Сізіфа біля підгір’я! Ноша завжди знайдеться, але Сізіф учить вищої вірності, яка заперечує богів і котить під гору кам’яний валун. Він теж вважає, що все гаразд. Віднині цей всесвіт без господаря не здається йому ні безплідним, ні жалюгідним. Віднині кожен відламок цього каменю, кожний спалах руди цієї сповитої мороком гори вже самі собою творять світ. Самої боротьби, щоб зійти на шпиль, досить, аби сповнити вщерть людське серце. Треба уявляти Сізіфа щасливим. Бесіда: 1. Що змусило Сізіфа не скоритися? (Зневага до богів, ненависть до смерті, жадоба до життя.) 2. Якою ми уявляємо людину, яка виконує тяжку роботу? (Учні висловлюють свої міркування.) 3. Який вихід пропонує Камю? (Він не визнає відчаю: Сізіф спускається в долину добровільно, тому що цей спуск є «хвилиною свідомості, міцнішої за камінь».) 4. Яким письменник бачить у цей час Сізіфа? (У цей час Сізіф піднімається над своєю долею і стає «міцнішим за камінь».) Узагальнення і систематизація знань Отже, Сізіф — і безсилий, і бунтівний. Роздумуючи під час спуску про власну долю, усвідомив, що розуміння того, що має стати причиною його страждань, містить у собі кінцеву перемогу. Не існує долі, яку б можна було перебороти, не зневажаючи її. «...спуск може минати в стражданні, але може і в радості». Я хочу це зробити! Я мушу це зробити! Я можу це зробити! Його доля належить йому самому. «Немає сонячного світла без темряви, і ніч потрібно пізнати». «Від власної ноші не відступишся». «Сізіф вчить високої вірності... визнає, що все добре». Від долі не втечеш! Зроби те, що маєш зробити, цікавим і корисним для себе! «Ми повинні уявити собі Сізіфа щасливою людиною», — пише Камю: Якщо у людини немає виходу і вона сама про це знає, то людина мусить зберегти повагу до себе і до тієї справи, на яку прирікає її сліпий фатум. І в неодмінному виконанні обов’язку, нехай навіть непотрібному, вона знайде втіху саме у виконанні обов’язку. Це початок бунту і свободи. Людина мусить протистояти долі попри абсурдність світу. Людина мусить протистояти долі, змінюючи її, наскільки це можливо. Камю не заперечував того, що є всі підстави для відчаю, проте прагнув зробити навколишній світ прийнятним для людей, позбавлених будь-якої надії.

×