КАСАЦІЙНА СКАРГА на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.07.2015р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20.10.2015р. у справі № 826/12412/13-а за позовом Гашпар О.Р. до Кабінету Міністрів України, треті особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Міністерство внутрішніх справ України, Державна міграційна служба України про визнання незаконною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №1098 від 26.10.2011 року, в частині.

1. Справа № 826/12412/13-а
Вищий адміністративний суд України
01029, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 5
Особа, що подає касаційну скаргу (позивач у справі):
Гашпар Олександр Романович
14029, м. Чернігів, вул. Волковича , б.2А, кв.20
тел.+38(0462)631-869, gashpar@i.ua
Відповідач:
Кабінет Міністрів України
вул. Грушевського, 12/2, м. Київ, 01008
тел. +380 44 256-63-33, e-mail: info@kmu.gov.uа
Треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору:
1) Міністерство внутрішніх справ України
вул. Богомольця, 10, м. Київ, 01601
тел..+38(044)256-03-33, e-mail: mvs@gov.ua
2) Державна міграційна служба України
вул. Богомольця, 10, м. Київ, 01024
тел. +380 44 2547881, e-mail: info@dmsu.gov.ua
КАСАЦІЙНА СКАРГА
на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.07.2015р.
та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20.10.2015р.
05 листопада 2015 року мною, згідно з повідомленням про вручення поштового відправлення, була
отримана ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 20.10.2015р., що була винесена за
результатом розгляду моєї апеляційної скарги на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від
03.07.2015р.в адміністративній справі № 826/12412/13-а за моїм позовом до Кабінету Міністрів України, треті
особи,що не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Міністерство внутрішніх справ України, Державна
міграційна служба України про визнання незаконною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України
№1098 від 26.10.2011 року, в частині.
Щодо поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження:
Відповідно до ч.2 ст.212 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) касаційна
скарга на судові рішення подається протягом двадцяти днів після складення рішення суду апеляційної
інстанції в повному обсязі. Враховуючите,що повний текст оскаржуваноїухвалибув складений 23.10.2015р.,
з урахуванням приписів ч.1 ст.103 КАС України строк касаційного оскарження сплив 12 листопада 2015 року.
Натомість я помилково вважав, що початок перебігу 20 – денного строку касаційного оскарження, за
аналогією з ч.2 ст.186 КАС України розпочинається з дня отримання судового рішення. Тим більше в період
з 05 по 20 листопада в мене фізично не було часу на складання касаційної скарги, адже в свій позаробочий
час я, як член Чернігівської міської виборчої комісії, котрий брав активну участь в її роботі, разом з іншими її
членами займався спочатку встановленням результатів виборів депутатів Чернігівської міської ради
(результативиборів в багатомандатномуокрузібуливстановлені9 листопада2015р.), після чого підготовкою
і проведенням повторного голосування з виборів Чернігівського міського голови, котре відбулось 15
листопада, після чого відбувалось встановлення відповідних результатів цього голосування. Окрім того,
відповідно до рішення Чернігівської міської виборчої комісії про розподіл обов’язків між членами виборчої
комісії на мене був покладений обов’язок здійснення аналізу фінансових звітів суб’єктів виборчого процесу:
місцевих організацій політичних партій та кандидатів на посаду міського голови. Відповідно до ч.5 ст.11
Закону України «Про місцеві вибори» виборчий процес завершується через 15 днів після дня офіційного
оприлюднення результатів місцевих виборів у порядку, передбаченому цим Законом, тобто виборчий процес
з виборів депутатів Чернігівської міської ради закінчився 24.11.2015р.
І тому, враховуючи викладене, у зв’язку з великим навантаженням, пов’язаної з виборчим процесом, в
котрому я брав участь, як член територіальної виборчої комісії, що не дозволило мені вчасно оформити і
подати касаційну скаргу, а також, враховуючи те, що оскаржуване рішення Київського апеляційного
адміністративного суду я отримав 05.11.2015р. , то просив бу суд поновити строк на касаційне оскарження,

2. визнавши причини його пропуску поважними, тим більше, що рішення судів першої та апеляційної інстанції
винесені з грубими порушеннями норм матеріального та процесуального права.
Щодо незаконності та необґрунтованості оскаржуваних судових рішень.
Згідно з ч.1 ст.159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ч.2
та ч.3 цієї ж статті законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при
дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим вважається рішення, котре ухвалене судом на
підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністрат ивній справі, підтверджених тими доказами, які
були досліджені в судовому засіданні.
Виходячи з наведених норм, вважаю, що ані рішення суду першої інстанції, ані рішення суду апеляційної
інстанції, котрим залишено в силі попереднє рішення, не можуть вважатися законними та обґрунтованими,
адже помилково визначивши правову природу оскаржуваного нормативно – правового акту, суди не
перевірили оскаржувану Постанову уряду на її відповідність спеціальним Законам та правовим актам, котрі
діяли саме на момент прийняття оскаржуваного акту Уряду і що регулюють правовідносини, пов’язані з
реалізацією громадянином України свого конституційного права на вільне залишення територіїУкраїни, котре
закріплене за усіма громадянами ч.1 ст.33 Основного Закону та міжнародними договорами України. Судами
першої таапеляційної інстанції поверхнево досліджувалисьобставинисправи щодо дотриманнярозробником
проекту оскаржуваної постанови та урядом законодавчо - встановленого порядку прийняття нормативно –
правових актів. А також поза увагою суду залишився факт виходу урядом України за межі своєї компетенції,
визначеної Конституцією України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України» при прийнятті
оскаржуваної постанови.
При цьому судом першої інстанції було допущено процесуальне порушення строків розгляду даної
категорії справ встановлених ч.7ст.171 КАС України, а судом апеляційної інстанції були порушені строки
розгляду апеляційної скарги, встановлені ст.195-1 КАС України, при цьому колегія судів апеляційної інстанції,
не зважаючи на явку усіх сторін судового процесу і відсутності необхідності подання нових доказів або
додаткових пояснень чи заперечень, двічі переносів судові засідання, у зв’язку з тим, що представник
відповідача не міг надати відповіді на запитання суду, що ажніяк не заважало розгляду апеляційної скарги.
Окрім цього судом апеляційної інстанції не були взяті до уваги, як того вимагає ч.1 ст.244-2 КАС України,
правові висновки Верховного Суду України, щодо правозастосування Закону України «Про порядок виїзду з
України і в'їзду в Україну громадян України» (далі - Закон № 3857-ХІІ) та оскаржуваної Постанови уряду у
правовідносинах, що стосуються оформлення документів, необхідних для реалізації громадянами України
свого особистого немайнового права, гарантованого ст.33 Конституції України, а також судом першої та
апеляційної інстанції не були в повному обсязі враховані, як того вимагає ч.5 ст. 227 КАС України, обов’язкові
висновки і мотиви, викладені в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 26.03.2015р.
К/800/24958/14, що потягнуло за собою ухвалення незаконних та необґрунтованих рішень.
Зокрема суд першої інстанції, відмовляючи мені у задоволенні позову дійшов висновку,про що зазначив
в своєму рішенні, що оскаржувана в частині постанова Кабінету Міністрів України відповідає чинному
законодавству та прийнята в межах наданих повноважень, а тому посилання позивача щодо незаконності
пунктів постанови Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1098 "Деякі питання надання
підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг" є
безпідставними.
При цьому суд першої інстанції, відхиляючи мої доводи про незаконність оскаржуваної постанови уряду,
а також відхиляючи правові висновки Верховного Суду України, котрі були викладені ним в Постановах від
03 грудня 2013 року у справі №21-416а13 та від 17 грудня 2013 року у справі№21-441а13, в яких Верховний
Суд України дійшов висновку про протиправність вимог Державної міграційної служби щодо надання та
сплати за оформлення та видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон документів і платежів,
які не передбачені Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» №
3857-XII (далі - Закон № 3857-XII) та Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для
виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених
постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231 (зі змінами) (далі – Правила №231) і
на котрі звертав увагу Вищий адміністративний суд України у своїй ухвалі від 26.03.2015р., посилався на те,
що на даний час законодавче врегулювання правовідносин у сфері оформлення та видачі паспорта
громадянина України для виїзду за кордонзазнало змін, у зв'язку з набранням чинностіЗаконом України «Про
адміністративні послуги» № 5203-VI від 07 жовтня 2012 року (далі – Закон №5203-VI), Законом України «Про
Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України,
посвідчують особу чи її спеціальний статус» № 5492-VI від 06 грудня 2012 року (далі – Закон № 5492-VI),
постановою Кабінету Міністрів України від 07 травня 2014 року № 152 «Про затвердження зразка бланка,

3. технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі,
знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, його тимчасового затримання та вилучення»,
наказу Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства фінансів України від 06 березня 2015 року №
239/302, зареєстрованого в Міністерстві юстиції 25 березня 2015 року № 330/26775.
Судоваколегія суду апеляційної інстанції погодилася з наведеними твердженнями суду першої інстанції,
зауваживши в оскаржуваній ухвалі, що на даний час законодавче врегулювання правовідносин у сфері
оформлення та видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон зазнало змін і тому колегія суддів
апеляційної інстанції критично оцінила мої посилання на наявність вищезазначених постанов Верховного
Суду України, хоча жодних змін до Декрету «Про державне мито» в частині плати за оформлення і видачу
паспорту громадянина України для виїзду за кордон, нормами котрого керувався Верховний Суд України,
ухвалюючи вказані судові рішення і на норми котрого звертав увагу судів першої та апеляційної інстанції
Вищий адміністративний суд України в свої ухвалі від 26.03.2015р. (абзац 31), не було внесено і на даний
момент розмір державного мита – єдиного законодавчо встановленого платежу за оформлення і видачу
паспорту громадянина України для виїзду за кордон – становить 10 НМД громадян, так само, як і на момент
прийняття оскаржуваної постанови уряду.
Тобто, з текстів оскаржуваних рішень виходить, що суди обох інстанцій при розгляді справи і ухваленні
рішень перевіряли оскаржувану в частині Постанову Кабінету Міністрів України №1098 не на відповідність
законодавству, що діяло на час її прийняття 26.10.2011р., а на відповідність Законам та нормативно –
правовим актам, в тому числі і меншої юридичної сили, котрі були прийняттіі набрали чинностівже після її
прийняття та затвердження, що в свою чергу суперечить нормі ч.1 ст.58 Конституції України, де зазначено,
що Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони
пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Окрім того, суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу і ухвалюючи оскаржуване рішення, дійшов
помилкового висновку про те, що предметом розгляду даної справи є проект акта про внесення змін до
попереднього акту Кабінету Міністрів України. Відхиляючи мої доводи щодо недотримання відповідачем при
прийняттіоскаржуваноїПостанови№1098 положень п.13 Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів
України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 06 вересня 2005 року №870, суд не звернув
уваги на той факт, що оскаржуваною Постановою №1098, окрім внесення змін до Постанови КМУ №795 від
04.06.2007р. (пункт 2), ще й затверджувався абсолютно новий Порядок надання підрозділами Міністерства
внутрішніх справ таДержавної міграційної служби платних послуг,що додавались до ПостановиКМУ №1098
(пункт 1 Постанови КМУ №1098), пункт 4 якого також оскаржувався мною.
Помилково визначивши предмет розгляду даної справи суд апеляційної інстанції так само помилково
погодився з твердженнями суду першої інстанції, що оскаржувана постанова не визначає та не становить
важливого суспільного значення, відіграючи лише допоміжну і деталізуючу роль, що, на думку суду
спростовує мої доводи відносно необхідності оприлюднення проекту постанови, відповідно до ч.6 ст.51
Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 07 жовтня 2010 року №2591-VI ( в редакції чинній на
момент прийняття оскаржуваної Постанови №1098). Але висновки суду першої та апеляційної інстанції не
ґрунтуються на нормах матеріального права і не відповідають встановленим обставинам справи, адже
пунктом 1 Порядку надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби
платних послуг, затвердженого оскаржуваною Постановою КМУ №1098 чітко визначено, що даний порядок
визначає механізм надання підрозділами МВС та ДМС платних послуг, у тому числі адміністративних,
фізичним і юридичним особам, тобто широкому невизначеному колу осіб, котрих було позбавлено права
надати свої пропозиції і зауваження до зазначеного проекту постанови Кабінету Міністрів України, в той час,
коли органи ДМС України обмежують права громадян, гарантовані Конституцією і Законами України і
покладають незаконні обов’язки щодо оплати послуг, пов’язаних з оформленням і видачою паспорта
громадянина України, в тому числі і за бланк цього паспорту, спираючись саме на цю Постанову і
затверджений нею порядок, а тому твердження судів першої і апеляційної інстанції, що оскаржувана
Постанова КМУ не має суспільного значення і не визначає права і обов’язки громадян не ґрунтується на
фактичних обставинах справи, в матеріалах котрої є, як і відповіді органів ДМС України, в котрих органи ДМС
відмовляли мені в оформленні і видачі паспорту громадянина України для виїзду за кордон саме на підставі
оскаржуваної Постанови №1098 і є рішення судів, що набрали законної сили, де така відмова органів ДМС
визнавалась незаконною і протиправною, що натомість не заважало посадовим особам органу ДМС України
і надалі відмовляти мені в оформленні документи на підставі цієї урядової постанови. При цьому суд не
зазначив, хоча це має важливе значення, що саме деталізує дана Постанова КМУ №1098 і яку допоміжну
роль вона відіграє, враховуючи те, що її зміст стосується не лише оформлення і видачі документів для виїзду
за кордон, а й встановлює плату за безліч інших послуг, котрі надають органи ДМС і МВС, хоча ні перші, ні
другіне наділені законними повноваженнями щодо надання багатьох з цих послуг. Окрім цього, поза увагою

4. судів залишилася та обставина, що в пояснювальній записці до проекту постанови КМУ №1098 про внесення
змін до Постанови КМУ №795, було зазначено, що проект постанови потребував громадського обговорення,
а отже і мало бутиздійснено попереднє оприлюднення проекту даного урядового рішення, а за результатами
попереднього оприлюднення і громадського обговорення мав би бути складений комунікативний плану за
формою, згідно з додатком 11 до Регламенту Кабінету Міністрів України, котрий також є обов’язковим
додатком до проекту акта КМУ, що має важливе суспільне значення і стосується прав та обов’язків громадян.
Але навіть попри посилання судів першої та апеляційної інстанції на Закони №5203-VI та Закон № 5492-
VI, котрим на думку суду відповідає оскаржувана Постанова, як на підставу для відмови у задоволенні
позовних вимог, поза увагою судів залишилось те, що оскаржувана мною Постанова уряду не відповідає
навіть чинному законодавству, зокрема і цим двом, згаданим в оскаржуваних рішеннях Законам.
Зокрема статтею 5 Закону №5203-VI, котра встановлює основні вимоги до регулювання надання
адміністративних послуг, визначено, що виключно законами, які регулюють суспільні відносини щодо
надання адміністративних послуг, встановлюються:
1) підстави для одержання адміністративної послуги;
2) суб’єкт надання адміністративної послуги та його повноваження щодо надання адміністративної послуги;
3) перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги;
4) платність або безоплатність надання адміністративної послуги;
5) граничний строк надання адміністративної послуги;
6) перелік підстав для відмови у наданні адміністративної послуги.
Окрім цього, частиною 2 цієї ж статті передбачено, що перелік адміністративних послуг визначається
Законом.
З огляду на ці положення випливає, що визначення переліку адміністративних послуг і суб’єктів їх
надання – це виключна компетенція Верховної Ради України. На даний момент жодним Законом не визначено,
що видача громадянам документів для виїзду за кордон – є адміністративною послугою, а ДМС України – є
суб’єктомнадання цих послуг.В свою чергу, правом офіційного тлумаченняч.1 ст.1 Закону №5203 -VIволодіє
тільки Конституційний Суд України, але котрий також, за відсутностіспеціального Закону своїм рішенням не
може заповнювати прогалини законодавства і створювати норми права. І тому самостійне визначення
урядом, які послуги можна вважати адміністративними – є виходом за межі їхньої компетенції.
Що стосується Закону № 5492-VI, то я неодноразово звертав увагу судів при розгляді даної справи, що
статтею 20 цього Закону, котрий був прийнятий вже після прийняття Постанови КМУ №1098, визначено, що
за оформлення (у тому числізамість втрачених або викрадених), обмін та продовження строку дії документів
справляється державне мито, а за проведення таких дій за кордоном - консульський збір у порядку та
розмірах, визначених законодавством. В свою чергу порядок сплати і розміри державного мита і
консульського збору визначені Декретом КМУ «Про державне мито» №7-93 від 21.01.1993р. котрим
визначено, що фізичні особи за вчинення в їхніх інтересах дії та видачу документів, що мають юридичне
значення, уповноваженими на те органами сплачують державне мито. Пунктами 5 та 6 ст.2 Декрету
визначено що державне мито справляється за оформлення нового зразка паспорта громадянина України для
поїздки за кордон, за видачу громадянам України закордонного паспорта на право виїзду за кордон або
продовження строку його дії, а також за видачу документів на право виїзду за кордон і про запрошення в
Україну осіб з інших країн, за продовження строку їх дії таза внесення змін до цих документів.Згідно підпункту
“б” пункту 6 ст.3 Декрету ставка державного мита, що справляється за видачу паспорта громадянина України
для виїзду за кордон або продовження строку дії цього паспорта : на території України, - становить 10
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян , за межами України - за тарифами консульського збору
України.
Саме з цих положень Декрету,в тому числі, і виходивВерховний Суд України, визнаючи відсутністьправа
у Державної міграційної служби України вимагати у громадян, що звертаються з відповідним клопотанням, за
оформлення і видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон будь-які інші платежі, окрім
державного мита.
І тому колегія суддів апеляційного суду, посилаючись в своїй ухвалі на Постанову Вищого
адміністративного суду України від 06 липня 2011 р. № К-33230/10, де зазначено що недодержання вимог
правових норм, а також правил, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми,
строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним (протиправним) лише у
тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта, але при цьому якщо ж акт
в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися,
тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути
підставою для визнання його недійсним, мала б навпаки прийнятирішення про задоволення моєї апеляційної
скарги, адже внаслідок порушення процедури прийняття акту Кабінету Міністрів України, останнім був
прийнятий неправильний і незаконний акт, котрий суперечив, як і діючим на час його прийняття, так і
суперечить чинним нормам Законів України.

5. Окрім того, Вищий адміністративний суд, скасовуючи своєю ухвалою від 26.03.2015р. рішення судів
попередніх інстанції і направляючи дану справу на новий розгляд зазначив у своїй ухвалі, що суди при
дослідженні обставин справи не зважили на наявність зауважень, поданих Міністерством економічного
розвитку і торгівлі України та Урядовим уповноваженим з питань дерегуляції господарської діяльності до
тексту спірної постанови, в яких останні пропонували уточнити питання щодо плати за надання
адміністративних послуг підрозділами ДМС з урахуванням норм Декрету Кабінету Міністрів України «Про
державне мито» від 21.01.1993р. №7-93 (далі - Декрет №7-93), а також не надано, в контексті цього,
правової оцінки посиланням позивача на невідповідність оскаржуваної постанови №1098 (у певній частині)
зазначеному Декрету №7-93.
З цього приводу, суд першої інстанції в мотивувальній частині оскаржуваного рішення зазначив, що
проект постановиКабінету Міністрів України від 04 червня 2007 року № 795, викладений в редакції постанови
від 26 жовтня 2011 року № 1098, був погоджений без зауважень Міністром економіки України та із
зауваженнями Міністром фінансів України, Міністром юстиції України, які буливраховані. Але зазначені судом
першої інстанції, з чим погодилась колегія апеляційного суду, обставини не відповідають фактичним
обставинам справи, адже згідно довідки про погодження проекту Постанови КМУ «Про внесення змін до
Постанови КМУ №795» (а.с.274), що знаходиться в матеріалах справи, вбачається що до проекту урядової
постановизауваження навпаки буливисловлені Міністерствомекономічного розвитку іторгівлі, але не в особі
міністра, а в особі його заступника Павленко В.П..
Але, як вбачається з дати, яка зазначена в Протоколі розбіжностей (а.с.274-276) зауваження були
подані Міністерством економічного розвитку і торгівлі, а такожУрядовим уповноваженимз питаньдерегуляції
господарськоїдіяльності вже після прийняття урядом зазначеної Постанови №1098, а саме 28.10.2011 року і
тому отримання зауважень носило лише формальний характер, адже на той момент Уряд вже прийняв
Постанову №1098, хоча відповідно до параграфа 61 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого
Постановою КМУ від 18 липня 2007 року №950, (в чинній на той момент редакції від 11.11.2010р.) (далі –
Регламент) порівняльна таблиця, довідка про погодження проекту акта і протокол узгодження позицій – є
обов’язковими додатками до проекту акта Кабінету Міністрів, котрий вносяться до Секретаріату КМУ для
подальшого опрацювання і прийняття на засіданні уряду.
Так само і висновок Мін'юсту, котрий мав би готуватися відповідно до Глави 4 Регламенту, котрий є
обов’язковим додатком до проекту Акта Кабінету Міністрів, був датований 28 жовтня 2011 року, на що
звертали увагу колегія суддів Вищого адміністративного суду України. Натомість суд першої інстанції в
оскаржуваній Постанові суду зазначив, що під час нового розгляду справи судом було дослідження факт
датування висновку Мін'юсту за результатами правової оцінки проекту постанови № 1098 28 жовтня 2011
року тобто, після дати прийняття Постанови. В обґрунтування правомірності дій відповідача, суд першої і
апеляційної інстанції посилаються на те, що представник відповідача у судовому засіданні, дану обставину
пояснив тим, що проект постанови був на обговоренні в Мін'юсті ще задовго до отримання його правової
оцінки. Але тоді виходить, що зазначена в судових рішеннях обставина про те, що до проекту оскаржуваної
Постанови КМУ №1098 додавався висновок Міністерства юстиції України не відповідає фактичним
обставинамсправи. І очевидно,що до проекту оскаржуваноїПостановиуряду не міг бутидоданийвисновок,
котрий не був підписаний уповноваженою на те особою, в даному випадку Міністром юстиції України. Але
попри пояснення відповідача, котрі були взяті до уваги судами, в будь – якому випадку вони не
спростовують факт порушення відповідачем чинного на той час Регламенту уряду, котрим чітко визначено,
що висновок Мін’юсту готується до прийняття акту Кабінету Міністрів і після проведення правової
експертизи надсилається головному розробнику, котрий вже цей Висновок Мін’юсту разом з іншими
обов’язковими додатками вносить, в порядку передбаченому параграфом 60 Регламенту на розгляд
Кабінету Міністрів України через Секретаріат КМУ. В свою чергу Секретаріат КМУ також мав би здійснювати
опрацювання проекту актуКабінету Міністрів, за результатомчого мав би скластисвій експертнийвисновок,
передбачений параграфом 64 Регламенту, але, як слідує з матеріалів справи, такого опрацювання
Секретаріат КМУ не здійснював взагалі, і тому в даному випадку, вбачається взагалі відсутність висновків
суду, з огляду на встановлені судом обставини щодо порушення відповідачем і головним розробником
проекту оскаржуваної Постанови уряду вимог Регламенту КМУ.
А отже підсумовуючи вищевикладене, вбачається, що поза увагою судів першої та апеляційної інстанції
залишились обставини, котрі свідчать не лише про порушення процедури підготовки і затвердження
Постанов Кабінету Міністрів України, а і обставини, що свідчать про незаконність оскаржуваної Постанови
уряду.
Судамипершої таапеляційної інстанції не було враховано норми «Положення про паспорт громадянина
України для виїзду за кордон», котре, відповідно до своєї преамбули регулює питання оформлення та
виготовлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, затверджено актом, прирівняного до
Закону, а саме Постановою ВерховноїРади України від 23 лютого 2007 року N 719-V (із наступнимизмінами)

6. де зазначено що «За видачу та обмін паспорта громадянина України для виїзду за кордон на території
України справляється державне мито, а за кордоном – консульський збір».
Також судами першої та апеляційної інстанції взагалі не надано оцінки моїм доводам щодо дискримінації,
котра запровадилась разом з прийняттям оскаржуваної Постанови КМУ №1098, адже громадяни України,
котрі звертаються за оформленням паспорту для виїзду за кордон, як до консульських установ, так і до
Департаменту консульськоїслужби МЗС України не сплачують жодних платежів, окрім державного мита чи
консульського збору, в тому числі не сплачують вони кошти і за бланк паспорту, а тому, відповідач,
запровадив для громадян, що звертаються за оформленням проїзних документів до органів ДМС зовсім інші
правила і встановив додаткові платежі, аніж для громадян України, котрі звертаються до підрозділів і
консульських установ МЗС України за такими ж самими документами, котрі видаються на підставі одного і
того ж Закону України, що в розумінні Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в
Україні» від 06.09.2012 № 5207-VI, є дискримінацією, котра заборонена, як нормами ст.24 Конституції
України, так і приписами ст.6 цього ж Закону.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, є очевидною неправильна правова оцінка судами першої та
апеляційної інстанції обставин справи, а також порушення норм матеріального і процесуального права при
ухваленні оскаржуваних судових рішень, що є підставою для їх скасування і тому, керуючись ст. 102, 211-
213 КАС України:
ПРОШУ СУД:
1. Визнати причини пропуску строку на касаційне оскарження поважними і поновити строк на касаційне
оскарження.
2. Прийняти касаційну скаргу до розгляду і відкрити касаційне провадження.
3. Скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.07.2015р. та ухвалу Київського
апеляційного адміністративного суду від 20.10.2015р.,і не передаючи справу на новий розгляд ухвалити
нове судове рішення по суті заявлених мною в суді першої інстанції позовних вимог.
Додатки:
1. Квитанція про сплату судового збору №12 від 26.11.2015р. та її 3 копії для сторін.
2. Копія Посвідчення №10341 члена Чернігівської міської виборчої комісії на 1 арк. в 4 прим.
3. Копія касаційної скарги на 6 аркушах в 3 примірниках.
4. Копія Постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.07.2015р. на 3 арк. в 4 прим.
5. Копія Ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 20.10.2015р. на 4 арк. в 4 прим.
26 листопада 2015 року Гашпар О.Р.