1. 11В. Б. ЄвтухЕтнічність:енциклопедичнийдовідник Київ«Фенікс»2012

2. 22УДК 316.347(031)ББК 60.545я20Є 27 Євтух В. Б.Є 27 Етнічність : енциклопедичний довідник / В. Б. Єв-тух ; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова, Центретноглобалістики. – К. : Фенікс, 2012. – 396 с. У довіднику автором на основі широкої джерельної базизапропоновано інтерпретації такого багатоаспектного феномену, як“етнічність”, формулюється уявлення про явище етнічності, показано йогороль у сучасному світі взагалі і його вплив на розвиток життєдіяльностіконкретної людини та людських спільнот.Видання стане у нагоді як фахівцям, так і читачам, хто цікавитьсяетнічною проблематикою.УДК 316/347(031)ББК 60.545я20© Євтух В. Б., 2012© Видавництво «Фенікс», 2012

3. 33Щоби осягнути значущістьглобального феномена…“Етнічність (від грецьк. ethnos – народ, плем’я) – термін,який відтворює якісні характеристики людини або групилюдей, пов’язані з їх етнічним походженням і які виявляються упобуті, культурі, поведінці, й в цілому, у ментальності,підтверджуючи це походження та вирізняючи їх з-поміж інших.Часто-густо термін вживається також для означення етнічноїспільноти, мовної й культурної самобутності групи людей”. Такевизначення етнічності (як явища, як поняття, як терміна) яподаю у цьому “Енциклопедичному довіднику”. Звичайно, вономоже бути більш широким, більш деталізованим. До ньогоможна додавати епітети, його можна розкладати накомпоненти, натяками у дужках розгортати навколозапропонованого визначення дискусію. Та я спробую уникнутицього, завважуючи на те, що: а) формат видання такої непередбачає; б) як я у своїх попередніх публікаціях неодноразовонагадував вислів мудрих стосовно того, що про терміни недискутують, а домовляються. Власне, йдеться не про прийняттячи неприйняття трактування того чи того терміну, авіднайдення способу його найбільш ефективного, а отже іадекватного, застосування для з’ясування сутності феномена.Фахівцям, зокрема соціологам, з котрими я себе певною міроюідентифікую (завважу, моя особиста ідентифікація дотичнатакож і до етнології, і до етнополітології, і до етнопсихології),зрозуміло, що мова йде про операціоналізацію терміна – йогоробоче вживання у конкретній ситуації. Щоправда, ті, у коговиникає непереборна сверблячка подискутувати, чи, то пак,висловити свої коментарі, можуть собі це дозволити. Однак я,користуючись висловом блискучого українського етно-політолога Олексія Картунова, “гречно” просив би опануватикількома мовами, щоби втямити собі шлях до проникнення узміст термінів, левова частка яких увійшла у наш науковий обігзавдяки зусиллям неперевершених дослідників етнічності,

4. 44різномовних Фредеріка Барта, Юліана Бромлея, ГеоргаБруннера, Домініка Буше, Натана Глейзера, Фрідріха Геккмана,Леокадії Дробіжевої, Лєшека Корпоровіча, Фреда Ріггса, ПітераРоуза, Ентоні Сміта, Валерія Тішкова, Джошуа Фішмана,Річарда Шермерхорна тощо.Для тих дослідників, котрі побажають розглядати феноменетнічності з своєї власної точки зору, нібито прагнутимутьвідкривати нові, ще незвідані, змісти етнічності, завважу, що цеможуть бути лише вправи з окремими її аспектами, або з тим читим її виявом у тому чи тому соціокультурному чи політико-правовому контекстах. Зважаючи на цей момент, у довідникупід парасольковим терміном “Етнічність” я подаю 33 їїрізновиди. Саме стільки на сьогоднішній день мені вдалосявіднайти їх у англомовній, грецькомовній, італомовній,німецькомовній, польськомовній, російськомовній, украї-номовній, французькомовній фаховій етнологічній,політологічній, психологічній, соціологічній літературі. Воло-діння цими мовами на рівні, котрий забезпечує сприйняття,розуміння й певною мірою проникнення у сутність феномена тайого нюанси, дає мені право пропонувати дослідникам, та йпросто читачам (тим, хто цікавиться, або, можливо, умайбутньому зацікавиться проблемами етнічних аспектів буттясучасної людини), інтерпретації етнічності, як поняття, яктерміна.Основною метою цього видання, за моїм задумом, єреалізація ще одного кроку на шляху до здійснення моговеликого проекту “Етнічність у сучасному світі”, котрий на те,щоби осягнути значущість глобального феномена. Нагадаю, щоу попередні роки мною були підготовлені й побачили світкілька публікацій у цьому контексті, зокрема під моїмкерівництвом – “Етнічний довідник. У трьох частинах” (1997 р.),“Етнічні спільноти України: Довідник” (2001 р.), авторські –“Проблеми етнонаціонального розвитку: український і світовийконтексти” (2001 р.), “Етносуспільні процеси в Україні:Можливості наукових інтерпретацій” (2004 р.) “Етнічність:Глосарій” (2009 р.), “Концептуальні конструкти етносоціальнийреалій: Досвід трьохлітніх досліджень” (2010 р.),“Етносоціологія: Довідник” (2011 р.), “Соціально-економічнічинники розвитку регіонів в етнополітичний контекстах”(2011 р.).

5. 55Вважаю, що кілька зауважень стосовно ідеї, мети, змісту,структурування видання стануть у нагоді як фахівцям, так і тим,хто побажає вдовольнити свою зацікавленість тим чи тимтерміном, сюжетом, даними та інформацією з цариниетнічності. Ідея – проста і очевидна: сформувати адекватну уявупро явище етнічності й відтворити його роль у сучасному світіузагалі й його вплив на розвиток життєдіяльності конкретноїлюдини і людських спільнот. Мета – сприяння розумінню йопануванню (принаймні частково) сутністю такого складногосоціального і у той же час етнокультурного феномена, яким є“етнічність”. І, покликаючись на таке розуміння, обрати своюпозицію у ставленні до нього та визначитися з манероюповодження з ним. Завдання змісту полягає у розкриттізначень (загального й конкретного) термінів, у дещо розлогійхарактеристиці насичених інформацією деяких явищ тапроцесів з тим, щоб увести читача в етнічну проблематику,зацікавити його нею, показати безмежну етнокультурнудиверсифікованість сучасного світу й спонукати до того, щоб вінзамислився над нагальною потребою віднаходити шляхи ізасоби утримувати цей світ вкупі.Структурування самого довідника, матеріалу тапостатейне ранжування потребують дещо детальнішихпояснень. Використана схема структурування визначаєтьсякількома обставинами: 1) використанням набутого досвіду упроцесі підготовки двох попередніх довідкових видань, якістали послідовними кроками до нинішнього – більшзагального “Етнічність: Глосарій”, який містить 906 термінів, таспеціалізованого “Етносоціологія: довідник”, де подаєтьсяінтерпретація 739 понять і термінів, дотичних до етно-соціологічної галузі соціогуманітарного знання. Теперішнійдовідник, який я пропоную назвати енциклопедичним(принаймні він таким може іменуватися), оскільки у ньомуподається, на мій погляд сконцентровано поглибленетлумачення понад 1300 термінів, персоналій та понять,пов’язаних із чітко окресленим предметом “етнічність”.Завважу, що цією цифрою з огляду на досить швидке зростаннядослідницького інтересу до етнічної проблематики невичерпується їх кількість. У ближчому часі можуть з’явитисянові термінологічні знахідки, що допомагатимуть збагнути йпізнати чи не найскладніше явище у сучасному суспільномурозвитку людства; 2) прагненням виявити усі доступні на

6. 66сьогодні терміни з етнічності й спроба деякою мірою їхопераціоналізувати, подати царину їх застосування; 3) спробоювідтворення зв’язку між поняттями та термінами.Отже, усі терміни і поняття подаються у абетковомупорядку; при цьому складні, багатогранні явища етнічного світуузагальнюються одним терміном, який я називаюпарасольковим, а його багатогранність у свою чергурозкривається через низку конкретних термінів, які акцентуютьувагу на тому чи тому його аспектові чи значенні. Це зокремастосується таких термінів, як “етнічність”, “етнічні процеси”,“ідентичність”, “міжетнічний конфлікт”, “націоналізм”,“спільнота”, “стереотип” тощо. Емоційно забарвлені, чи ті, котріпоки що не усталені, чи не набули широкого вжитку ветнологічній, етносоціологічній, етнополітичний науках, чи тоїх значення поки що недостатньо з’ясоване, взяті у лапки.Глобальні феномени (у рамках оголошеного предмету), явища змогутнім силовим полем, теоретично насичені терміни маютьрозлоге пояснення й час від часу супроводжуютьсяприкладами, скажімо, “етнос”, “етнополітичний менеджмент”,“нація”, “поліетнічна країна”.У довіднику вміщено список літератури, який, з одногобоку, дає можливість уявити рівень наукової зацікавленості йступінь вивчення феномену етнічності, а з другого, показуєфундамент (безумовно, частково), на якому базуються авторськізусилля представити читачеві і досліднику місце етнічності ужиттєдіяльності людини, людських спільнот та у розвиткурізноманітних суспільств.Покажчики, котрі є у довіднику, несуть очевидне практичнеутилітарне навантаження – допомогти читачам зорієнтуватисяв етнокультурно диверсивікованому світі, віднайти той чи тойтермін, який зустрівся йому на шляху до опануваннятеоретичними й практичними знаннями з етнічноїпроблематики.Об’єктом моїх прикінцевих розмірковувань стосовнопрезентованої праці є, як на мене, дуже важливий компонентсамого процесу її підготовки. Безумовно, такі виданніпотребують копіткої праці не лише його автора й головногоàктора-мобілізатора, але й тих, хто зголошується допомагатийому, або спонукає його на таку працю. Мені у цьомувідношенні пощастило впродовж певного термінуспівпрацювати дійсно з вправними у своїй професії і я би сказав

7. 77“заскоченими” (захопленими) можливістю реалізовувати своювисоку фаховість та очевидну креативність у тому чи томупроекті фахівцями. Я радий скористатися нагодою, щобивисловити щиру вдячність керівникам вагомих структурнихпідрозділів нашого Драгомановського університету –директорові наукової бібліотеки доценту Людмилі Савенковійта начальнику редакційного відділу доценту Олесі Макаренко,котрі доклали чимало зусиль до появи цього енциклопедичногодовідника. Для мене, безумовно, багато важить віднайденняможливостей продискутувати свої наміри щодо обґрунтуванняпояви чи потрактування того чи того поняття, терміну зколегами, котрі працюють у тій же чи у близькій до моїхнаукових інтересів дослідницькій царині. У цьому конкретномувипадку таким дискутантом став молодий дослідник етнічностікандидат соціологічних наук доцент кафедри соціологіїІнституту соціології, психології та управління ВолодимирКрячко. Звичайно ж, маю приємність сказати слова вдячностіза допомогу викладачеві цієї ж кафедри Ірині Заїнчківській тастудентові-соціологові Олександру Золотухіну.Дозволю собі висловити надію, що запропоноване виданнязнайде відгук у тих, хто цікавиться етнічної проблематикою,збудить інтерес до роботи над такого роду проектами.

8. 88АААБЕРАЦІЯ ЕТНІЧНА (від латин. aberrare ab – від; errare –блукати, помилятися) – відхилення від норми; помилки,порушення, погрішності. Найчастіше цей термінвикористовується у точних науках. Щодо етнічності, то, заросійським етнологом Олександром Севастьяновим, підаберацією варто розуміти прагнення дослідниківприв’язати етнічність до таких чинників, як мова,територія, економічне життя і психічний склад етнофора,що, зазвичай, виявляється у культурі. Це, на його думку,– лише відхилення у свідомості.АБОРИГЕНИ (від латин. ab origene – від початку) – корінніжителі країни, певної території, місцевості; традиційноцей термін вживається стосовно корінних мешканцівАфрики, Америки, Австралії. Власне це ті, хто першимипочали освоювати вільні, незаселені території та їхнащадки, котрі залишаються мешкати на цих територіях.АБСОРБЦІЯ ЕТНІЧНА (від латин. absorbere – поглинати) –процес поглинання домінантними етнічними системами(культурами) менших, більш слабких етнічних систем(культур), у результаті якого останні зникають або жсуттєво втрачають маркери своєї етнічності. Абсорбціявідбувається у процесі взаємодії різних етнічностей,зазвичай, під час підкорення (завоювання) тих чи тихетнічних спільнот (малочисельних) спільнотами зсильним етнічним полем.АВЕРКІЄВА Юлія Павлівна (Юлия Павловна Петрова-Аверкиева) – російський етнолог (1907–1980 рр.);закінчила Ленінградський державний університет;навчалася у Колумбійському університеті (Нью-Йорк) підкерівництвом Ф. Боаса; закінчила аспірантуру АН СРСР;працювала в Музеї антропології та етнографії АН СРСР,Інституті етнографії АН СРСР. Захистила дисертації –

9. 99кандидатську у 1935 р., докторську у 1962 р. Полепрофесійної діяльності: теоретичні проблеми,американська етнографія, народи Північної Америки,зокрема індіанці.Вибрані праці: Рабство у индейцев Северной Америки. – М.–Л., 1941;Соотношение родовой и соседской общины у индейцев Северной Америки. –М., 1964; Основные проблемы истории США в американской историографии:От колониального периода до гражданской войны 1861–1865. – М., 1971;Индейцы Северной Америки: От родового общества к классовому. – М., 1974;История теоретической мысли в американской этнографии. – М., 1979.АВТАРКІЗАЦІЯ ЕТНІЧНА (від грецьк. autarkia –самозабезпечення) – процес облаштуванняжиттєдіяльності етнічної спільноти, який веде до повноїнезалежності, або ж мінімальної її залежності віддовколишнього світу, практично її ізольованості. Ідеїавтаркії свого часу поширювалися серед української такзваної політичної еміграції (еміграції, яка мала місцепісля другої світової війни). Їх суть полягала у тому, щобУкраїна, яка на той час перебувала у складі РадянськогоСоюзу, розвивалася на своїй етнічній базі (українців) йсамозабезпечувала свій розвиток незалежно від розвиткуінших територій СРСР.АВТОЕТНОНІМ (від грецьк. autos – сам, він; ethnos – народ;onoma – ім’я) – назва етнічної спільноти, якузастосовують самі до себе вихідці із однієї й тієї жспільноти та яка визнається ними такою, що відтворює їхетнічну сутність, заслуговує на всіляку повагу і єпредметом їх гордості. У цьому плані автоетнонімиблизькі за своїм значенням до ендонімів (наприклад,дойче – німці). Досить часто значення автоетнонімуспівпадає з значенням етноніму, назвою спільноти, якаукорінилася у свідомості представників інших спільнот йє офіційною, загальноприйнятою її назвою (болгари,українці, французи тощо).АВТОНЕГАТИВІЗМ – термін, який вживається для того, щобвідтворити стан, коли йдеться про відкидання носіямипевної культури деяких елементів власної культури.Зазвичай, таке явище має місце тоді, коли носії хочутьприскорити свою інтеграцію у суспільство проживання та

10. 1100прискорити просування по соціальній драбині у новомудовкіллі.АВТОНІМ (від грецьк. autos – сам, він; onoma – ім’я) –справжнє ім’я особи, адекватна назва людської спільноти.Дуже часто відомі люди, передусім, артисти,письменники, обирають вигадані імена (псевдоніми).Наприклад, автонімом Панаса Мирного був ПанасРудченко, Лесі Українки – Лариса Косач.АВТОНОМІЗАЦІЯ – процес набуття статусу самоврядноїтериторії, реалізація права етнічної спільноти насамоврядне функціонування у межах етнополітичногоорганізму (держави).АВТОНОМІЯ (від грецьк. autonomia – самозаконня: autos –сам та nomos – закон) – спосіб співжиття у людськихспільнотах за власними законами чи то контролюючисвої власні дії. Найбільш поширеними формамиавтономії є такі : етнічна автономія (від грецьк.ethnos – народ) – спосіб співжиття у людських спільнотахза власними законами, які базуються на етнічнихтрадиціях; облаштування життя етнічних спільнот умежах етнополітичного організму (ЕПО) за законами, якінадають можливості зберігати й розвивати своюсамобутність та налагоджувати безконфліктну взаємодіюз центральними органами управління; національно-культурна автономія – організаційно-структурована форма екстериторіального (дисперсного,розсіяного) існування етнонаціональних спільнот, черезяку держава законодавчо й через систему практичнихзаходів забезпечує збереження і розвиток їх культурної,мовної й релігійної самобутності. Ідея національно-культурної автономії належить австрійським соціал-демократам К. Реннеру та О. Бауеру (кінець XIX ст.).Організаційними формами національно-культурноїавтономії є етнокультурні товариства, центри, громадськіорганізації етнічних спільнот. Національно-культурніавтономії існують у багатьох поліетнічних країнах світу,зокрема, Європи (Бельгія, Норвегія, Росія, Угорщина,Фінляндія тощо). У деяких країнах, скажімо, в Естонії,

11. 1111Латвії, Росії, Угорщині, прийняті спеціальні закони, уяких офіційно конституюються національно-культурніавтономії. В Україні права етнічних спільнот нанаціонально-культурну автономію гарантується ЗакономУкраїни «Про національні меншини України» (1992 р.):нині у країні діють близько 1200 етнічних організацій навсеукраїнському, регіональному та місцевому рівні,велика кількість художньо-мистецьких колективів;працюють школи з кримськотатарською, польською,російською, румунською, словацькою, угорською моваминавчання; спеціалізоване видавництво видає книгимовами національних меншин; болгарська, вірменська,єврейська, кримськотатарська, польська, румунська,угорська спільноти мають свої всеукраїнські газети; умісцях компактного поселення етнічних спільнотведуться теле- та радіопередачі етнічними мовами;національно-персональна автономія –організаційно-структурована форма екстериторіальногоіснування етнонаціональних спільнот, котрі розселенідисперсно й яким надається право самостійногооблаштування свого життя на основі подвійної організаціївладних інститутів у поліетнічній державі; при цьому одніінститути вибудовуються за національними ознаками, аінші – за територіальним принципом. У першому випадкуінституції (самої спільноти) відають питаннямиорганізації її етнокультурного розвитку й взаємодії ззагальнодержавними владними органами, у другому, –загальнодержавні ограни влади формують засади, якізаконодавчо й фінансово забезпечують функціонуванняінституцій етнонаціональної спільноти. Концепціюнаціонально-персональної автономії поряд з ідеєюнаціонально-культурної автономії розвивали К. Реннер іО. Бауер, які вважали, що джерелом і носієм прав є нетериторії, а самі нації, що означає: об’єднання громадянна основі їх етнонаціонального походження мають бутиоб’єктом права й таким чином з’являється можливістьзахищати свої права та інтереси, пов’язані з етнічнимпоходженням та самобутністю етнокультурної тагосподарської діяльності. В історії України практикувавсятакий тип етнічної автономії: Центральна Рада своїмУніверсалом (листопад, 1917 р.) визнала право нанаціонально-персональну автономію за єврейською,польською та російською національними меншинами; у

12. 1122січні 1918 р. було прийнято Закон УНР про національно-персональну автономію, за яким право на національно-персональну автономію, крім згаданих меншин,надавалося й іншим за умови подання ними відповідноїзаяви, котру мали б підписати не менше 10 тисячпредставників тієї чи іншої меншини. Згідно з законом,члени меншини, внесені за їх особистими заявами укадастр (своєрідний перепис), обирали органисамоуправління, визначали їх компетенцію й покладалина них обов’язок регулювання відносин з центральнимиорганами державного управління. Щоправда, історіянаціонально-персональної автономії в Україні буланетривалою, вона завершилася на рубежі 1920-х років.Спроби запровадження національно-персональноїавтономії здійснювалися у Сибіру (1918 р.), на ДалекомуСході (1921 р.), але вони були невдалими. Більш успішнимй тривалішим був досвід Естонії, де законом від 1925 рокувизнавалось право меншин, чисельність яких сягала3 тис., утворювати національно-персональну автономію;національно-територіальна автономія –організаційно-структурована форма існування компактнорозселених етнонаціональних спільнот у межах однієїдержави, що передбачає широке внутрішнєсамоврядування, зокрема й з деяких аспектівзаконодавства, яке регулює їх етнокультурний розвиток,та взаємодію органів влади місцевого й їхньогосамоврядування. Зазвичай, такий тип автономіїстворюється за рішенням центральних органів влади йтаке рішення узгоджується з регіональними та місцевимиорганами самоврядування тих територій, на якихкомпактно проживають представники етнічних спільнот.Їх утворення передбачає делегування автономіям певнихадміністративних повноважень та функційсамоуправління за рахунок перерозподілу цихповноважень між центральною владою, органамирегіонального і місцевого самоуправління тасамоуправлінням національно-територіальної автономії.Цей принцип закріплюється юридично й такий типетнічної автономії дозволяє забезпечувати життє-діяльність спільнот, пов’язаних з їх етнокультурноїспецифікою. Ідея національно-територіальної автономіїпоширилася наприкінці XIX–початку XX ст. у межахбагатонаціональних імперій, зокрема у Австро-Угорщині

13. 1133й Росії. Формами існування національно-територіальноїавтономії традиційно були національні райони,національні населені пункти (селища, села); у новітнійчас – самоврядні національні меншини (Угорщина).Вислідом українсько-радянських практик вирішенняпроблем етнонаціонального розвитку стала поява у1920-х–1930-х рр згаданих вище форм національно-територіальної автономії: на території України існувало12 національних районів (німецьких – 7, болгарських – 3,1 польський та 1 єврейський) й близько 2000 націо-нальних сільських рад. Це дало можливістьетнонаціональним спільнотам деякою мірою зберігати йрозвивати своє етнокультурне середовище, передусіммову, елементи культури, традиції, звичаї своїх етносів,ядро котрих знаходилося за межами Радянського Союзу.Існування національно-територіальної автономії, зодного боку, сприяло вирішенню деяких проблемсамобутнього розвитку тієї частини етнонаціональнихспільнот (зазвичай, компактно розселених), якіперебували у межах таких територіальних одиниць а, зіншого, не враховувало інтереси представників цихспільнот, що мешкали поза межами національно-територіальної автономії. До того ж, утворення такихтериторіальних одиниць у межах регіонів може вноситизагострення у етнополітичну ситуацію, породжуючисепаратистські настрої серед частини представників тієїчи тієї етнічної спільноти (сьогодні, наприклад, середрусинів Закарпаття); сегментована автономія (відлатин. segmentum – відтинок, відрізок) – термін, якийбув введений у науковий обіг американським етнологом йетносоціологом Фредом Ріггсом й означає організаційно-територіальне структурування меншинних спільнот(чітко виражена поселенська концентрація), у якомусамоврядність меншини автоматично збільшує їїнезалежність від центральних управлінських структур. Уцьому процесові автаркізації етнонаціональних спільнотголовну роль відіграють лідери етнонаціональних рухів,котрі прагнуть посилити свій вплив як у своєму етнічномусередовищі, так і на загальнополітичній арені країнипроживання. Щоправда, сегментована автономія єскоріше теоретичним конструктом, яким користуєтьсявиключно західні дослідники етнічності, вонареалізується рідко й існує впродовж нетривалого часу.

14. 1144Виняток складають резервації туземного чи аборигенногонаселення в Австралії, Америці (США, Канада), Африці;автономна національність (громадянськість) –цим терміном у західній етнологічній таетносоціологічній науковій літературі називаютьдомінантну етнічну спільноту у автономній етнічнійдержаві, яка утворилася на основі цієї домінантноїспільноти. Прикладами такої можуть бути німці якспільнота у своїй країні, французи у Франції, греки уГреції, італійці в Італії тощо. Важливим моментом уцьому визначенні є те, що, зазвичай, домінантна етнічнаспільнота не входила до складу будь-якої держави йніколи не була меншиною й не піддавалася іноетнічномувпливові таким чином, щоби трансформувалися їїкультура, звичаї, традиції. Українці, хоча сьогодні і єдомінантною етнічною спільнотою на території своєїдержави, не можуть розглядатися як автономнанаціональність (громадянськість), оскільки вони,принаймні, їх частина, на різних відтинках історіїзазнавали «мадяризації», «полонізації», «румунізації»,«русифікації».АВТОХТОННЕ НАСЕЛЕННЯ (від грецьк. avtos – сам; той,що виник на місці проживання) – термін, що вживаєтьсядля означення: 1) населення, яке (або його предки) здавніх-давен проживало на даній території і відіграловирішальну роль у етногенезі того чи іншого народу (тихчи інших народів); 2) туземного, аборигенногонаселення, яке зберігає традиційні системижиттєзабезпечення, особливі форми господарськоїдіяльності, культурницькі традиції, звичаї, обряди,сповідує древні релігії. Представниками першої групи є,наприклад, слов’яни — автохтонне населення Європи, якесвоїм корінням сягає часових глибин, вирізняєтьсясамобутньою духовною культурою, народними звичаями,традиціями, власним менталітетом. Слов’яни розселені увеликій частині Європи, де вони складають титульнуетнічну спільноту, скажімо, Білорусь, Польща, Росія,Словаччина, Чехія. Слов’яни мешкають також у багатьохінших країнах світу, де вони не є автохтоннимнаселенням і складають меншинні групи. Другу групуавтохтонного населення представляють корінні жителі

15. 1155країн Африки, індіанці в Америці тощо, які і сьогоднізберігають значні елементи первісного укладужиттєдіяльності, хоча у їх середовище проникаютьсучасні цивілізаційні норми. В Україні до автохтонногонаселення можна віднести предків українців, білорусів,росіян, котрі тривалий час проживали на територіях, якіутворюють сучасну Україну й склали основу дляформування трьох однойменних етнічних спільнот, ізкотрих українці сформували титульну спільноту, абілоруси та росіяни є нині етнічними меншинамиУкраїни. Щодо кримських татар, лідери яких прагнутьтого, щоб їх визнали корінним народом Криму, то цепитання є дискусійним.АДАПТАЦІЯ (від латин. adapto – приспособлюю) – процеспристосування до людського довкілля осіб, щодобровільно чи під тиском обставин потрапили у новесередовище. За Оксфордським словником науки,адаптація – це будь-які зміни у структурі чи то функціяхорганізму, котрі дозволяють йому краще пристосуватисядо довкілля. Термін “адаптація” у науковий обіг ввівнімецький вчений-фізіолог Г. Ауберт у другій половиніXIX ст., який, за його задумом, мав відтворювати процеспідвищення чи зниження чутливості органів зору увідповідь на той чи той подразник. Згодом його почаливживати для фіксації адаптивної діяльності людини упроцесі освоєння соціальної дійсності. З цієї точки зоруадаптація розглядається як еволюційний процес, який єважливим у виживанні людини у світі, що постійнозмінюється, впродовж багатьох поколінь. Сьогодніфеномен “адаптація” визначають як: еволюційнийпроцес, у результаті якого людина (людський організм)краще пристосовується до життя у відповідному довкіллі;стан пристосованості до довкілля (адаптивність) –ступінь, до якої організм спроможний жити івідтворювати себе у визначеній мережі традицій йусталених норм; аспект зразків розвитку організму, яківідкривають чи примножують його можливості виживатий репродукуватися. Дослідники етнічності розрізняютьтакі типи адаптації: етнічна адаптація – процеспристосування прибулих носіїв іншої етнічності до новогоетнічного довкілля й сприйняття маркерів етнічності

16. 1166спільноти поселення та інкорпорації їх, зазвичайчастково, у свою етнічну самосвідомість та у зразки своєїповедінки. В сучасних умовах цей феномен набираєвеликого значення й він є невід’ємним атрибутометнонаціонального розвитку переважної більшості країнсучасного світу, оскільки сьогодні практично не існуєетнічно гомогенних країн; більше того, з інтенсифікацієюміграційних процесів посилюється гетерогенність держав.До таких держав вже впродовж тривалого часу належатьБельгія, Канада, Росія, Сполучені Штати Америки,Франція тощо. Скажімо, за часів інтенсивного освоєнняєвропейцями американського континенту (XVIII-XIX ст.)останні вимагали, щоб аборигенне населенняадаптувалося до культурницьких традицій, звичаївпереселенців з Англії та Франції, часто-густо прагнули підтиском насадити свої цінності, котрі на той час носиличітко виражений етнічний характер (англійський,валлійський, французький). Наприкінці XIX-XX ст.змінюється напрям етнічної адаптації, хоча головнийáктор залишається той же (європейські колонізатори) –іммігранти, які прибували у цей час до США і Канади,мусили адаптуватися до англосаксонських (США, Канада)та французьких (Квебек у Канаді) етнокультурнихцінностей. До речі, у більшості випадків такого родуадаптація відбувалася добровільно, без примусу, оскількиприйняття новоприбулими вже усталених цінностейвідкривало їм шлях до соціальної мобільності – зайняттяу новому суспільстві більш престижних, ніж на етнічнійбатьківщині, соціальних та культурних ніш, просуванняпо соціальній драбині й поліпшення свого статусу.Україна є також поліетнічною (гетерогенною) країною –на її території мешкають вихідці з близько 130 етносів; уроки незалежності ця гетерогенність посилалася завдякипроцесу репатріації (повернення) примусово виселених заїї межі представників різних етносів (наприклад,кримських татар), а також за рахунок іммігрантів із країнАзії та Африки. В Україні феномен етнічної адаптаціїактуалізується ще й з етнополітичним відродженням,який для певних етнічних спільнот характеризуєтьсяпошуком своєї етнічності, повернення до неї, втраченоїпід тиском ідеологічних постулатів, на кшталт новоїспільності “єдиного радянського народу”, для іншихспільнот, котрі, не дивлячись на примусову деетнізацію,

17. 1177зберігали свою етнокультурну ідентичність, а унезалежній Україні отримали можливість її не тількипідтримувати, але й розвивати. За таких умов процесетнічної адаптації ускладнюється, оскільки основна увагаконцентрується на відроджувальних моментах своєїетнічності, що певним чином послаблює взаємодію зіншими етнічностями, а, відтак, і адаптації до етнічногодовкілля. Усе це вкупі може посилювати сепаратистськітенденції, етнічну автаркизацію (усамостійнення),зумовлювати ускладнення у стосунках міжпредставниками різних етнічних спільнот, зокрема ізпредставниками титульного етносу. Останні тенденції(надання переваги етнічній мові перед державноюмовою, нехтування традиціями титульного етносу)відчутно виявляються у регіонах, де вихідці із іншихспільнот розселені компактно; культурна адаптація– процес пристосування до культурницьких цінностей,традицій спільноти, до якої прибувають носії іншихцінностей та традицій; частково має місце і зворотнийпроцес, коли існуюча спільнота, вступаючи у взаємодію зновоприбулими, абсорбує певні елементи культури“прийшлого населення”. Взагалі, культурна адаптація єпроцесом діалектично суперечливим, оскількипристосування відбувається не лише у парадигмах“новоприбулі – приймаюча спільнота” та “приймаючаспільнота – новоприбулі”, але й у парадигмі “новоприбулі– довколишнє середовище”, у якому формувалися йтрансформувалися культурницькі, звичаєві традиціїпредставників спільнот, у котрі інтегруютьсяновоприбулі. Процес взаємодії суспільства і природи єскладним, багатоаспектним і багаторівневим. Одні лініїзв’язків мають прямий, безпосередній характер, алезначно більша їхня частина має опосередкованийхарактер. У цій взаємодії проміжним, корегуючиммеханізмом виступає культура. Завдяки культуріспільність зберігає свою цілісність, унікальність,визначеність. Через культуру здійснюється спадковість,отже забезпечується існування людської спільноти у часі.Існування спільноти в одних і тих же природних умовахвело до консервації її досвіду у притаманних їй навичкахприродокористування та формах поведінки. Вироблялисьстійкі звички, формувалися стереотипи, складалисятрадиції. Вони закріплювалися у процесі етнізації,

18. 1188відтворювалися у повсякденній діяльності. Оскількибагато традицій сформувалось як стійкі прийомивзаємовідносин людини, людських колективів саме зданим природним середовищем, то і дана територіясприймалась як звична, своя, рідна. Вона була близькою,знайомою, зрозумілою на відміну від інших територій, щобули незрозумілими, незнайомими, а подеколинебезпечними й ворожими. Більш того, природа, клімат,ландшафт осмислювалися, опановувалися представни-ками усталеної спільноти і входили до його культури.Оспівані, опоетизовані у фольклорі, в усній народнійтворчості вони закріплюються у структурі свідомостіособистості у процесі етнізації як вищі цінності, стаючичасточкою її особистості. Тому в ієрархії цінностейособистості вони займають високі місця, що стимулюєвибудовування спеціальних захисних систем відвторгнення у середовище цих цінностей інших, відміннихвід них цінностей, чи то порушення існуючої ієрархії“ворожими” втручаннями. Успішно (безконфліктно)процес культурної адаптації відбувається за умовналагодження міжкультурного діалогу між носіямирізних, відмінних одних від других культурницькихцінностей; культурне привласнення – адаптаціятими чи тими етнічними спільнотами деякихспецифічних елементів культури іншими культурнимигрупами (наприклад, елементи одягу, музики, мови,поведінки) й пристосування їх до потреб своєї спільноти;лінгвокультурна (мовно-етнічна) адаптація –пристосування (адаптація) представників етнічноїспільноти, які потрапляють у нове етномовленевесередовище, до умов його функціонування;міжкультурна адаптація – процес пристосуваннядо закономірностей та особливостей міжкультурноївзаємодії носіїв різних культурницьких традицій тасучасних практик у межах одного ареалу проживання;соціальна адаптація – складний, детермінованийнизкою об’єктивних (природнім середовищем, соціально-економічним устроєм, усталеним укладомгосподарювання) та суб’єктивних (якісними культур-ницькими характеристиками, ментальністю, поведінкою)чинників процес: 1) пристосування вихідців із іншихетнічних спільнот, зазвичай новоприбулих, до соціальнихумов існування у новому середовищі. У цьому контексті

19. 1199соціальна адаптація передбачає такі важливі компоненти,як соціальне включення, передусім іммігрантів, усуспільство проживання, прийняття ними норм іцінностей цього суспільства (принаймні, не створенняконфліктогенних ситуацій); 2) адаптивна діяльністьлюдини стосовно довколишнього середовища, яказумовлена динамікою соціальної реальності, у котрійперебуває людина. Два важливі моменти тісно пов’язані зпроцесом соціальної адаптації: 1) оскільки сучаснісуспільства, зазвичай, є поліетнічними, а, відповідно, йетнічно маркованими, то етнічний фактор відіграє уцьому процесі відчутну роль, особливо у імміграційномуконтексті, коли значна частина іммігрантів перебуваєпоза включенням їх в основне соціальне тло країниперебування; 2) з соціальною адаптацією тіснопов’язаний феномен соціальної мобільності, сутністьякого полягає у зміні особи чи групи місця, котре вонизаймають у соціальній структурі суспільства, чи топереміщення із однієї соціальної верстви в іншу(вертикальна соціальна мобільність), або ж у рамкаходнієї й тієї ж соціальної верстви (горизонтальнасоціальна мобільність). Тут також відчувається впливетнічного чинника: зазвичай, для вихідців із інших країнпозитивна соціальна (особливо, вертикальна)мобільність, зазвичай, відбувається повільно й вона незавжди охоплює усіх новоприбулих.АДСТРАТА (від латин. ad – при, біля; stratum – шар, пласт) –різновид білінгвізму, що являє собою сукупність рисмовної системи, як результат впливу однієї мови на іншув умовах взаємодії носіїв цих мов. Термін “адстрата”використовується і у дослідженнях міжетнічної взаємодіїй структуризації етнічних спільнот, передусім, етносів.Адстрата тут є таким явищем, що не веде до етнічноїасиміляції, а створює певний прошарок у структуріетнічної спільноти, який з’явився саме як результатвзаємодії двох і більше етнофорів й саме елементимісцевої спільноти залишилися для неї базовими у їїструктуруванні у процесі взаємодії з представникаминової спільноти, яким властиве більш могутнє силовеетнічне поле.

20. 2200АЗА Лариса Олександрівна – український філософ,соціолог, етносоціолог (1942 р.); доктор соціологічнихнаук; закінчила філософський факультет Київськогодержавного університету ім. Т. Г. Шевченка; працювала вІнституті філософії АН УРСР, Інституті соціології НАНУкраїни; професор Київського національногоуніверситету імені Тараса Шевченка. Поле професійноїдіяльності: соціалізація особистості; соціологічні аспектиетнічних процесів в Україні; українська діаспора.Вибрані праці: Міжетнічна інтеграція: постановка проблеми в українськомуконтексті (у співав.) – К., 2003; Диференціюючий прояв етнічості// Українське суспільство 1994–2005. Динаміка соціальних змін. – К., 2005;Лінгвоетнічна неоднорідність у процесі національно-просторовоїідентифікації // Українське суспільство 1994–2005. Динаміка соціальних змін. –К., 2005; Етнічність у контексті національно-державної само ідентифікації// Українське суспільство 1992–2006. Соціологічний моніторинг. – К., 2006.АККРЕТАЦІЯ КУЛЬТУРНА (від латин. accretio – приріст) –розширення, поглиблення впливу культури певноїетнічної спільноти за рахунок поглинення елементівкультури інших етнічних спільнот, збагачення новимикультурними характеристиками. Такий стан властивийдля поліетнічної країни, на території якої активновзаємодіють носії різних етнічностей.АКОМОДАЦІЯ ЕТНІЧНА (пристосування етнічне) (відлатин. accomodatio – пристосовування) – етнічніпрактики у поліетнічних суспільствах, які передбачають:1) взаємну адаптацію між етнічними організаціями(об’єднаннями) та тими, хто править суспільством(зазвичай, представники домінантної у суспільствіетнічної спільноти), у якому вони знаходяться;2) ситуація, за якої домінантна група суспільствадозволяє іммігрантській групі облаштовувати своєпоселенське та економічне життя, що забезпечуєіммігрантській групі можливість пристосуватися додомінантних зразків поведінки, які вже існують в ареаліпоселення іммігрантів. Термін “акомодація” спочаткувживався лише у мовознавстві й означає пристосуванняприголосних і голосних звуків один до другого, вислідомчого властивості перших поширюються на других.Останні у результаті цього втрачають деякі своївластивості. У практиках співіснування різних етнічних

21. 2211спільнот у рамках одного етнополітичного організму(держави) спільноти з більш слабким етнічним полем,прилаштовуючись до умов існування у довкіллі,втрачають такі властивості їх етнічності, як елементимови країни походження (у результаті браку мовногосередовища та матеріальних можливостей для йогопідтримання), відправлення релігійних ритуалів (черезбрак культових споруд), послаблення мережіінформаційних зв’язків у середині своєї спільноти(внаслідок дисперсного розселення у країні чи регіоні).Випадки свідомої відмови від певних етнічних маркерів(наприклад, зміна транскрипції прізвищ, запис вофіційних документах під новим прізвищем, обрання длясебе іншої національності) пов’язані з прагненням тієї читієї частини спільноти, передусім, представниківмолодших поколінь, прискорити свою соціальнумобільність й інтегруватися у основне русло розвитку,яке, зазвичай, формує титульний етнос. Такі практикибули властиві для США і Канади, коли іммігрантизмінювали свої прізвища, для колишнього СРСР, количимало вихідців із тодішніх радянських республікзаписували себе росіянами, особливо під час переписівнаселення.АКТИВІЗМ ЕТНІЧНИЙ (від латин. activus – активний,діяльний) – зусилля, спрямовані на забезпеченняпреферентних позицій для своєї етнічної спільноти уполіетнічному суспільстві. З особливою очевидністю цізусилля відчутні під час етнополітичного чи тоетнокультурного відродження, що зокрема було властивоукраїнському суспільстві після отримання Україною своєїнезалежності (1991 р.).АКТИВІСТИ – лідери (легітимні або ж самоназвані) групменшин, зокрема етнічних та релігійних. Свою діяльністьактивісти концентрують на просуванні інтересів своєїетнічної спільноти у поліетнічному суспільстві.ÁКТОР ЕКЗОЕТНІЧНИЙ (від англ. actor – діяч, дійоваособа) – особа, яка відіграє специфічну роль уміжетнічній взаємодії. Ця роль реалізується у кількох

22. 2222напрямках: сприяння етнічній акомодації, етнічнійакультурації, подеколи асиміляції; посилення засадполітики залежності однієї етнічної спільноти від іншої;формування опозиції й розгортання опозиційних дійщодо допуску у своє етнічне середовище носіїв іншоїетнічності, зазвичай мігрантів; поширення етнорасовихупереджень.ÁКТОР ЕТНІЧНИЙ – особа, яка: 1) сприяє етнічніймобілізації; 2) стимулює комуналізм (згуртування на базіспільності етнічного походження); 3) сприяєусвідомленню представниками своєї спільнотинеобхідності розвитку етнонаціоналізму.АКУЛЬТУРАТОР ЕТНІЧНИЙ – áктор з-поза певної етнічноїспільноти, який стимулює політику акультурації,залежності культури однієї спільноти від культури іншої.АКУЛЬТУРАЦІЙНИЙ СТРЕС (від латин. acculturare: ad –до, cultura – освіта, розвиток) – такого типу стрес, під часякого стресогенні фактори з’являються у процесіакультурації й супроводжується погіршенням станудушевного здоров’я (тривожність, депресія), відчуттяммаргінальності й відчудження тощо. Акультураційнийстрес може бути вислідом неуспішної адаптації індивіда(етнофора) у новому етнокультурному довкіллі,відторгнення його приймаючим суспільством. Доситьчасто він виявляється у процесі міжетнічної,міжкультурної взаємодії, коли соціальна, етнокультурна,етнопсихологічна дистанція між контактуючимиіндивідами – носіями різних традицій є надто відчутною.АКУЛЬТУРАЦІЯ (від латин. acculturare: ad – до, cultura –освіта, розвиток) – процес взаємовпливу культур, а такожрезультат цього впливу, що характеризуєтьсясприйняттям однією з культур (частіше тією, що меншрозвинена, хоча теоретично можливим є і протилежнийвплив, однак такі випадки фіксуються надзвичайно рідко,якщо ми, описуючи феномен взаємодії культур,користуємося терміном акультурація) елементів іншої, атакож виникненням нових культурних явищ; процес, у

23. 2233ході якого індивід чи то група через контакт культурпізнає культурні характеристики інших індивідів чи тогруп; акультурація – односторонній процес абсорбції(поглинення) однією культурою (більш розвиненою)інших (менш розвинених). Феномен акультурації почалививчати у другій половині XIX ст. такі американськідослідники-етнографи, як Х. Хоумз, В. Дж. Макджі, котріакультурацію трактували, як уподібнення з іншоюкультурою та процес передачі елементів однієї культуриіншій. У пізніших дослідженнях акультурації виділялисядонорська та реципієнтна групи міжкультурної взаємодії(Р. Лінтон, Б. Малиновський, М. Мід, Л. Спайєр,Р. Турнвальд, М. Херсковіц), підкреслювалося, щореципієнтна культура відбирає елементи культури У“культурному фокусі”, адаптуючи, відкидаючи абосинкретизуючи їх, що домінуюча спільнота примусовимшляхом спричиняє “прямі культурні зміни” підлеглоїспільноти, тоді як сама вільно обирає напрям культурногорозвитку. Сучасні інтерпретації акультурації, особливо напострадянському просторі, значною мірою базуються наконцепції Дж. Беррі про два чинники, які однаково діютьу виборі так званих стратегій міжкультурної взаємодії.Ними є: 1) збереження культури (якою мірою визнаєтьсянеобхідність підтримки культурної ідентичності) і участьу контактах (якою мірою меншості включаються вінонаціональну культуру чи залишаються серед “своїх”).Залежно від варіантів відповідей на ці два основніпитання Дж. Беррі визначив чотири стратегіїакультурації: асиміляція (відмова від своєї культури йперехід у іншу культуру), сегрегація (збереження своєїетнокультурної ідентичності й утримання від контактів зкультурою домінуючої спільноти чи то обмеження такихконтактів), маргіналізація (за відсутності прагнення чиможливості зберігати свою етнокультурну самобутність йпри слабко вираженому бажанні інтенсивно контактуватиз іноетнічним довкіллям) та інтеграція (збереженняетнокультурної ідентичності у процесі міжетнічноївзаємодії у широкому суспільному контексті). До речі,згідно з цією концепцією, лідери етнічних спільнот маютьправо обирати будь-яку із стратегій; це залежить від того,які цілі вони ставлять для своєї спільноти, вступаючи уміжкультурну взаємодію; акультурація туземногопоходження – процес передачі культурницьких

24. 2244традицій аборигенного населення Усередині своїхпоколінь, що таким чином забезпечує їх тяглість, тапоширює їх серед “прийшлого” населення (іммігрантів);інтерактивна акультурація – суміш теоретичнихпідходів, які прагнуть розтлумачити перебіг процесуакультурації у рамках державної політики та динамічної“гри” суспільства, яке приймає іммігрантів, з їхакультураційними орієнтаціями; декультурація –процес втрати (добровільної чи вимушеної) рис культурисвоєї етнічної спільноти; контракультрація – процессвідомого запозичення елементів культури іншої етнічноїспільноти й протиставлення їх культурі своєї спільноти.АКЦІЯ ЕТНІЧНА (від латин. actio – дія, виступ) – дія, якагенерується етнічним рухом, без прив’язки доідеологічних передумов й під час якої виявляєтьсясформована позиція етнічної спільноти до тих чи тихсуспільних явищ.АЛІЯ (за івритом, – підйом, сходження) – термін, якийзакріплений у Законі Ізраїлю “Про повернення” (1950 р.)й за яким визначають процедуру повернення євреїв зрізних країн світу до Ізраїлю та їх репатріацію. Згідно ззаконом, кожен єврей має право переселитися із будь-якої країни і відразу отримати громадянство, якщо він неявляє загрози здоров’ю та безпеці суспільству. Зворотнийпроцес – еміграція із Ізраїлю називається йєріда, щоозначає спуск, рух вниз. В історії єврейського народу булокілька хвиль алії. До заснування держави Ізраїль (1948 р.)євреї прибували на території під назвою “Ерец-Ісраель” удревні часи”, передовсім, із Єгипту та Вавілонії. Термін“алія” системно стали застосовувати наприкінці XIX ст.,коли до зазначеної території почали зростати потокиєвреїв. Дослідники розрізняють п’ять потоків алії допояви держави Ізраїль: перший (1882-1903 рр.) складавсяпереважно із вихідців із країн Східної Європи, якізаснували перші єврейські поселення на територіїПалестини; другий (1904-1914 рр.) – це вихідці із тієї жСхідної Європи та Росії. Саме з цим потоком аліїпов’язують започаткування так званого кібуцького руху –створення мережі сільськогосподарських поселень-комун,які досить успішно функціонують і сьогодні; третій

25. 2255(1919-1923 рр.) складався в основному із молоді, яка, крімтрадиційних вже кібуців, засновувала кооперативи;четвертий (1924-1928 рр.) наполовину складали євреї –вихідці із Польщі, серед котрих помітна частка –представники середніх верств та робітники; п’ятий (1929-1939 рр.) – це євреї із Німеччини та інших країн Європи.Характерними рисами чималої кількості із них булидостатньо високий рівень освіти та відчутні статки. Зкожним потоком кількість євреїв зростала: від 25 до250 тис.; ще близько 100 тис. прибуло у період з 1940 по1948 рр.; цей потік деколи називають шостою та сьомоюалією. Масові потоки алії були характерними у першіроки після утворення держави Ізраїль, а також у1970-ті роки із Радянського Союзу та у зв’язку зприбуттям євреїв із Ефіопії (1980-1990-ті рр.).АЛЛОХТОННЕ НАСЕЛЕННЯ (від грецьк. allos – інший,прийшлий) – населення, що у той чи той час прийшло натериторію, на якій вже проживали представники іншихнародів, однак вони та їх нащадки стали структурнимкомпонентом населення нової країни, території.АМБІВАЛЕНТНІСТЬ (від латин. amphi – навкруги, з обохсторін; valentia – сила) – складний, суперечливий станособистості, який, зазвичай, виявляється у формівнутрішнього конфлікту; культурна амбіва-лентність (ендосприйняття) – сприйняття іпредставлення себе, своєї спільноти, зокрема, і етнічної,як: 1) такими, котрими варто пишатися; 2) як рівнимисеред рівних; в) такими, котрі заслуговують на повагуінших; 3) такими, котрі мають переваги над іншимиспільнотами; 4) меншовартими; культурна амбіва-лентність (ендосприйняття) – сприйняття іпредставлення себе, тієї чи тієї етнічної спільнотиіншими як: 1) рівними серед рівних; 2) меншовартими;3) такими, що мають переваги над іншими; 4) відверто зрасофобських позицій.“АМЕРИКАНСЬКА МОЗАЇКА” (від латин. musivum –присвячений музам) – термін, який використовувався уСША на початку ХХ століття й відтворював полікультурну

26. 2266палітру американського суспільства й дав однойменнуназву ідеологічній концепції етнонаціонального розвиткукраїни.“АМЕРИКАНСЬКА СИМФОНІЯ” (від латин. simfonia –співзвучність) – концепція етносоціального розвиткуСША ХХ століття, згідно з якою усі етнічні спільноти йкультури мають співіснувати у безконфліктній взаємодіїна благо поліетнічної країни.АНАЛІЗ ЕТНОСЕМАНТИЧНИЙ (від грецьк. ethnos – народ;semantikos – той, що позначає) – аналіз мовних одиниць,виразів, мовного ладу, мета якого полягає у з’ясуванніспецифіки значень, пов’язаних з етнічним чинником.АНГЛОКОНФОРМІЗМ (від латин. conformis – подібний,співвіднесений) – концепція етносоціального розвитку,яка була популярною у Сполучених Штатах Америки удругій половині ХIХ століття і передбачала беззаперечнуасиміляцію іммігрантів, що прибували до США, усуспільство, яке тут сформували вихідці з Великобританії.АНЕКДОТ ЕТНІЧНИЙ (від франц. anecdote – байка,небилиця; від грецьк. anecthoto – неопубліковано) –коротка, (зазвичай, смішна) історія, в центрі якоїперебуває носій тієї чи іншої етнічності, того чи тогоетнічного явища. Сьогодні в обігу є чимало етнічниханекдотів про євреїв, українців, росіян.АНКЛАВ ЕТНІЧНИЙ (від латин. inclave – закривати наключ) – термін, який вживається в етнології таетносоціології для визначення певної невеликої територіїу поліетнічній країні, яка заселена переважнопредставниками одного етносу; на цих територіальнихутвореннях зберігаються деякі культурні відмінності упорівнянні з більшим довколишнім ареалом. Зазвичай,поява й функціонування анклавів пов’язані з бізнесом,який практикується й управляється членами цихтериторіальних спільнот; етнічні анклави відзначаютьсяпевною замкненістю, відокремленістю від

27. 2277довколишнього середовища й самоорганізацієювнутрішніх зв’язків, достатньо високим рівнем автаркіїетнокультурного життя.АНТАГОНІЗМ ЕТНІЧНИЙ (від грецьк. antagonisma –суперечка, боротьба) – структурний елемент міжетнічноївзаємодії, який відтворює стан найвищої напруги увідносинах на двох рівнях: 1) домінуюча більшість –етнічні (національні) меншини; 2) меншина – меншина.Перша форма етнічного антагонізму є більш поширеною.АНТИПАТІЯ ЕТНІЧНА (від грецьк. antipathia – неприязнь,неприйняття) – неприйняття, зневажливе ставленняпредставників однієї людської спільноти допредставників іншої спільноти, що базується на етнічнихознаках. Зазвичай, етнічна антипатія характернапредставникам етнічних спільнот з могутнім силовимполем, власне домінуючим у поліетнічному суспільстві.АНТИСЕМІТИЗМ (“семітичний”, від біблейського shem –єврей; араб. – ім’я) – різновидність ксенофобії, ідеологіяворожого ставлення до євреїв як до етнічної чи торелігійної групи, яке виявляється у переслідуванні,приниженні, насильстві, нагнітанні ворожості інеприязні, дискримінації і нанесенні шкоди повідношенні до особистості, суспільної групи, або частининаселення за ознакою належності до єврейського народуабо ж в силу єврейського етнічного походження та/аборелігійної належності до іудаїзму. Як синонім доантисемітизму часто вживається термін “юдофобія”.Вперше слово “антисемітизм” вжив німецький публіцистВільгельм Марр (XIX ст.). Нині розрізняють кілька видівантисемітизму: античний антисемітизм –найбільш давній вид антисемітизму. Його сутністьполягає у тому, що євреї звинувачуються у ненависті доусіх народів; християнський антисемітизм (винику II ст.) уособлює ненависть до євреїв як носіїв іудаїзму;расовий антисемітизм, чи то “класичний”,інтерпретує євреїв як природжених носіїв біологічнихменшовартних ознак; найбільш очевидними виявамирасового антисемітизму є холокост та погроми; під

28. 2288новим антисемітизмом (кінець 1990-х рр.)розуміють ненависть до сіонізму як основної ідеологіїєвреїв та до держави Ізраїль; щодо побутовогоантисемітизму, то він вільний від ідеології іпов’язаний з повсякденням, у якому поширюютьсянегативні етнічні стереотипи євреїв.АНТИСИСТЕМА ЕТНІЧНА – термін із пасіонарної теоріїетногенезу Л. Гумільова; він означає цілісність людей знегативним світовідчуттям, що виражається у прагненніспрощення систем, тобто зменшення щільностісистемних зв’язків. Антисистема виробляє для своїхчленів спільний світогляд. Для членів існує установка,яка їх об’єднує, – заперечення реального світу як складноїй багатоаспектної системи заради тих чи тих абстрактнихцілей, реалізація котрих пов’язується з майбутнім. Томуостаннє вважається єдино реальним, а минуле таким, щовідійшло назавжди; сучасне розглядається як поріг домайбутнього. Ідеологія антисистеми протиставить себебудь-якій етнічній традиції.АНТРЕПРИНЕРСТВО ЕТНІЧНЕ (від франц. entrepreneur –підприємець) – відносно нове явище (передусім,характерне для західних європейських країн), пов’язане зпросуванням своєї етнічності й утвердженням її позицій усоціальній, політичній, культурній сферахжиттєдіяльності поліетнічного суспільства. З цією метоюактивно використовуються засоби масової інформації,організація видовищно-розважальних дійств,посилюється антрепренерська складова етнічних рухів.АНТРОПОГЕНЕЗ (антропосоціогенез) (від грецьк. anthropos– людина; yenesis – виникнення, народження) – частинабіологічної еволюції, яка привела до появи Homo sapien,власне, процес історико-еволюційного формуванняфізичного типу людини, розвитку її трудової діяльності,мови, а також суспільства в цілому.АНТРОПОЛОГІЯ (від грецьк. anthropos – людина; logos –слово) – біологічна наука, об’єктом вивчення якої єтілесна природа людини, її походження та розвиток;