1. Легенди про заснування сіл і селищ Виноградівщини
І
Велика Копаня
Варіант А
Недалеко від того місця, де тепер село Велика Копання, на високій горі жив один цар. У
нього були дві доньки. Старша дуже файна, і молодша файна була, але вже не така. Старша
полюбила дуже красного простого хлопця. Цар не хотів її за нього давати, а заставляв любити
одного царського сина. Та вона того пана молодого не любила, ненавиділа його, тому і не
хотіла йти за нього. За це цар дуже розізлився на свою доньку та й покарав її. Казав, що
видасть її заміж за кого вона хоче, але як перекопле велику гору, що стояла на всьому тому
місці, де тепер долина від Копані до Королева. Царська донька дуже залюбилася в того
простого хлопця, тому пристала на таку тяжку роботу, хоч цар наказав не давати їй ніякого
інструменту, щоб копати, а зажадав, аби копала гору руками.
Ота красна як ружа молода дівчина пішла і копала своїми білими руками кам'яну тверду
гору, копала аж доти, поки не відкопала її звідти, цар уже не знав, що казати. Сердився не
сердився, але мусив віддати свою доньку за того простого хлопця.
На місці, де та гора була, люди почали хатки собі будувати, і так виросло село, яке ще й
тепер на честь тієї дівчини зветься Велика Копаня.
Варіант В
У мальовничому місці, де в низині протікає Тиса, жила багата дівчина, і вона покохала
простого хлопця. Але батьки не дозволяли їм побратися.
Одного разу вони вирішили втекти. Але слуги спіймали їх і привели: до батька дівчини. Той
був страшенно розгніваний. І сказав до хлопця, показуючи на гору: - Лем тоді з моєю донькою
поберешся, кіть перекопаєш оту гору!
І хлопець копав рік, два або й більше. Та сили вже покидали його. А дівчині було
заборонено не те що допомагати коханому, але навіть бачитися з ним. Та якось дочулася, що
він дуже захворів, і вона втекла з дому й прибігла до нього. Той був дуже знесилений тим
великим копаньом, і вже помирав.дуже люблю тебе, айбо вже не можу більше копати,
признався і на її очах помер.
Дівчина не могла винести смерті коханого. Вибігла на берег Тиси кинулася звідти у водяну
прірву. Там і загинула. Люди, як почули про смерть хлопця й дівчини, що загинули через
копання гори, назвали те місце, а потім і село, що там виросло, - Велика Копаня.
Ще й зараз, кажуть, коли дивитися з того великого перевалу на Тису коли вона
розливається, то ніби чути, як вода в Тисі промовляє своєю бурхливою габою: "Милий мій, де
ти? Я тебе милую!" Ехо відбивається від гори і несеться в долину за Тисою, ніби
відповідаючи: "То велике копання, мила, нашу любість погубило!"
Великі Ком'яти
Колись дуже давно, як ще нашого села не було, казали наші діди й бабки, поселилося тут
двоє людей. Один на цім боці ріки Боржави, а другий - на тому боці ріки. Як вони поженилися
й розгаздувалися, то один покликав другого в куми. Так покумовалися. І куми часто почали
ходити один до другого в гості. Село кума, що жив за рікою, почало називатися Заріччя. Сей
кум часто ходив до свого кума. І коли його люди звідали, ож куди йде, усе відповідав: "До
кума". Айбо тото слово "кум" виговорював якось по-свому, ніби "ком". Уд сього пішла й назва
села - Кум'яти - Ком'яти, котрі пізніше роздвоїлися на Великі Ком'яти і Малі Ком'яти.
Веряця
Варіант А
Недалеко Кіральгази лежить старинне село Веряця. Коли засноване село, точно ніхто не
може сказати. Говорять, що на тому місці, де лежить село, були дуже старі й непрохідні ліси.
Переказ говорить, що у давніх часах одна мадярська дружина відділилася від великої орди
мадярської. Сеся мала дружина за дуже довгі часи блудила по Марамороських лісах. Накінець
заблудила й у ці старинні ліси. Мадярам дуже полюбився цей ліс, бо і трава в нім буйна була, й
недалеко від лісу текла ріка Тиса, де можна було й стадо напоїти. Так мадяре задумали тут
оселитися. Пізніше вичистили ліси і так зачали тут оселятися. Незадовго прийшли сюди
русини, котрі втікали перед татарами, вони також оселилися поміж мадярами. Переказ
говорить, що одного разу дуже посварилися, і зачалась, між ними битка. Накінець помирилися,

2. перестали ворогувати і поставили на середині села "ворота", від котрих пізніше й село
назвалося Веряця.
Варіант В
Веряця - то від воріт. Так переробили по-угорськи українське слово "ворота". А воріт
навколо села було немало. Втікачі із Королева поселилися тут під горою. А граф, аби у ліс
не ходили, гриби не збирали, дров не рубали, дичину не били, на всіх дорогах поставив
ворота, а в інших місцях - огорожу, і ходила там варта.
А люди з інших сіл говорили про Веряцю, що у ній сто воріт і сто бід. Від тих воріт і
походить назва села.
Виноградів (Севлюш)
Варіант А
Колись давно територія, котра тепер заселена людьми називається Виноградовом, була
зовсім безлюдна, пуста. Землі там були хороші, але ними ніхто не займався – не засівав, не
обробляв, не доглядав за ними. І одного разу в якомусь із міст, котре було спокійним завжди
(там ніхто нікого не ображав, ніхто нікому зла не спричиняв), сталося щось погане. Один
чоловік, який жив дуже бідно, але йому всі допомагали, хто чим міг, годували його самого і
його сім’ю, допустився ганебного вчинку –т обікрав свого сусіда. Злочин, який скоїв, не могли
виправдати і простити йому. Зібралася рада міста і досудили: виставити того чоловіка і його
сім’ю «за ворота» міста, най іде собі, куди хоче.
Досудили - і зробили. Чоловік мусів забиратися з міста. Взяв він усі свої пожитки, жону з
дітьми і вирушив у дорогу. Ішов, куди очі ведуть. Три дні й три ночі був у дорозі, нічого не
ївши. Коли сили полишали зовсім, він зупинився перепочити біля якихось кущів, Уже
починало темніти, Він добре й не розібрав, що то за кущі.
Коли вранці чоловік проснувся, то перше, що побачив, були виноградні лози, обвішані
гронами. Він скуштував ягоди, і вони здалися йому смачними, Поїв сам, нагодував
виноградними ягодами й сім’ю. Тоді гарненько ті кущі підібрав, підпер і перев’язав. Досудили,
що нікуди далі не підуть, а залишаться там жити. І вони залишилися й не раз замість води пили
виноградний сік. Той сік мав цілющі властивості, бо, випивши його, забувалося про все на світі.
Якщо хтось випадково забрів туди, вони охоче запрошували до хати і пригощали виноградом. І
люди залишалися жити там, будуючи собі хати по сусідству. У них народжувалися діти, внуки.
А позаяк ті кущі були названі тим чоловіком виноградом, то й поселення пізніше назвали
Виноградовом.
Записала Штефаняк Аніта від Балінта Балли,
с.Геєвці Ужгородського району, 1998 р.
ВаріантВ
Севлюш є одним з найдавніших руських городів-міст Подкарпатської Руси. Його
заснування припадає на 1262 рік і приписують його тодішньому мадярському королю
Стефану V, котрий обдарував ним тамошніх саксонських (фламандських) колоністів, котрі й
заклали основи Севтюша. Перед тим, кажуть, ці міста, власне Угочанська і Березька жупи,
були ловчими округами для мадярських королів - Стефана І і святого Владислава І. Жили тут
майліпші побережники (гайовики), стрільці, рибарі, сокольники й інші, що служили
королівському полюванню. Були вони без сумніву слав'янського рода.
Записав Василь Гаджега, 1925 р. Подав Юрій Чорі.
Легенда Виноградного міста
Ми йшли, взявшися за руки, засніженим Виноградовом, простуючи від Чорної гори до
центру міста. Ми відчували себе, всередині власної казки, яку нам ще тільки належало
пережити. Точніше всередині легенди, яку я, прочитав у твоїх очах. Було то невдовзі
після татаро-монгольської навали, кали місто тільки-но почало відбудовуватися після:
набігів і плюндрувань песиголовців. Володів ним тоді злий пан, що грабував свій люд гірше
за ординців. Жив він у великому палаці з високими баштами і глибокими підземеллями. І був

3. той пан не бідніший за самого короля, бо забирав від своїх підданих майже усе, що ті ростили
і виробляли. У палаці жило багато слуг. Серед них була бідна красуня, вродливішою за
яку є тільки ти. Вона гаптувала панові скатертини і
фіранки, сорочки і плащі. Звірі на її вишивках рикали, а птахи співали неземних пісень.
І не було кращої вишивальниці на цілий світ, Закохався у неї панський слуга - коваль. Але
обидва знали, що пан ніколи не дозволить їм побратися. Задумали вони утекти з палацу. Та
було то неможливо. Усюди чатувала варта нікого не впускала і не випускала без панського
відома. Були лиш одні двері, які ніхто не сторожив - у самому кінці коридора найглибшого
підземелля. Дванадцять замків, на які їх було замкнуто, світилися у темряві кожен іншим
кольором. Пан строго - настрого заборонив навіть наближатися до них. Та мало хто і пробував,
бо усякий, хто опускався в той підвал, починав одночасно ридати і реготати, а якщо його вчасно
не витягали, то божеволів. Коли ж сміливець не встигав добігти до кінця коридора, він сліпнув
і глухнув. Дійти ж до самих дверей не вдавалося нікому. Але для закоханих то був єдиний
шанс вирватися на волю. Коли все у палаці поснуло, закохані пішли до забороненого
підземелля. Здавалося, що сходинкам не буде кінця-краю, але вони не мали образи на пана.
Хто знає, чи зустрілися б вони, якби не він. Як тільки подумали про це, сходи раптом
скінчилися. Але їм не було ні тужно, ні смішно. Вони не стали ні ридати ані реготати. Бо взагалі
забули, що знаходяться у проклятому місці, бо відчували тільки одне одного, і не
існувало для них нічого на світі. І вони ішли далі. Коли підійшли до останнього коридора,
коваль раптом відчув, що бачить крізь стіни і гори, бачить дно морське і висі захмарні, бачить
кожне місто на землі. Дівчина ж стала чути усі звуки на світі. І коли вони підійшли до мети,
дванадцять замків самі впали на землю і двері відчинилися. За ними сиділа душа їхнього пана.
З усіх стін стирчали сотні трубок, з яких та душа смоктала поживу. «Ну що молодята, гадали
втекти? засміялася вона. Виявляється, пан сам колись здолав той зачарований шлях, але двері
за ним закрилися і сили підземні випустили його тільки тоді, як лишив їм свою душу. Він
повернувся ні живий, ні мертвий. Мав відтоді усе, що бажав не мав лиш одного – щастя. Та й не
хотів, аби хоч хтось був щасливим. Тепер панська душа отримала шанс вирватися на волю,
лишивши замість себе дві інші душі. Зробити такий обмін можна було тільки за добровільною
згодою. Та панська душа вірила, що легко окрутить своїх гостей – чи не байдуже їм, де
лишатися! Аби лиш разом! Вона не знала, що то вже душі не прості, а значно сильніші, ніж у
людей, котрі ще не пізнали кохання. Бо сама панська душа ніколи нікого не любила. Тому вона
запропонувала ковалю зіграти у карти. Як виграє він - випустить обох на волю, як виграє., вона
- вийде, сама, а їх "залишить тут . Але коваль бачив її карти наскрізь і легко виграв. Тим
часом дівчина почула, що. нове військо песиголовців вже добиває армію королівську і
ось-ось знову кинеться грабувати усе довкола. Закохані зажадали від. , панської душі, аби
перенесла їх на поле бою. Змахнула там дівчина своїми рукавами, на яких було вишито багато
чоловічків - і поле стало заповнюватися тисячами нових воїнів, котрих неможливо було
зупинити. Повів їх коваль у бій і вигнав песиголовців далеко за Карпати, за Дніпро, за
Волгу. Зійшов тоді з коня поранений король і сказав ковалеві просити чого лиш той забажає.
"Дай волю Севлюшу, аби городяни більше не робили на панів, а трудилися лише собі на
втіху!" І надав король Іштван містові права і вольності раніше, ніж їх мали інші міста у
нашому краї. А панський палац король наказав засипати камінням і землею. Так виросла Чорна
гора, з якої верталися ми з тобою. У її надрах досі сидить панська душа, що так і не змогла
вийти на волю через нездатність любити. Численні багатства панського палацу
давно густо переплетені виноградним корінням. Лоза тягне нагору усе добро звідти. Хто
невміло п'є її вино, починає то плакати, то сміятися, а потім втрачає слух і зір, засипаючи
важким сном. І лише закоханим іде воно на користь.
Сергій Федака
Гетиня
Там, де тепер наше село, була колись невеличка тоня - хутір. Жили там родаки одної сім'ї.
Було серед них більше хлопців, які женилися, приводили невісток, будували собі нові хижі й
переселялися жити туди, окремо. Так виникло сім хижин.

4. Раз один із них, певно їх отець, пішов до пана Фогорашія, якому належали всі землі коло
Тиси. Щось йому треба було. Почали говорити. Айбо пан бесідував лем по-мадярськи, а
селянин по-мадярськи не знав, лем пару слів. Пан звідає того чоловіка, звідки він, де живе, як
звуть його село. А той відповідає, що живе на Тоні, де всього декілька хиж. Той відповідає,
скільки саме.
- Нас там семеро... сім хиж. -І по-мадярськи. - Гетен...
- Ага, гетен! - повторив пан. І дав наказ писареві записати в книгу назву нового села -
Гетиня, від слова "гетен". З часом довкола хутора справді виросло село, що має назву
Гетиня.
Гудя
Жив давно-давно в королівському замку король та мав він полководця на йменування Гудя,
який йому дуже вірно служив. Раз сів король обідати й сказав своєму полководцеві:
- За вірну службу дарую тобі стільки землі, скільки об'їдеш на коні, доки я пообідаю.
Сів Гудя на коня, взяв гостру шаблю в руки й маленькі папірці і торбину. У тих часах на цій
околиці були чисті поля, були й густі ліси. Де їхав Гудя лісом, там стинав шаблею корчі та
дерева; де їхав полем, там кидав за собою папірці. Так позначив землю, яку він об'їхав.
ІЦе король сидів при обіді, вже Гудя вернувся. Король подивився на поле, яке Гудя об'їхав,
і подарував йому ту землю. Там оселився Гудя зі своєю родиною. Потім оселилися там інші
люди.
Королево
Королевом названо за те, бо там жив король. А було се давно. Турки з татарами захопили
наш край. Були ми в той час такі слабі, що попросили помочі від інших мадярських і
словацьких князів, аби помогли нам визволити народ. І коли татари були вигнані, нашим
краєм стали володіти різні чужі князі, яким полюбилися наші гори. Тоді на горі Ньолабгеді,
що є над селом, і поселився словацький князь Іл Ласков. Се було приблизно в 1680 році. Як
замок розбили, то лем село й лишилося на згадку - Королево.
А ще кажуть, ож під королівською горою Ньолабгедь лишився підземний хід, який
збудував король. Той прохід з’єднував Королівський замок із Севлюським замком (тепер
Виноградівський). Королі так ходили до себе в гості, бо той прохід з'єднував дві гори:
Ньолабгедь - в Королеві і Канку - в Севлюші.
Неветлен (Дяково)
. Було на Виноградівщині одне село, яке мало дуже негарну, паскудну назву. Якось раз у
селі організували бал. На той бал прийшло багато й відіцьких легінів, один кращий за другого.
Один із них запросив на танець найгарнішу красуню в селі. Танцюючи, він спитав, як
називається село, яка його точна назва. Дівчина соромилася сказати справжню назву села. Але
хлопець наполягав. Тоді вона сказала: Неветлен, що в перекладі з угорського означає
безіменне.
Хлопець сприйняв серйозно і всім сказав, що він був і селі Неветлен і познайомився там з
прекрасною дівчиною.
З того часу село так і назвали - Неветлен. Тільки вже за радянської влади урядовцям не
злюбилося мадярське слово „неветлен", і вони змінили назву села на Дяково
Новоселиця
Варіант А
Село Новоселиця лежить на схід від Королева над Тисою, щось на вісім кілометрів під
горою Фразинул, коло румунського кордону.
Село має стару дерев’яну церкву. Люди оповідають що колись опришок Пинтя затяв до
іконостаса тієї церкви своєю сокирою. Сокира зосталася в іконостасі. Ця сокира щороку
виходить з іконостаса, а коли зовсім вийде, тоді й Пинтя має воскреснути.
Коли прийшли татари, всі мешканці села сховалися в лісах, лиш один чоловік, котрий не
встиг утекти, сховався до дуплавої липи, яка росла коло церкви. Татари пограбували церкву,
обклали її коноплями й підпалили. Чоловік дуже напудився і мимоволі закричав. Татари,
перелякані, повтікали, а чоловік скоро загасив вогонь. Ще й тепер видко на церкві сліди
пожежі. Видно і вирубані якісь слова й числа. Кажуть, що то імена й числа татарські.

5. Серед села є яма. Тут колись копали руду або вугілля. Є ще тут один великий рів. Люди
кажуть, що татари сховали до цього рову дзвін, який щоразу опівночі дзвонить.
Від села на схід є гора Кобила. Від заходу цієї гори - полянка, на котрій є Пинтьова
криниця. Коло криниці - велика кам’яна плита. На ній вирізані якісь слова. Говориться, що ці
слова вирізав Пинтя.
Вище від криниці є Пинтьова пивниця. У ній колись перебував Пинтя. До пивниці заходили
залізною брамою. На середині пивниці є камінний стіл, на цім столі перед світовою війною
вівчарі знайшли одну свічку.
На вершку гори Кобила суть сплетені три буки. Їх сплів Пинтя. З цього місця Пинтя стріляв
на Хустський замок.
ВаріантВ
Розказують, що колись давно села, як такого, на цьому місці не було. Були тільки ліси та
кущові зарості. А існувало в ближніх околицях хіба село Королево та ще декілька маленьких
сіл неподалік.
І щось бідняки, яких прозивали в народі злодіями й робітниками, часто йшли в ці поселення
красти. Крали вдень і вночі. Крадіжка, звичайно, закінчувалася погонею. Але тоді в кінці
готару кожного села, перед лісом, стояла дерев’яна брама. Вона означала: там закінчується
володіння села, починаються лісові угіддя, які належать панству, а не селянам. І якщо злодія
зловили до цієї брами, то не тільки побили, але й піддавали судовій розправі. Коли ж він
добрів до брами і переступив і межу, то все, що вкрав, залишалося йому, і він сміливо йшов у
глиб лісу, подалі від людського і панського ока. Тому в хащі почував себе безпечно. Розчищав
місце від дерев, робив собі город і будував хатку-колибу. Пізніше почали з’являтися й родинні
хатини. Так і росло нове поселення. А позаяк жителями його були в основному «нові
поселенці», то й стали називати те село Новоселиця.
Перехрестя (Тісокерестур)
Через село протікає річка, досить глибока й широка. А в селі жила жінка на ім’я Христа.
Вона любила аби її рушники, скатерті, верести були чистими. Тому часто зваряла (золила) їх,
несла до ріки, клала у воду ослінчик і, стоячи в ріці по коліна, прала, молотячи праником.
Удари праника чулися далеко навкруг. Чуючи їх, люди казали:
- Знову пере Христя...
Коли вздовж тієї ріки виросли хати, село назвали Перехрестя - від тих слів «пере Христя".
Сасово
Колись у Королівському замку жив герцог. Він розводив коней, і були в нього великі
конюшні. Мав він одного конюха, який був дуже йому вірний. Коли конюх постарів, то герцог
за многорічну і чесну службу подарував йому ті землі, де тепер село. Звали конюха Сас. Сас
женився і поселився на подарованих йому землях. У нього були діти, коли виросли то
поженилися і теж стали будувати поряд з батьковою оселею. Затим припросилися й інші
сусіди, прикупивши ділянки від Саса. Згодом виросло й ціле село. Його за іменем Саса й
назвали Сасовом.
Теково (Текегазо)
Село Теково знаходиться коло Тиси. Про нього інснує багато легенд. Лежить село на лівому
березі р. Тиси. А колись, воно ніби знаходилось не тут, а біля підніжжя Чорної гори. На тій горі
знаходився і Севлюський замок. Дорога до королівського замку Нялаб вела через Тису. Там, де
був перевіз через Тису, і лежало село Теково. Але пізніше, коли люди вирубали довколишні
ліси, що стримували ліси, що стримували ріку, вода почала розливатися і підмивати береги,
затопляти село. Нависла погроза цілковитого затоплення села, бо вода почала підступати з усіх
боків, все ближче й ближче до людських порогів. Тоді люди не стали чекати біди. А почали
поступово переселятися на інше місце - на те, де й знаходиться зараз село Теково.
А ще кажуть і таке. Ніби в сиву давнину, коли селяни були залежні від панів, жив у цих
місцях феодал Телурій. Дуже був жорстокий, знущався з селян. Одного разу до смерті забив
хлопця, і тільки за те, що він не виконав його наказу. Тоді селяни, боячись за своє життя і за
життя своїх дітей, дочекалися ночі, зробили собі нашвидку сякі-такі плоти і втекли вниз по

6. річці Тиса. Нарано вони збудували собі хатини, виникло поселення, яке назвали спершу
Втеково - від слова „втикнулися", а потім просто - Теково.
Фанчиково
…Давним-давно на території теперішнього Фанчикова жив багатий пан і мав єдину дочку на
ім’я Фанчікі. Була вона справжньою красунею. На честь дочки батько назвав село. Але сталася
біда: на українські землі ступили татари. Вони грабували людей, палили села, забирали в
неволю гарних дівчат. Ця звістка донеслася й до Фанчикова. Пан вирішив заховати дочку в
потаємній підземній кімнаті, вхід до якої йшов через олтар у церкві.
Коли татари прийшли в село, вони спалили його, забрали в полон юних красунь, але панову
дочку ніхто не знайшов. Згодом Фанчиково відродилося, люди розповідали перекази про цю
дівчину, але ніхто не знав, де вона є. Минуло багато років. Люди вирішили викликати Духа
дівчини, щоб дізнатися, де вона. Дух з’явився і повідав присутнім, що Фанчікі знаходиться в
підземеллі під церквою. І душа її неспокійна, просить, аби її прах поховали за християнським
звичаєм. Наступного дня люди пішли у церкву, знайшли вхід у підземелля, опустилися до нього
і, відчинивши двері до кімнати побачили там останки цієї дівчини. Сельчани поховали її по-
християнськи.
Інша легенда пов’язана з назвою села Тросник. Назва його походить від угорського слова
шашвар, що означає «шаш» - орел, а «вар» (варні) – чекати. Дослівно: «орел чекає».
Легенда розповідає: колись давним-давно на правому березі Тиси знаходився великий
камДослівно: «орел чекає».
Легенда розповідає: колись давним-давно на правому березі Тиси знаходився великий
кам’яний замок, в якому жили орли. І кожного дня жителі села мали приносити їм молодих
гарних юнака або дівчину.
Інша версія виникнення села така: стара його назва Шашвар походить від того, що в річках
(вапах), які протікали через село, було багато тростини, яку люди між собою називали шашом.
Легенду розповіла Варвара Іштванівна Мочов, яка народилася у
Фегердьормоті (Угорщина).
Від неї їх почула її дочка Ганна Іштванівна Бутькоі,яка народилася
1926 року в Троснику.
А ще через шість десятиліть вже від неї ці легенди записала її внучка
Габріелла Мізун.
В редакцію легенди передав Й. Криванич, методист райво.
Форголань
Варіант А
На місці, де сьогодні розташоване село Дівичне (Форголань), протікала ріка Тиса. На місці,
де зараз знаходиться церква, в річці був дуже небезпечний вир. На лівому березі проживав
мисливець, який мав прекрасну доньку. Одного дня дівчина, беручи воду з Тиси, впала в річку,
в той самий вир. Крутилася-вертілася у воді й кликала на допомогу. Поруч на полі працювали
люди. Один із чоловіків, помітивши дівчину у воді, став кричати: «Крутиться дівчина»
(Форголань). За народними переказами, таку назву дали поселенню, яке виникло на цьому
місці. Це підтверджують і розповіді окремих старожилів села, зокрема, Ленке Молнар, Параски
Варги, Марії Боднар, Ірини Кадар.
Матеріал підготувала А.Орос.
вчителька історії Дівичанської ЗОШ.
Варіант Б
Це село дістало свою назву помилково. А сталося так. Недалеко за селом був глибокий
бовч, куди ходили жінки прати плаття. Того дня, коли те сталося, там мила плаття одна
молода дівчина. Вона якось посковзнулася і впала з берега в воду. Вода була глибока, бистра,
підхопила її і потягла на середину бовча, у водокруть.

7. А поблизу йшов якийсь відіцький чоловік. Йому кортіло довідатися, що то за село в боці. І
він звернувся до селянина, що працював недалеко від ріки. Та поскільки той замітив дівчину,
що топилася в бовчі, не чув його запитання, і тільки повторював одне і те саме: „Форголань!
Форголань!" Мовляв (у перекладі з угорської), дівчина у водокруті. Перехожий не бачив
дівчини і думав, що той селянин каже йому про назву села. Взяв дощечку й написав:
Форголань. Відтоді село й назвали - Форголань. Аж до 1946 року. А тоді, уже при радянській
владі, перейменували в Дівичне.
Варіант В
На тому місці, де тепер село, текла колись ріка Тиса. І була там глибока вода з багатьма
водокрутями. А на одному з берегів Тиси жив вадас, в котрого була донька, гарна відданиця.
Раз вона захотіла набрати собі води з Тиси. Підійшла з відрами до ріки, стала край берега і
нахилилася, щоб зачерпнути відром. Але, стоячи на слизькому камені, посковзнулася і впала у
воду. Хвиля підхопила її й потягла і водокруть. А вже водоворот закрутив у воронці, ніби
тріскою. Дівчина почала кричати, кликати на поміч. Її почув один хлопець, що був недалеко.
Підбіг до ріки, побачив дівчину і водовороті і голосно загукав по-мадярськи: - Форголань!
Форголань. Мовляв, у водокруті дівчина!
Челядь збіглася, але врятувати дівчину вже не змогли. А з часом Тиса замміліла. Змінила
русло, і на тому місці, де були колись водокруті., стало сухо. А пізніше збудували й село. Але
челядь пам'ятала про той трагічний випадок з дівчиною. Тому ті слова звучали в вухах майже
усіх: „Форголань!" тому й село назвали Форголань - від форголань.
Чорна (Черна)
Варіант А
Були часи, коли пани знущалися з селян. Люди робили на них не покладаючи рук, з ранку
до вечора - сіяли жито-пшеницю, копали, косили, жали, молотили, садили всяку-всячину.
Працювали як прокажені за крихту хлібця, а їх діти ходили босі й голодні. І так з року в рік.
Та якось з'явився в тих часах один молодий пан, якого звали Чорний, бо був чорнявий,
схожий на циганчука. Він почав кликати людей, щоб наймалися до нього на роботу.
Знайшлися деякі, що повірили пану й стали його найманцями. Але коли челядь взнала, що пан
за роботу дає файну платню і не збиткується, почали напрошуватися до нього, що далі - тим
більше людей. А дехто полишав свої старі оселі і перебирався туди, на землі пана Чорного,
котрий дозволяв їм там будуватися. Мало-помалу виросло ціле село довкола маєтку Чорного.
Переселенці хвалили пана Чорного за його чесність і доброту. А своє село так і назвали Чорна
- на честь свого пана.
Варіант Б
Декілька сотень років тому, коли ще була панщина, пани називали челядь „чернь". Це були
селяни й наймані робітники. Жилося їм тяжко. Довкола болота, і тут-там розкидані по
узгірках закурені хижки під соломою. А на тих хижках дрібні віконця, ніби людські очі
заплакані. Челядь не могла терпіти такого тяжкого життя. І многі тікали від панів. Тікали й
ховалися по хащах і болотах-мочарах, де би їх пани не могли легко знайти.
В одному місці, на болотяних мочарах, коли таких втікачів набралося багато, вони почали
будуватися. Згодом виросло ціле село. А позаяк то всі були такі, на котрих казали „чернь". То
й село назвати Чернь - Черна, а вже пізніше - Чорна.
Чорний потік
Вуглярі шукають таке місце для випалювання вугілля, аби і ліс добрий, і вода близько. Де
тепер село - давно був ліс. На роки було з чого вугілля випалювати. А від вугілля вода в
потоці, який протікав через ліс, була чорною. І назвати потік Чорним.
Вуглярі на зрубах біля потоку стали будувати собі хижі. І помалу виникло село. І назвали
село Чорним Потоком.
Першими жителями були Нігрі, Потокі, Йона, їх іменами названо окремі місця в селі.
Матійово

8. Король Матій ходив помежи люди. Там, де наше село, застала його ніч. А там були пастирі,
пасли худобу. Жили вони в колибах.
В одній колибі король ночував. Дали йому молока напитися, постелили на свіжому сіні.
На другий день увидів, що місця се файні. Вийняв гроші і каже:
- Нате, і збудуйте село!
Вівчарі подякували і звідають:
- А за кого нам Богу молитися? -
За короля Матія.
Так потім і назвали село - Матійовом.
Онок
Де село Онок, там у давні часи були ліси. На полянах пастухи випасали овець, а потім
почали розкорчовувати ліси, сіяти зерно. В одного пастуха була донька Ілонка. Полюбила
вона одного молодого пастуха, хотіла стати його жоною.
Та напали розбійники і убили Ілониного жениха. З того горя Ілонка померла. Де її
поховали, місце те назвали Ілонок, тобто Ілонине. А пізніше там поселилися люди, вони
змінили назву на Онок.
Легенди, перекази та оповіді про гори, ріки, скелі, криниці, урочища, пам'ятні
камені, замки Виноградівщини.
Урочища: історичні легенди нашого краю
Чи не в кожному населеному пункті є нижній і верхній кінці, урочища чи особливі місця із
своєрідними назвами. Так, у Королеві є Ровжаш. Згідно легенди, король, тікаючи із замку від
ворогів, саме там загубив квітку — ружу. В Горбках (Ракош Поток) є урочище «Виннички». За
історичними даними тут мала свої землеволодіння із виноградниками (винничками) баронеса
Луїза Перені. Вона похована разом із своїм чоловіком у склепі, оточеному дев'ятнадцятьма
соснами у підніжжі Чорної гори, з північного боку, за 150-200 м від вулиці Копанської. На
фасаді склепу, на білому мраморі викарбовані слова: «Зупинись, мандрівнику, скажи
спартакові, що тут спочиває його вірний син, який пролив свою кров за Вітчизну». Чоловік
Луїзи Ласло Оцил був інспектором освіти Угочанської жупи. В 1905 р. йому присвоєно звання
Королівського радника народної освіти. Інспектор зібрав багато письмових матеріалів по
народній освіті, народному господарству, багато фотографій за період 1880-1902 рр , які були
використані для написання книжки, виданої в Будапешті 1908 р. після смерті автора. На першій
сторінці вміщено фотознімок його склепу. Хочеться вірити, що в майбутньому ми візьмемо
шефство над занедбаною могилою-склепом екс- інспектора освіти.
В Горбках є урочище «Шибениця». Згідно народних оповідей, тут діти, пустуючи, мотузкою
нагнули березу, до якої прив'язали за шию свого товариша. Березу відпустили і на ній, мов на
шибениці, залишилося бездиханне тіло хлопця.
А от «Волинським» урочищем, що в Черні, володів греко-католицький священик Базел
Волинський, який 31 рік тримав в руках чашу у Новоселиці і 11 — у Королеві. Похований у
с.Черна (на могилі чорний мраморний пам'ятник). Зараз там проживає його правнука з
родиною.
«Данкошом» (із розповідей моєї бабусі) жителі виганяли худобу для лісового випасу, а на
шиях данкали дзвіночки (колоколи). «Плешка» отримала назву від струмочка-потічка. А міст
при в'їзді в Черну через цей потічок називають Плешковим. «Дуброва» — вкрита велетнями-
дубами На «Пустарі» нема ні дерев, ні кущів. «Банищі» мали свою копальню-баню.
«Спочивало»: тут жителі села відпочивали, йдучи пішки через ліс нелегкою дорогою із
Хуста «Коропово поле» зветься так тому, що належало сім'ї Коропів. На «Ріни» земля справді
кам'яна, ріньовата. Весело шуміли берези, гойдаючи своїм гіллям у «Березнику». У «Гистині»
донедавна ріс їстивний каштан — гистиня. На місці «Олуйниці» була маслобійня, дуже
примітивна і проста, але екологічно чиста. На «Свинарнику» (свинарьку) селяни гнали свині
для випасу. А поруч була земля, вкрита буками, то і дістала назву «Буковина». «Руня», бо між
невеликими пагорбами знаходиться рівна місцевість.

9. В Новоселиці «Тулумпецова яма» отримала за назву прізвище мешканця, який тут колись
проживав. На «Руснацькому» землею володіли руснаки. «Ботар» отримала назву від
однойменного потічка, який тут протікає. У «Смольнику», напевно, було багато смоли.
«Вишково» — верхня частина села, через яку можна потрапити у Велятин і Вишково. Весело
дзюркотіла вода, вгамовуючи спрагу перехожому в «Чургові». У «Млиновиці» був каскад
водяних млинів. До цього часу зберігся один, мабуть, в усьому нашому районі. За народними
переказами в «Кутловині» ще у ті часи, коли турки «гостювали» в наших краях, робили у
котлах первинну переробку залізної руди. Добували її в чисельних копальнях, потім відвозили
гужовим транспортом до Тиси. Згодом на плотах і чайках по Тисі, Дунаю, Чорному морю
відправляли в Туреччину.
Вивчаючи легенди рідного краю, можна доповнювати туристичні маршрути цікавими
розповідями про Виноградівщину.
Степан Громовчук
житель села Черна.
Чорна гора
Колись дуже давно один тутешній свинар пас свиней в околицях теперішнього
Виноградова. Раптом він помітив, що одна свиня відсутня. Почав її шукати. Та невдовзі свиня
сама прийшла. Але на другий день та в інші наступні дня вона знову й знову кудись зникала.
Свинар почав стежити за нею. Але як не старався, вислідити ніяк не міг. Помітив, що коли
вона поверталася, завжди була сита й весела.
Але з свинею було й порося. Вже не ссало, проте все ще трималося старої матки. І якось
одного разу, коли свиня зникла, порося трохи затрималося з іншими поросятами. Потім ніби
схаменулося, що матері нема, і помчало в напрямку лісу. Свинар - за ним. Порося прибігло до
печери в горі й зникло там. Вівчар сховався за скелею й почав стежити. Через якийсь час
побачив, що з печери вийшла стара свиня, а за нею й порося. Вони спокійно пішли назад.
Свинар того дня нічого не робив, але наступного пішов до печери. Хоч спершу й боявся
заходити, та потім зайшов. Зайшовши, побачив там багато зерна, купи золота й усякого добра.
А посередині хрест. Ще побачив він і одного старого чоловіка. Той підійшов до нього і сказав:
- Допоможи мені винести той хрест, зроблю тебе найбагатшою людиною на землі.
Свинар зітхнув на багатство, погодився допомогти. Підійшов до хреста. Але тільки
поклав хрест собі на плече, як він придавив його до землі.
- То вшитко золото, на котрому лежиш, - тепер твоє, ха-ха! - почув над собою глумливий
голос того старого чоловіка. А був то не просто чоловік, а сам Нечистий.
Нещасний свинар там і помер, бо вже не зміг більше піднятися.
А в народі знали, що в тій печері живе нечистий, який вершить чорні діла, тому й назвали
гору Чорною.
Переказ про печеру під Чорною горою
На подвір’ї Севлюського комітатського управління знаходилася тюрма. У ній
катували захоплених у полон повсталих міщан і селян, а повстанці, котрим вдалося втекти,
поселилися в печері, яка знаходилася під вершиною Чорної гори. Звідти ще деякий час вони
нападали на багатих землевласників навколо міста. Але з часом їх переловили, крім одного. Він
поставив хрест у середині печери на пам’ять про загиблих друзів і подався в чужі землі.
Про цю печеру ще довго переказували, що в ній переховувалися розбійники, котрі
награбували багато золотих грошей /дукатів/. Одного дня недалеко від печери попасав кози
бідняк – жиляр /жилярі – люди, котрі не мали землі, а тільки маленьку діляночку, де зводили
собі колибу, самі наймитували/. Раптом перед бідняком з’явився чорт і промовив: «Винеси з
печери хреста – я дам тобі мішечок дукатів». І тут же розв’язав мішечок. На сонці заблищало
золото. Бідняк трохи вагався, але бажання розбагатіти перемогло – він погодився. Коли виносив
важкий хрест, дубові двері з такою силою і швидкістю зачинилися за ним, що прибили
чоловікові п’яти. А чорт зі своїми друзями миттю опинилися в печені, в котрій він потім
завжди перебував, коли головний чорт – Люцифер посилав його з пекла на землю творити зло.

10. Бідняк підняв мішок і швидко попрямував додому. На радощах забув і про свої дві кози.
Дома каже жінці: «Подивися, небого на цей мішок, він повен дукатів. Подай коритце, нехай
висиплю гроші й порахую їх». Розв’язав мішок, заглянув у нього, а там замість грошей –
черепки побитих горщечків. Бідняк згадав про свої кози і побіг у ліс, але кіз уже не було – з’їли
вовки. Залишилися тільки «ріжки та ніжки». А вхід у печеру засипався. Зараз уже ніхто не знає,
де вона.
Злий камінь
Колись давно на березі Тиси стояв великий камінь. Молоді дівчата й жінки часто прали на
ньому сукні. Одного разу дівчина пішла туди, щоб попрати визолену сорочку. Вона стала на
камінь, а мило поклала біля себе. Але воно почало сповзати, падати в воду. Дівчина хотіла
швидко схопити його, але посковзнулася і впала у ріку. Вона була дуже глибока й швидка,
схопила дівчину й понесла на дно. Дівчина втопилася.
З того часу люди перестали ходити до того каменя прати білизну. Та місце назвали
нещасливим, а камінь - Злим Каменем.
Той камінь стоїть на Тисі й понині.
Ріка Тиса
Люди часто дивуються, чому на Тисі так багато заворотів, і всі вони круті. Колись дуже
давно, коли ще ніякої Тиси не було, а була лише земля з долинами й горами. Ось тоді Бог
викликав одного із своїх Ангелів і сказав йому:
- Потрібно, аби протікала ріка. А як і де вирішуй сам.
Бог дав Ангелові двох волів і плуг, аби той плугом провів борозну, по якій потече перша
вода, що стане потім глибокою рікою.
Ангел так і зробив. Але між горами і в долині росло тоді дуже багато жаливи. Вони завжди
обминали жаливу, коли вона їм зустрічалася на шляху. А обходячи жаливу, тягли й плуг за
собою сюди-туди. Зустрінеться жалива - повертають в інший бік. Та йшли, тягнучи борозну за
собою з численними крутими заворотами.
Тому й з'явилися оті завороти, що є на Тисі, особливо вже поза горами, в долині.
Походження Тиси
Тиса - улюблена наша ріка, яка походить із руської землі, бо джерело її в тінистих
марамороських долинах, і перші притоки її також із руської землі допливають до неї, глибокі
сліди лишила в нашій історії і поезії. Радо називає її наш народ і Білою Водою - може, із-за
ясної барви піску, який із гір приносить її вода.
Шанують її і в мадярській народній поезії. Один давній мадярський переказ так оповідає
про її походження.
Уже цілий Божий світ був створений, уже виднілися гори високі й долини глибокі та
рівнини безкраї, весело дзюркотіли потоки, побожно шуміли ріки, лише сама-самісінька Тиса
плюскотіла покірно біля ніг Творця.
Полюбив її Пан дуже, наче батько рідну свою дитину, із-за її лагідної, покірної вдачі.
Видно, тому залишив її біля себе.
Доню моя дорога, що мені з тобою робити? - сказав Всевишній коли побачив, що годі вже
тулити при собі любиму водицю. Як мені тебе пускати в холодну долину, вистелену гострими
скалами, що рвати будуть ніжне тіло твоє? Як мені пускати тебе на сонячну рівнину, де
пекучий жар висмоктувати буде сили твої? Як мені дати солодку воду твою солоним, грізним
хвилям морських вод? Журбу Пана Бога почув Ангел Господній, який на прислузі стояв перед
Всевишнім, і обізвався:
- Милостивий Володарю, подаруй мені журбу твою. Запряжу срібногривого коня мого, в
золотий плужечок, виорю я Тисі рівний ярочок, най пливе вона по ньому спокійно, тихесенько..
Посаджу її під тінистими горами, зеленими низинами, най її гостра вода не пориває, лютий
вітер не зачіпає. Заманю в глибоке озеро під синю горицю, най гора спирає ту чисту водицю.
Згодився з такою мовою Всевишній.
Витяг Ангел Господній з-під небесної стодоли золотий плужок, сплетений із сонячного
проміння, а коліщата з цвітних веселок, тай давай шукати срібного коня. Та не найшов срібного
коня, бо архангел Михаїл поїхав ним у далеку дорогу. Як тепер тутечки бути? Зиркнув кругом

11. себе Ангел Господній, аж уздрів недалеко одного осла, який пасся в небесних шовкових травах.
Запряжу осла в золотий плужок, бо дарма нам чекати на крилатого коня. Най послужить і наш
старий осел.
Як ангел подумав так і зробив. Та заорав золотим плужечком рівну, делікатну яр-борозну і
велів Тисі по тій борозні текти. Поплюскотіла по ній Тиса. Так їй веселенько, як коли дівчинка
побіжить за кольоровим метеликом по сонячному полю. Біжить собі і така рада. Заговорить до
ясно-білих хмарок, до яскравих зірок. Розмовляє з темними лісами, зеленими лугами. Славить
Творця разом зі співучими пташками. І вибігла за золотим плужком із гір на рівні-рівнесенькі
угорські степи. Куди лише поглянеш - кругом безмежна рівнина, а сонце так пече, так палить.
Нідоїло бідоласі ослові волочити за собою золотий плужечок. Зголоднів неборак, утямив
будяка. Знайте, чесні люди, що осел ласий на будяка, може, на небесних шовкових травах його
й нема. От і закрутився з прямої дороги за будяками - тут за одним, там за другим. Волочиться з
золотим плужком, наче нечисте водить підпилим християнином. .
Так і Тиса мусіла текти без ладу - то в один бік, то в другий, ні сюди - ні туди, ні впе ред - ні
назад.
Знайте, отже, що відтоді Тиса й тече по рівнині такими викрутасами- кривульками - завдяки
ласій вдачі осла.
(І. Русин. За мадярським народним переказом).
Плач Тиси
Це трапилося в Королеві. Жили там Іван та Марійка, любили одне одного. Хотіли й
побратися, але батьки їм не дозволяли. А це тому, бо Марійка була з багатої родини, а Йван з
бідної.
Закохані були у відчаї. Тому раз досудили, що ліпше померти, ніж зректися свого кохання і
поєднати свою долю з кимось іншим. І вони піднялися на найвищу скелю над Тисою.
Обійнялися і так в обіймах кинулися звідти в ріку.
Тиса болісно загучала, несучи їх тіла на бистрину. Вона й сьогодні гучить ридає за ними!
Криниця Кадуб
За селом, по дорозі з Фогораша (тапер зубівка) в Новоселицю, є невеличка криниця з
кадубом. Її так назвали - Кадуб, хоч і пізніше дерев'яний зруб і був замінений цементною
цямриною. Там часто люди набирали в бочки воду й везли додому, не раз зупинялися з кіньми
чи волами, якщо проїжджали з возами, щоб напоїти худобу. Але пізніше челядь почала
боятися того місця й неохоче йшла вночі мимо по тій дорозі попри Кадуб, залякано
озираючись і хрестячись. А все тому, що, як переповідали старші люди, біля того Кадуба була
забита босорканя.
Сталося то давніше, не за нашої пам'яті. Була у Фогораші одна баба, що зналася з Нечистою
силою, тому й назвали її босорканею. Вона забирала від корів молоко. У своєму селі не сміла
цього робити, бо люди попередили: «Кеть од котроїсь нашої корови пропаде молоко - тобі
смерть! Жий, як знаєш, лем наших корів не руш!»
І баба-босорканя не рушила фогораських корів, зате забирала молоко від корів інших сіл.
Одного разу вона пробралася в хліви сусіднього села - Новоселиці. Та якийсь ґазда побачив
її в хліві біля своєї корови. Схопив вили - і до неї. Вона почала тікати, але він - за нею. І біля
Кадуба, коли вона схилилася над криницею щоб змити піт, він настиг її і вбив.
Босорканю загребли на цвинтарній межі. Але з того часу дух її ніби постійно бродить
ночами біля Кадуба. І більшість людей перестали поїти свою худобу з того Кадуба, бо казали,
босорканя може забрати від худоби силу й здоров'я. І взагалі старалися не гнати худобу тим
шляхом, бо вірили: відьма біля Кадуба нападе на корову, забере від неї молоко й силу. Тому
обходили те місце.
Тепер дорога там уже кам'яна. Кадуб завалився, замулилася й нора. Про них нагадує на
обочині шляху лише окраєць мочара, пророслого сашовинням. Проте фогорашці й досі те
місце називають Кадубом.
Урочище Бурбіляни

12. Мешканці усіх навколишніх сіл знають про новоселицьке урочище Бурбіляни, що
знаходиться в лісі, на самому верхів’ї гори. Цікаве воно тим, що й зараз там є печери, де
переховувались злодії. Інколи діти знаходять там цікаві речі. Є там і велика скеля, на якій були
залізні ворота, що затуляли схованку, і якій злодії ховали крадене.
Урочище Гута
Недалеко від Новоселиці є мала галявинка. Добратися до неї не просто, бо з одного боку -
густий ліс, а з трьох інших - дзюркотять потічки. Жила на тій галявині самітна баба на
прізвище Гута.
Ходили чутки, що баба Гута знається з Нечистою силою і що часто на галявині, біля хати,
чорти-біси, «гонихмарники» й «повіт рулі» збираються на свої гулянки. Гуляють -
забавляються від півночі і до третіх півнів. Тому люди боялися ходити туди, особливо вночі.
Якщо і йшли, то намагалися пройти те місце завидно, щоб не йти вночі через ліс.
Та якось на святу Неділю (Святу Трійцю) один хлопчик із Новоселиці погнав на ту
галявину пасти корову. Пас, пас і не помітив, як корова зайшла глибоко в ліс і десь загубилася.
Повернувся додому заплаканий. А батько й мати його знаходилися на заробітках, десь
далеко на чужині. Вдома була лише старенька бабуся.
- Бабко, я загубив корову, - гірко плакав хлопчик. - Зайшла в хащу й пропала...
Бабка наказала хлопцеві залишитися вдома, а сама пішла шукати корову. Довго ходила
лісом, зайшла досить далеко, аж на околицю володінь Хустського замку, але корову все ж
знайшла. Відтак погнала додому, та навколо вже стемніло, починалася ніч. І корова, яка добре
знала стежину, раптом звернула не в село, а на ту галявину, де жила баба Гута. Коли
наблизилися до галявинки, побачили густу живу огорожу довкола неї. Корова пішла водою
через потічок, а бабка подерлася через кущі. Те, що вона побачила, змусило її витріщити очі з
подиву: чорти, відьми босорки, русалки, «повіт рулі» й інша нечисть там гуляли- забавлялися.
Та коли запримітили бабу з коровою, накинулися на них. На щастя з хати вийшла баба Гута.
- Ану геть од них! - гримнула, і почала чимось бризкати, якоюсь водою.
Нечесть заскиглила, завила і щезла. А баба Гута привітала сільську жінку і провела до
села.
- Що то була за вода, що так її Нечесть боїться? - спитала жінка від баби Гути.
Гута пояснила, що то не проста вода, і не посвячена, а чарувальна, настояна на цвіті
папороті. І більше ні в кого немає такої води, лише в неї.
Пізніше, коли баба Гута померла, люди вирубали ліс, викорчували пні й розширили
галявину. Та назву тій галявині дали за прізвищем баби - Гута.
Так і говорять: урочище Гута.
Замок - городище у Малій Копані
Були три замки: Королевський за Тисою, Хустський, і коло нас, на горі, де село Мала
Копаня. У тих двох замках жили королі, а у нашому воєвода. Та вони його не признавали за
свого. А він дав виткати довжелезне полотно, зробив адьов, велику кулю, до якої прив’язав
кінець того полотна, і вистрелив у Королевський замок. Куля залізла глибоко в землю, полотно
натягнулося і зробився міст. І наш воєвода закликав короля прийти тим мостом до нього в
гості. Так признали і нашого воєводу.
Той воєвода воював з турками та десь пропав. А замок спалили татари
Кіральгазький замок
Кіральгазький замок зберіг для нас легенду про королівську родину, що задушилася в
пивниці, ховаючись від татар.
Колишні мадярські королі в давніші часи часто приїжджали в кіральгазькі ліси на
полювання. А приїхавши, тривалий час перебували в Кіральгазькому замку. Особливо любив
бувати один із них - той, у котрого жона була русинка і котрий дуже любив наш народ. Тому
він часто й приїжджав у Кіральгазький замок, радо почуваючи себе серед нашого народу.
Та якось раз, коли король перебував у Кіральгазькому замку, у країну вдерлися озброєні
чужинці. Вони оточили замок і хотіли взяти в полон короля й усю його родину. Але коли
захопили замок, нікого з королівської родини там не знайшли. Вороги-чужинці дуже

13. розгнівалися, зруйнували замок, засипали пивниці й колодязі. Але ніхто не знав, куди подівся
король разом з усією своєю сім'єю.
Пройшло багато літ, поки щось прояснилося.
Один селянин на тому місці, де колись була в землі пивниця, почав копати яму. Копав,
копав, коли ж це несподівано яма завалилася - і внизу виявилася велика прірва.
Зібралися люди і почали радити, як би довідатися про те, що знаходиться там, на дні тої
прірви. Один сміливий молодюк погодився, що він спуститься в ту прірву і розповість, що там
побачить.
Прив'язали до молодюка мотуз і спустили його вниз. Та як тільки він дістався дна, дуже
злякався й почав кричати, щоб його тягли на верх.
Потім він розповів людям, що там побачив, на дні провалля. А побачив він там на землі
мертвою всю сім'ю короля. Там була і королівська корона.
Тепер усім стало зрозуміло, чому ворог-завойовник не знайшов нікого з королівської
родини. Сім'я короля сховалася в пивниці, й ворог, руйнуючи замок, засипав її землею.
Люди попросили молодюка, щоб спустився в ту прірву і приніс звідти корону. Він те й
зробив. Корону затим віднесли в столичне місто, а мертвих погребли поблизу замку, на місці
нікому не відомому.
Севлюський замок
В той далекий час, коли татари нападали на мирні села, тут-там виростали замки для
оборони від ворога. Саме для цього був збудований Севлюський замок, який ще називають
Канков.
Про нього збереглася така легенда.
Святий Стефан, король мадярів, подарував околицю теперішнього Виноградова своїй
дружині - Гізелі. Вона за походженням була німкеня і запросила сюди сасів. Як тільки
однокровні Гізелли з'явилися в Карпатах, почали відразу засаджувати груні виноградом. Земля
тут виявилася дуже урожайною, і нові господарі швидко розбагатіли. Саме вони й спорудили
собі замок під Чорною горою та поставили на ньому вартове військо. Святий Стефан як
побачив, що саси геть-геть розгаздувалися і почали нахабніти, зібрав військо і вигнав їх із
замку. Частина прийшлих оселилася там, де нині є село Сасово, а частина подалася на схід, де
тепер є село Крива. Але й тут сасів часто непокоїв опришок Пиття, і вони змушені були
покинути це місце. Помандрували до Хуста та до Вишкова.
Севлюський замок став маєтком угорських королів, а подарували його сім'ї Перені.
Перені побудував каплицю та покликав до замку окремішнього попа. Говорять, що Перені
раз пішов на війну проти турків, а взимку залишив жінку й попа. Піп думав, що пан ніколи не
повернеться з війни, вигнав жінку із замку і загарбував цілий маєток. Коли Перені вернувся,
відібрав від попа свій маєток, а в боротьбі за замок піп загинув.
Минав час, настали мирні часи. Замки вже не були потрібні. Зруйнувався і Канков. Нині
тільки його стіни височать на горі. Коли проїжджаєте через Севлюш, нині Виноградів,
подивіться на них, згадайте, що вони розказали нам свою легенду.
А ось іще один з переказів про Севлюський замок
Після вбитого повсталим народом лицаря – розбійника Канкова, іменем якого з того часу
почав зватися замок, господарем його став рід баронів Перені. Перший володар з цього роду
був людиною дуже побожною. У підвладному йому місті Севлюш він оселив монахів віддавши
їм як обідок Угочанський замок. У Перені була дочка – красуня. Юна баронеса часто
відвідувала монастир, ходила до храму, слухала розповіді про святих. Її любили убогі і старці.
Особливо дівчину любив один дідок за її простоту та щедрість. І ось одного разу молоденька
баронеса зникла. Даремно її розшукували. У великому горі її батько пообіцяв щедру
винагороду тому, хто знайде його дочку. Проте минали дні, місяці, роки, а про юну баронесу не
було ні найменшої вісточки. Особливо вболівав за нею старий дідок. Одного разу він зайшов до
монастирської церкви і там заснув на лавці. Вночі дід прокинувся, в церкві стояла тиша. Раптом
прочанин почув, наче з підземелля, придушений плач. Довго шукав він вхід до підземелля і
нарешті побачив східці, що вели вниз під церкву. Коли він спустився туди , то побачив дівчину
– зниклу баронесу, яка безтямкими, божевільними очима дивилася на нього й не рухалася.
Дідок сповістив барона про знайдену дочку, але монахи все лицемірно заперечували. Барон

14. силою увірвався в підземелля і знайшов свою дочку. Та божевільна не впізнала рідного батька.
Найкращі лікарі не могли вилікувати її. Нещасна швидко померла.
Розгніваний барон вигнав монахів і наказав монастирський храм разом із замком
зруйнувати. І з того часу на тому місці лишилися руїни. І коли в зруйнованих мурах у нічній
тиші виє вітер, здається, що то плаче й тужить нещасна дівчина.
Ворота Севлюського барона
Давно то було, ще за панщини. Народ страшенно бідував, ніколи гаразду не мав. Люди самі
себе ненавиділи. Народ і вішався, і топився, не раз і по-іншому вбивав себе, а то все через ту
нещасну панщину. В тих часах у Севлюші (нинішньому Виноградові) був один пан, який
звався Зигизмунд. Він дуже збиткував народ, і всі його проклинали. Постійно думали, як би
йому відплатити, помститися. Але ніхто не знаходився сміливий.
Звістка про цього Зигизмунда дійшла до самого короля Матяша. Матяш надумав
перевірити це діло. Прийшов до Севлюша. переодягся в простого чоловіка і найнявся до пана
Зигизмунда рубати дрова. Рубав до полудня, зголоднів і почав просити полуденок. Пан на це
розсердився, що просить їсти, а дров, каже, мало нарубав.
Матяш рубав до вечора. Увечері просить, аби пан виплатив йому за роботу. Пан знову
розсердився, що бідняк насмілився вже й гроші просити, і наказав гайдукам побити його. Але
Матяш не підкорився гайдукам. Тоді прийшов пан і сам висік його. Матяш пішов і вирізав на
дереві ножиком букви-напис: «Тут був такого дня Матяш-король і рубав дрова».
На другий день робітники побачили на дереві цей напис і показали панові. Пан дуже
налякався. На третій день прийшло панові повідомлення, що король Матяш викликає його до
себе. Пан Зигизмунд відчував наперед, що буде щось недобре. Дав собі приготувати бричку і,
як вирушив у дорогу, відклонився від своєї жони і наказав ворота не зачиняти, поки він не
повернеться.
Як прийшов пан до короля, то той його спитав, як живуть у нього дроворуби. Пан каже, що
добре. Тоді Матяш підняв свою сорочку і показав спину. Пан дуже злякався, та що було
робити. Тоді Матяш показав панові на кімнату, куди би зайшов, де буде з ним
розраховуватись. Пан зайшов, а звідти не вернувся. Там його чекали гострі ножі, які відтяли
йому голову,
А ворота в Севлюші стояли відчиненими, бо на наказ пана барона ніхто їх не смів закрити.
Так вони були відчиненими аж до визволення, даремно чекали на пана Зигизмунда назад.
Зачинили їх лише в 1946 році. Тоді вже була радянська влада, і ворота на метр прикидані в
землю глиною. Але вони стояли як історична пам'ятка. І в народі вже звиклі казати, що ворота
Севлюського барона і до сьогодні відчинені...
Водяний млин на річці Ботар
Було це досить давно. Якось у село завітав бідний циган з Румунії і зупинився у ґазди на
кличку Вигаський. А той Вигаський і сам був із румун і добре знався з циганами. Та цього, що
попросився до нього на роботу, полюбив, бо був робітний і мав золоті руки, до всього
розумівся. Жив собі циган день, тиждень, місяць... нікому нічого не каже, лише постійно
дивиться на ріку Ботар. Ґазда й питає його:
- Чого ти, чоловіче, постійно на ріку позираєш? Що там видиш такоє, що нікому знати не
мож?
- Не переживайте, ґаздо, - відповідає циган. - Я в тій ріці вижу такоє, з чого би ви мали
великий хосен.
І циган розповів Вигаському про свій задум, мовляв, має намір зібрати майстрів збудувати
на ріці водяний млин. Та зробить це лише тоді, якщо ґазда поручить на нього перед сільським
Кіровом (старостою), що той не буде його рушати і дозволить циганам спокійно жити в селі.
Ґазда пообіцяв. Тоді циган сходив у Румунію. Привіз звідти своїх, приятелів-циган, і добре
розумілися на майструванні, і дуже скоро збудували водяний млин на ріці Ботар.
Бранка монахів